Петрії й Довбущуки

Франко Іван

Повість у двох частях

[Друга редакція]

ПЕРЕДМОВА

"Петрії й Довбущуки", моя перша, повість, друкована в органі студентського товариства "Академический кружок" у Львові, в "Друзі" 1875 і 1876 р., написана в тих же роках рівночасно з друком. Се не була перша моя літературна проба. Ще від четвертої гімназіальної класи в Дрогобичі я почав писати вірші за прикладом мойого старшого товариша Ісидора Пасічинського. Перший, мій вірш п[ід] з[аголовком] "Великдень" був. присвячений пам’яті мойого батька Якова Франка, що вмер опівночі великодньої суботи 1865р.

Другий вірш з описом зими, поданий як шкільна задача учителеві руської мови, був предметом критики того вчителя, Івана Верхратського, на годині руської мови. Своїм звичаєм він чіпався поодиноких слів та зворотів, у зміст не входив. У вищій гімназії, попри досить багату позашкільну лектуру, я писав також досить багато віршами і прозою. Між іншим, переповів я віршами початкову історію Риму до часу Туллія Гостілія, переклав цілий "Короледвірський рукопис" та значну часть книги Йова, переклав також "Антігону" та "Електру" Софокла, сю другу з польського перекладу Маленького. Із драматичних проб одну комедійку я вислав Білоусові до Коломиї, а одно оповідання до виділу "Просвіти" у Львові, від якої я одержав Дуже інтересну відповідь у листі тодішнього секретаря "Просвіти" Хоркавого. Рівночасно у мене. набралася також спора збірка ліричних віршів, із якої дещо було друковане в "Друзі" р. 1874 і 75, але цілість я пізніше спалив. Мабуть, у п’ятій або шостій класі я, крім різних драматичних планів, написав по-польськи віршовану драму "Югурта" як шкільну задачу для професора Петра Париляка, а також уривок драми "Ромул і Рем" німецькими віршами як шкільну задачу для професора Рішки. В сьомій класі я написав досить просторе оповідання з селянського життя як шкільну задачу для вчителя руської мови Ксенофонта Охрімовича; рукопис сього оповідання заховався припадком і дістався до рук д. Осипа Маковея.

В сьомій і восьмій класі я зачав також писати поему руським гекзаметром п[ід] з[аголовком] "Пани Туркули", основану на усній традиції нагуївської Слободи, мойого родинного місця, про зруйнування татарами замку, який стояв колись на тій горі, де тепер міститься та Слобода, зруйнування, доконане через зраду одного з посідачів того замку, панів Туркулів, який для помсти припровадив сюди татар і вказав їм вхід до потайного льоху, де містився склад пороху; запаливши сей порох, татари висадили цілий замок у повітря. Тема нагадує потроху основу поеми Словацького "Jan Bielecki", але закінчення тут далеко реальніше. Розуміється, нічого з тих писань я не друкував, а рукописи один за другим попропадали з моїх рук, окрім двох зошитів, із яких один містить переклад "Антігони", а другий початок віршованої драми "Славой", основаної на мотивах "Короледвірського рукопису". В восьмій класі написав я надто драму "Три князі на один престол", яку пізніше, 1876 р., в переробці Михайла Вагилевича, виставили на сцені аматори студенти, але яка також не діждалася друку.

Щодо повісті "Петрії й Довбущуки", то в ній найдуться ремінісценції моєї гімназіальної лектури, особливо фантастичних оповідань Ернста-Амадея Гофмана, далі оповідання пок[ійного] Лімбаха про селянина Петрія (recte* — Патрія), який збагатився найденим скарбом, і нарешті деяких народних оповідань про пригоди різних розбійників, а спеціально Олекси Довбуша. Повість друкувалася під псевдонімом "Джеджалик", і я не мав наміру включати її в збірку своїх творів, уважаючи її плодом, замало дозрілим. Та коли тепер найшовся чоловік доброї волі, що береться видати її друком і зарядив її переписання новим правописом і навіть підновленою мовою, я, входячи в його інтенцію, переглянув увесь рукопис і поробив деякі скорочення та численні язикові поправки, лишаючи цілість, як свойого роду літературний документ, без основної переробки. На карб недозрілості того молодечого твору треба покласти його досить фантастичну топографію та не досить продуману композицію; се, так сказати, документ молодечого романтизму, який довелося мені пережити в значній мірі під впливом лектури польських романтиків: Міцкевича, Словацького та Красінського, а також польських белетристів трохи пізнішої доби, таких як Крашевський, Коженьовський, Дзержковський, Захар’ясевич та Валерій Лозінський, що в своїх оповіданнях дуже часто оброблювали в напівромантичнім, а в напівреалістичнім дусі українські теми.

