На лоні природи

Франко Іван

Бистро шумить і грізно б’ється о каміння ріка Стрий, перепливаючи срібною гадюкою в три скрути невеличке гірське село Н. А понижче села четвертий, найкрутіший скрут. Ріка перехопила півперек усю вузеньку долину, на якій лежить село. З одного боку берег пологий, рінь та мізерна левада, з другого — гора так і нависла кам’яними ребрами над рікою, а вода з усею силою б’ється о ті ребра і гризе-гризе їх зо споду, крутиться, а далі втишується, заспокоюється і творить широкий, глибоченний вир. Синіється тут прозора вода, гуляють по ній червонопері клені та швидкі плотиці, палаючи, іскриться сонце та сліпить очі.

Повище вира Стрий розлився широко, зате й мілкий там брід, яким іде й громадська дорога до Н. Хто хоче їхати до села знизу, мусить через той брід. Літом, коли вода мала, то воно й нічого, ледве по колодки засягне, а коням лиш трохи повище колін. Але коли вода велика після дощу, то не дай господи туди пускатися! Не то що вода глибока на броді, але бистра така, рве каміння з-під ніг, котить кам’яні брили з гори і дуже легко може перевернути віз. А в такім разі прощайся з душею! Понесе просто в вир. Правда, перед виром стоїть скісно поперек усеї ріки ряд великого каміння: немов здоровенні барани гуськом, через воду йдучи, полягали та й закаменіли, а об їх хребти гнівно б’ється хвиля та вкриває їх величезними шапками білої піни. Але в повінь того каміння не видно, тільки страшенний шум і клекіт дає знати, де воно лежить, а як вода ще більша, то вже без шуму котиться поверх нього, тільки один однопільний водяний вал, а понижче така ж водяна долина з гребенем піни означують те місце, немов поріг при вході в бездонний вир.

Одного прекрасного літнього дня високо вже підбилося сонце над тісною Н-ською долиною; високі гори довкола, покриті чорним смерековим лісом, немов дрімали на спеці, дихаючи гарячим смоляним запахом. Село оддалік тонуло в якійсь синій памороці. Від ріки тягло свіжим духом, холодною водяною парою. На верхах гір, лисих та ясно-зелених, пестрим рядном порозкидалися турми овець; тужливо і протяжно лилися звуки вівчарської трембіти, лунаючи від верха до верха. З темної лісової гущавини на той звук відкликається інший різкий голос — то ріг скотаря, а в перестанках мов тонесенька струна десь глибоко під землею ледве чутно задзвенить — то металевий дзвоник на шиї у корови, що десь у лісі на плаю пасеться. І все те, бачиться, зовсім не перериває великої тиші, не бентежить супокою природи. Тільки Стрий не то шумить, не то журчить принадливо, котячи по камінню свої кришталеві води,— так, бачиться, і просить тебе скупатися в своїх хвилях, освіжитись і набратися нової сили.

Не в якій іншій, а в такій власне цілі йшли до виру два молоді, свіжі й веселі паничики в ясних, літніх жакетиках та в солом’яних капелюхах з невеличкими рівними крисами та з широкими трибарвними стяжками, що опоясували трохи не весь наголовач. У старшого за ту стяжку заткнуте було сойчине крило, у молодшого якась немудра, але рідка гірська квітка, трохи чи не той приземистий полонинський будяк, що зветься головатень і вдень розпускає свою білу з великих нев’янучих платків квітку, а на ніч затулює її. У кождого на плечі закинений був рушник, а у старшого, літ коло сімнадцяти парубчака, також гарна блискуча стрільба "лєфошівка". Йшли вони звільна, розглядаючись, хоч, очевидно, кождий глядів за чим іншим.

— Що за чудесний вид! — мимоволі скрикнув молодший панич. Він був роком молодший від свого брата, хоч ростом майже зовсім догонив, коли навіть не випередив його. Очі його розбігалися по неширокім, але розкішнім гірськім краєвиді, від тих овець, що, немов красими ряднами, накидані були по полонині, аж до синього кришталевого плеса вирового, що лежало перед ними і відбивало в собі і скісними пластами настовбурчені сірі та червоні скелі, і стежечку, що вилася поверх них понад усею кручею, і темний бір, що підіймався ще вище над скелями і по стрімкому склоні гори п’явся та підхапувався чимраз вище, аж під саму полонину.

— Що за чудесний вид,— повторив хлопець по хвилі і широко, з повної груді дихнув пречистим повітрям, насиченим теплою парою, розігрітою в лісі живицею та пахощами цвітів і скошеної десь на лісовій поляні трави. Він, бачилось, бажав усім своїм єством нассатися тої краси, свіжості та живучої сили, якою тут дихала вся природа. Тим часом його брат бігав бистрими синіми очима по рінистій порічині, немов шукав чогось. Нараз став і зупинив брата.

— Пст, пст, стій, не рушайся!

— Що таке? — запитав молодший.

— Кулик, кулик, он там між камінням шниряє!

Він зняв стрільбу, наготовив її до вистрілу і почав підходити пташку. Але кулик, мабуть, не дурень був, бо хоч ніби й не дуже втікав, а так тільки бігав собі, поцвіркуючи та головкою потакуючи, але все ховався поза настовбурчене каміння так, що стріляти до нього було ніяк.

— Проклята бестія обережна! — прошептав зі злості панич.

— Та покинь ти його! — заговорив молодший. — Охота тобі тратити набої на таку дробину! От ходи викупаємось, а опісля ліском підемо, та на поляну, та в ярок, то там, певно, щось більшого буде!

Але старший не слухав навіть тої бесіди, а тільки сердито та нетерпливо кивнув на меншого рукою і далі з приложеною до лиця кольбою стрільби слідив за куликом.

