Із записок мученика

Франко Іван

1-го червня

Ще місяць! Місяць терпіння, горя, гризоти, не­волі! Чи може бути тяжча мука, тяжче горе, як неволя? Бийся, мов птиця в кліті, тужи, літай мислями в далекий світ,— а перед очима крати, бурі стіни, чорні дубові двері з чорними залізними завісами, з замком, ретязями і тіс­ною та й ще бляшаними решітками закованою візитир­кою! Там життя кипить, історія чутно і видно ступає крок за кроком, моє місце також мене дожидаєсь,— а я тут, за світом, як той Данило в львиній ямі. Хіба ж се не мука?

Правда тут спокій, тиша. Мислі громадяться, поряд­куються, прояснюються, міцніють. В кузні горя і тер­піння виковується оружжя до будущої боротьби. Орел жде тільки, поки отворяться двері кліті, щоб розправити могучі крила до буйного лету. Ех, воля, воля! Коб ще той місяць! Коб то тебе діждатися! Але поки що треба ро­бити, треба приготуватись, щоб день мого освобождення був початком нової доби не тілько в моїм житті, але і в житті всеї Русі. Адже ж я тепер мученик, потерпів за ідею "от Тисси до Амура",— очі всеї Русі на мене звер­нені, кожде моє слово тисячократним відгомоном лунає в мільйонах руських серць,— треба ж виступити в цілім блиску мученицької авреолі, показатися гідним тої ве­ликої, святої честі — мучеництва!

Що за честь! Що за слава! Розум мій заслабий, щоб докладно поняти, зглибити її! Вибраний з-між цілого 100­мільйонного народу, поставлений долею ту на окраїні, на передній сторожі, на бастіоні против ворожих польських штурмів. I по 10-тилітній многославній боротьбі вкінці удостоївся вінця мученицького, потерпів в тюрмі за ідею! Що за честь! Що за розкіш — серед таких обставин бути мучеником! I чим против такої святої розкоші всі ворожі клевети і насміхи, вся гризота, і самота, і туга! Кидай­тесь, хробаки,— я стою так високо понад вами, що ваше кидання не досягає, не забруднить мене.

Правда, не сам я доступив тої честі, і навіть не ціла її половина на мене спадає. Зависна доля, піднісши мені ту чашу, домішала до неї багато полину. Хіба ж я менше терплю? Менше заслужився, ніж він, Іван Архистратиг? За що ж його всі уважають головним героєм, головним мучеником, а мене ніби тілько його пажем, його прихвост­нем, прилипкою? То несправедливість! Та що ж діяти! Виступити голосно, допімнутися свого тут не можна. Сла­ва — то така делікатна річ, що коли сам її допімнешся, то вона втече, щезає та даєсь тілько тому, хто о ню нібито не добивається. Треба покорятися Архистратигові, йти йому під лад, щоб становити з ним немовби одне моральне тіло і спільно напуватися блиском спільної слави, поваги і відплати за мученицькі терпіння. Тяжко се, дуже тяжко для чоловіка так самостійного і свобідного, як я,— сту­шовуватися перед другим, хоч би й перед самим Архистра­тигом,— але що ж діяти? Треба! Сього вимагає наша честь мученицька і слава нашої ідеї.

Ну, богу дякувати, прецінь же принесли обід! Дві години чекати, то чиста тортура! А така вже нещаслива вдача, що скоро одинадцята година, обідова пора набли­жається, то вже чоловікові так якось не по-своєму ро­биться надворі, ані руш не хочеться по городці ходити, хоч там і гарно, і сонечко гріє, рожі цвітуть, бджоли гу­дуть, арештанти жартують І гамір міського життя з-за паркану доноситься. Так-таки попросту не хочеться хо­дити, тягне щось чоловіка до казні. I не то, щоб голоден був,— адже ось ще від снідання і курятина печена і су­харики,— ні, їсти не хочеться. А тілько так прийдеш до казні, закуриш цигару і перевернешся горі животом на постіль, дожидаючи, поки обід принесуть. Холодно, тихо, темряво. I любо так думаєсь: отсе там на світі люди му­чаться, бігають, ганяються бог зна за чим, жаряться на сонці, мокнуть на дощі, журяться, що на обід їсти бу­дуть, відки роздобути гульдена, щоб чоботи підзолювати,— а я...— Тьфу! Се що за збитки мені проклята фантазія виробляє! Адже я мученик! Терплю, мучуся, сохну і жов­кну, б’юсь головою об стіни! Ну, що б то сказала потом­ність, якби прочитала отсе моє мазання о приємностях мученицького життя! Адже вся авреола пропала би! Тьфу! Треба вистерігатися подібних недискрецій! Кождий в сві­ті грає свою роль, яку йому бог призначив, а чим ліпше її грає, тим більша його заслуга. Коли мені раз призна­чена роля мученика, то не треба ж ніже словом, ні поми­шленієм з неї випадати!