Львів, дня 31 жовтня 1910 року

І

ДВА ПРОТИВНИКИ

Коло половини липня р. 1856 спішив гірською стежкою, що вела посеред чудової карпатської околиці, селянин, віком коло сорок літ, у поряднім строю карпатських мешканців, до повітового місточка Б. із села Перегинська. Ріст його був, як часто в тих сторонах, трохи підсадкуватий, лице підголене і коротко підстрижений вус, — та на перший уже погляд можна було на його лиці відкрити благородніші риси, ніж би їх можна сподіватися по звичайнім гірняку. Стрій його, впрочім, зовсім не відрізняв його від інших гірняків, хіба те могло декого застановити, що з-під камізельки, зробленої з гарного гранатового сукна, видно було ковнір сорочки з тонкого полотна, вишиваної старанно і зі смаком. Борсукова торба, через плечі перевішена і украшена різними блискучими металевими пряжками та френзлями з малих морських мушель, палиця з твердого дерева з гарними срібними сківками, а нарешті, свобода рухів і, як здавалося, одвертий, зовсім не тупий погляд на красоту природи — все те робило його чимось особливим у тій убогій околиці. Із рисів його лиця й із усіх його рухів пробивалася сильна воля, енергія, свобода духу, а око світилося живим, але спокійним блиском людини, що свої похоті й пристрасті приборкала, що вміла панувати над собою і над життям, але і з твердою вірою, постійно і сміло, в самопевності йшла до якоїсь вищої цілі.

Той чоловік звався Кирило Петрій і був родом і ходом із села Перегинська, славного місця, де довше пробував капітан опришків Довбуш.

До місточка ще майже дві милі. Дорога веде вже через останні відноги гір. Ще через один верх а зайдеш на широку рівнину, що, незначно здіймаючися, тягнеться аж ген до бессарабських степів. Тою рівниною дорога, одностайна і монотонна — тож Петрій старався, доки ще не кинув милих, рідних гір, налюбуватися їх красотою, їх свіжістю, їх життям. Погода була напрочуд гарна, — верх стримів поперед нього, здолу поріс густим смерековим лісом, котрий здалека синівся довкола гори, гейби кусень небссклона відірвався і, скотившися з верха, обляг його стопи довкола блакитним вінцем. Сам верх був без дерев, тільки розлогі рідкі корчі ялівцю, обнизані напереміну то зеленими, то темно-синявими, то чорними ягодами, понасторушували на них густо, мовби задля оборони, свої коротенькі острі шпильки. На самім вершку розсілася невеличка громада столітніх, підсадкуватих а прегрубих і розлогих буків, котрі путникам літом у своїй тіні давали милий і любий відпочинок, а зимою посеред своїх конарів не раз спасали їх від вовків. Та мальовнича і прекрасна група дерев враз із цілою горою — се Довбушів верх. Поважно споглядають ті старі дерева довкола на сусідні гори з полудня і зі сходу і на безмірну, злегка хвилясту рівнину, котру перетинають шумні срібні струї Лімниці. Але й щось тужного і сумного чути в шелесті тих буків, у журкоті зимної скальної криниці нижче; якийсь дух таємний, незнаний а сильний віє в тій самітній та так чудовій околиці, — серце й радо би розширитися далеко, обняти собою той "світ тихий, той край милий", — та чогось тремтить, чогось тривожиться. Мабуть, ще не час!..

Петрій прискорив ходу, щоб скорше дістатися на верх. Се місце мало віддавна для нього неописанну принаду. Поглянув широко довкола, довго, любо, майже вдивляючися на кождий бік, — вкінці, зітхнувши, сказав: — Боже мій, що за чудовий край, що за широкий, що за багатий край! А той нарід, який щирий, який добродушний, — а все-таки...

Не доказав, але дальше пильно і тужно вдивлявся в прекрасну знану околицю.

— Мій батько показав мені і цілому нашому родові велику мету. Я її спочатку не розумів, але тепер вона ясна перед моєю душею, дорога до неї проста, — але як же то до неї далеко! Боже мій, коли ми скінчимо ту дорогу?..

Та бог мовчить, і природу залягла глибока тишина, — лише збоку між буками злегка зашелестіло сухе торішнє листя, захрупотів лім. Петрій оглянувся — не видно нікого. Мабуть, серна полохливою ногою перегнала сухим листям долів із звичайного леговища.

А на небосклоні високо плаває самітний орел, широкими розмахами крил здіймається вгору, то знов спокійно тоне легкими закрутами вдолину.

— Скажи, орле, може, ти розпитав у того ясного сонця, скілько разів іще має сходити над тими прекрасними горами?..

— Заки що, Петрію? — відізвався грубий, дикий і трохи хриплий голос іззаду, з-поміж буків.

Петрій оглянувся і спокійно, мовби того сподівався, змірив очима того, що привітав його тими словами. Як запевняли ті, що знали Петрія, рідко коли щось могло його так нагло заскочити, аби на його лиці видно було який неспокій, аби з його уст добувся хоч би найлегший голос зачудування. Рівновага, не апатична, але зовсім свідома рівновага духу значила кождий крок його життя.

І справді, треба було цілої такої непереможної рівноваги духу, щоб не зачудуватися або й не перелякатися на вид чоловіка, що при тих словах станув перед Петрієм.

Чоловік той дивно якось своєю фізіономією нагадував одного з тих буків, що вінчали Довбушів верх. Такий, здавалося, був сильний, коренастий, грубий, такий високий ростом, такий загадковий у своїх рухах. Віком був, здавалося, старший від Петрія. Лице його плескате, губи трохи віддуті, — долішню звичайно прикусував зубами, — чоло широке, як дошка, а на обох його кінцях кості, що виставали якось дивно, творили понад його очима дві поздовжні, поперечні могилки, мовби насади двох рогів на голові вола, — все те надавало йому вид тарана, яким у давнину розбивали мури. Голова, велика, уся майже, крім рота, очей і чола, поросла чорним, коротким і, як щетина, твердим волосом, схилялася звичайно вдолину. Малі чорні очі мали живість ящірки і все з дивним виразом зверталися на одну точку.

1 2 3 4 5 6 7