— І бог його знає, що то за приємність мордувати таку бідну та нешкідливу пташинку,— говорив тим часом молодший напів до брата, а напів сам до себе. — От каню, яструба, орла, то що іншого, до того я й сам охочий вистрілити. А то кулика! Ні з того пожитку, ні приємності. Мундзю, покинь! Ходи! — крикнув він голосніше, бо брат, слідячи за куликом, досить-таки далеко вниз понад ріку відбіг був від нього. Не знати, чи той крик, чи щось інше сполошило кулика, досить, що нараз він схопився і понад саму воду перелетів на другий бік Стрия.

— І чого ти, гайвороне, кричиш? — обрушився Мундзьо на меншого брата. — Бач, птицю сполошив! А я вже от-от мав вистрілити!

— Овва, велика здобич! І нащо би вона тобі здалася, хоч би й забив?

— А тобі що до того? На те, щоб забити! Коли-бо ти ні,— аби тільки мені на злість зробити! Крикнув та й наполошив.

— Агій на тебе! Ще хто знає, чи я й наполошив, а він уже аж почервонів, так розлютився! Фе, Мундзю, негарно таким бути!

— Мовчи, дурню! — крикнув Мундзьо. — Що то, хто з нас старший, я чи ти? Яким правом ти будеш мене розуму вчити?

— Ну, ну, ну, гамуйся, гамуйся! Я тому не винен, що ти старший і такий дразливий. А ти вже зараз і: дурню! А що якби я взяв та й розсердився на тебе? Бо скажи по правді: який я в тебе дурень? Хоч ти роком старший від мене, але оба ми разом матуру здали, і ся тілько між нами різниця, що я маю п’яту локацію, а ти п’ятнадцяту.

— О, вже мій Тоньо почав на своїх локаціях їздити! — сердито буркнув Мундзьо і відвернувся.

— Ні, ані не думаю їздити, а тілько кажу, що якби я був такий, як ти, то мав би право нагніватися на тебе. Але я не гніваюсь, бо знаю, що ти се так сказав,— спалахнув та й ляпнув!

Мундзьо йшов відвернений, а при остатнім слові брата навіть плюнув і пробуркотів:

— Тьфу! П’ята локація й "ляпнув". Що то за естетичне, що за гарне слово! Ляпнув!

— Ну, то нехай тобі буде: бовтнув!

— Ще краще. Ану, ще як інакше!

— Ет, тобі-бо не догодиш! — напівповажно, а напівжартом сказав молодший. — Коли хочу докладно висловити те, що думаю, то мушу ж ужити такого слова, яке, на мою думку, найвідповідніше.

— О, певно! І саме найвідповідніше: ляпнув! Ха, ха, ха!

— Ха, ха, ха! — засміявся і собі молодший, рад, що хоч таким способом прогнав хмару з чола старшого брата, з яким хотів у добрій злагоді викупатися і пройтися по лісу поки до обіду.

Поєднавшися після невдалого полювання на кулика, брати якийсь час ішли мовчки. Вони звернули з дороги, що вела в брід ріки, і пішли стежкою понад берег. Стежка була добре втоптана,— се була піша дорога через ліси та верхи правцем до Дрогобича. Вона вилася вгору та вгору, попід ліс, височенною кручею понад виром Стрия, а там, перебігши невелику цвітисту сіножать, губилася в. темнім смерековім борі. Паничі на тій сіножаті покинули стежку і подалися вниз стрімким берегом над ріку. Тут круча була вже нижча, але все-таки ще досить висока. Над самою водою висіла тут величезна скала, немов хата, вся вросла в кам’яну кручу, і тільки одним причілком вистирчала над водяну глибінь. Тільки що вершок тої скелі був рівний, мов величезний стіл. З берега понад тим столом звисали корчі ліщини та калини, обпутаної диким хмелем, тиснулося бадилля високих гірських лопухів з білявим листям, дендерева, дев’ятисильника та ще якогось високостеблого зілля з пучками здорових жовтих квіток на вершку. З-поміж них проглядували стрункі та високі стебла мушки та інших трав. Одним словом, куточок тут був затишний і так щільно захований, що ні зі стежки, ні з левади внизу не було його видно. Тоньо на однім із своїх природничих проходів відкрив сю скалу, і відтоді кам’яний її стіл стався улюбленим місцем обох братів. Тут вони роздягалися до купелі, звідси скакали з на півтора сажня вниз у ріку, силуючися дістати ногою до дна води; тут Тоньо найліпше любив сидіти з вудкою і ловити рибу. Побіч скали, тісним кам’яним жолобом брати протоптали маленьку стежку, куди після купелі вилазили з води вгору; туди ж Тоньо й злазив, коли часом закладав у воду вершу на рибу або в каламутну воду запускав узьмик.

— Гляди, гляди, який кленище! Уй-уй! Певно, з на лікоть завдовжки! Ну, та й грубезний же! — прошептав Тоньо, стискаючи брата за рам’я, коли оба стали на камені і поглянули вниз у воду. По самій поверхні гладкого кришталевого дзеркала звільна, поважно плила ціла череда невеличких кленів, а поперед неї, мов патріарх, один здоровенний клень, якого рідко удається рибакам видобути з глибоких скалистих печер, у яких він жиє.

— Ет! — сказав зразу з легковаженням Едмунд, але коли поглянув і сам побачив таку незвичайну рибу, пробудилася в ньому мисливська жилка.

— Підожди,— прошептав він до брата,— я його застрілю. У мене стрільба набита, зараз буде наш.

— Не застрілиш! — шепнув Тоньо. — Шріт відбивається від води.

— Не бійся, не відіб’ється. Не бачиш, як він верхом ходить, аж хребтове крило поверх води виставляє.

1 2 3