Росіл з макароном — гм, а вчора що було? Зупа? Здається, що ні. Ану-ко, гляньмо до вчорашніх записок. (Як то добре всі такі речі завсігди собі записувати!) Агій! Зупа з макароном! I вчора, і нині! Господи,— чи скази­лася баба! Та що вона собі гадає, що я тут віл, котрому і вчора соломи, і нині соломи, і завтра соломи! То ми гар­но! Таже я, як вийду, то їй такого пса виберу, що й не спам’ятається, на котрім місці стоїть! Ну, прошу я кого, два рази день за днем шле мені росіл з макароном! На, мовляв, їж, коли хочеш! Знає прецінь, що сиджу в не­волі, під ключем і нічого сказати їй не можу! Ну, але че­кай же ти,— будеш ти се тямити! Воно б то ніби росо­лець добрий,— але образа моєї мученицької честі,— а честь моя дорожча від росолу враз із печенею! Ну, а печеня яка? Телятина, ще й з часником, така як я люблю! Ну, се славно, славно, славно! А напослідок струдель з яблу­ками. Ну, слава тобі, господи, що чоловік крихітку по­живився. Таки-то кажім, що хочемо, а нема над добру жінку. Хоч часом трафиться, що чоловіка чимось ніби вразить, але нараз же тою рукою погладить, улагодить, утішить, мов дитину. Ех, баби, баби, Євино плем’я,— всі ми діти, дурні та бельбаси супротив Вас. У вас вчи­тися політики і дипломації і штуки панування над людьми!

А моя то, їй-богу, за десять інших стане! Вже в тім згляді я не повстидаюсь нею. Го-го! Скільки би то я на своїм віці наробив був дурниць по невинності духу, якби не її бистре око, не її люб’яче серце! Добра, люба моя жі­ночко! Як я стужився за тобою! Правду кажучи, з цілої моєї мученицької кар’єри головно і найбільше те мені далося взнаки, що тебе, мого ангела, при собі не маю! Самота вдень і вночі — се найтяжча моя мука. Але що діяти,— кожда велика ідея вимагає жертви, а тим більше така велика, безмірно велика, як наша — хррр! Хррр!

Але Іван Архистратиг, то таки туман вісімнад­цятий, — на політиці і в зуб не розуміється. Читаємо вчора газети,— нічого нема, нудота. О нас ані словечка, навіть "Пролом" не згадує. Попросту, нічим занятися,— так от і почали ми о політиці.

— А знаєте, батюшка,— кажу я до Івана Архистратига, — що, по моїй думці, всьому тому виною — Бісмарк.

— Чого виною?

— А так, виною нашого процесу і мучеництва.

— А то яким способом? — питає він.

— То тож-то, що я ще й сам добре не знаю, яким спо­собом. Але шию даю, що воно так єсть.

Він розсміявся.

— Не смійтесь, батюшка,— кажу я,— над тим треба добре застановитися.

— Ну, застановляйтесь.

— Я гадаю так: Бісмарк ворог Польщі, засадив Кра­шевського,— ну, і засадив нас.

— Але як же се може бути? Адже ж нас засадили поляки, а Бісмарк, як кажете, ворог поляків. То він повинен би був увільнити нас.

— Ба, але ж бо Бісмарк ворог Росії і хоче для її по­корення Польщу відбудувати.

— Коли так, то нащо засадив Крашевського?

Розгнівало мене таке неполітичне питання.

— Та бо ви, батюшка, все не з того кінця зачинаєте, відки би треба. Тут о Росії бесіда, а ви на Крашевського звертаєте.

Плюнув він і пішов собі. От вам політик, проводир народу. Та що він за політик, коли не вміє пов’язати з со­бою такі два очевидні факти, як Бісмарка і наш процес?