Гава і Вовкун

Франко Іван

Верхом полонини, стежкою, що вела через Діл із Дрогобича лісами та вертепами до села Н., ішли два пішоходи. Стежка вилася перед ними зеленою смугою. Невеличка полонина, з усіх боків понижче окружена лісами, всміхалася до них тисячами пахучих цвітів, трав та всякого зілля, вітала їх таємничим куканням зозулі в гущавині, криком сойки, тріскотом великих гірських сверщків, що поки сидять у траві — чорні й невидні, а коли до них наблизитися, то зриваються, розпускають широкі червоні крильця і, лопотячи ними дзвінко і мелодійно, перелітають кілька кроків і знов тонуть у пахучій зелені.

Довкола пішоходів повно було того могучого чару літньої гірської природи, запаху, зелені, свіжості, тепла, кукання, шелесту і тих летячих сверщків, що, мов живі огники, щохвиля виривалися перед їх ногами з трави і з тріскотом пирскали на всі боки. Природа всміхалася до них усім своїм єством, розстелювала перед ними з вершка полонини пречудовий вид, який рідко подибати можна навіть у наших благословенних Карпатах, вид на величезну панораму нижчих і вищих верхів, то порослих буйними, не винищеними ще лісами, то рябих стадами овець, волів та коров, що, немов різнобарвні зернята фасолі, пересипалися та мішалися по відлогих темно-зелених скатертях. Свіжий кріпкий вітрець, що потягав від тих далеких верхів, доносив до слуху пішоходів легесенький бренькіт дзвінків, турукання рогів скотарських та тужливий плач трембіти.

Але пішоходам було, мабуть, не до красоти природи, і коли вони, задихані й облиті потом, ховзаючись щокрок по твердім, блискучім та ховзькім моху під ногами, видряпалися на вершок полонини і тут же попадали на зелену скатерть і немов відразу й потонули в пахучій зелені,— то зробили се тільки з утоми, а не для того, щоб любуватися природою.

Були то на перший погляд дуже недібрані товариші. Один — хлоп, величезний, як оборожина, широкий у плечах, як двері, з руками й ногами так великими та дужими, як у старого медведя, рудий, з сірими очима і з виразом якоїсь тупої заїлості, а другий — невеличкий, чорнявий, верткий і проворний, з цікавим поглядом ящірки і з міцними вилицями м’ясожерного невеличкого звірка, котрий, як то кажуть, "хоч не вкусить, то налякає". Оба були жиди. Се видно було по закручених пейсах, рідких неголених бородах, коротко обстрижених головах, накритих засмальцьованими ярмурками — повстяні м’які чорні капелюхи вони, віддихаючи, поскидали обік себе в траву,— та по чорних, довгих, шовкових бекешах, котрі, як і все їх убрання, ясно свідчили, що перебули вже не одну сльоту та пригоду.

— Слухай, Вовкуне,— почав, відсапавшися, менший жид, не рушаючися з місця, на котрім лежав пластом, мов поліно,— слухай, небоже, я щось прочуваю, що ми ту не зробимо доброго гешефту.

Силач, котрого названо Вовкуном (мабуть, по-книжному він звався Елькуне, але його товариш кликав його так, як його "перехрестили" хлопи), не відповів нічого на ті слова, тільки кинувся якось люто в траві, мов здоровенна щука в шварі, коли неподалеку побачить цілу юрбу плотиць, і буркнув щось під носом, немов "дурниця", а немов так собі неартикульований гаркіт.

— Ти не бери сього за зле віщування,— додав поквапно менший жидок, немов бажаючи втихомирити гнів товариша.— Я тілько боюся нового грунту. Я тут ніколи не бував, не знаю людей...

— Бойків не знаєш? — сердито гаркнув Вовкун.

— Бойків то я знаю, але тілько тих, що приходять на торг до міста. Там я з ними дуже добре вмію обходитися. Там вони тихі та смирні, як ягнята.

— Всюди такі! — сказав, мов припечатав, Вовкун.

— Ей, Вовкуне, не впевняйся ти так дуже на свою силу! — хитаючи головою сказав менший жид.— Можемо й ту перечислитися так само, як у Бориславі.

Вовкун схопився мов ужалений.

— Ні, Гаво,— скрикнув він,— ти мені перестань балакати про Борислав! Що з воза впало, то пропало!

— А все-таки не завадить придивитися, куди і як воно впало. Може й твоє село в ту саму діру з воза впасти.

— Плетеш небилиці, Гаво,— скрикнув Вовкун.— У Бориславі ані ти не винен, ані я не винен. Винен Борислав, винно наше прокляте щастя!

— А ти, Вовкуне, хіба не небилицю отеє сказав? — уражений, відповів Гава.— Наше щастя! Ану, придивімся троха ближче тому щастю! Ми жили собі, не знаючи один другого. Я торгував чіпцями, кожухами, шматами і чортзначим, а ти виростав у лісах між гонтарями, трачами та теслями, а далі пустився торгувати деревом. Чи так я говорю?

— Ну, і що з того всього? Адже я се й сам добре знаю!

— Ні, ти почекай, Вовкуне,— говорив Гава, піднявшися півтілом і підперши голову ліктем,— треба докладно розміркувати, як воно було, то, може, побачимо, через що ми в Бориславі провалилися. Ну, здибались ми в Стрию на торзі, познайомилися, розбалакались. Один одному свої пригоди викладаємо. Звісно, і один, і другий нарікаємо на тяжкі часи, на кепські зарібки,— се вже так заведено, аби ніколи не хвалити того, що є. Правда, Вовкуне? Адже ж нам, і одному й другому, зарібки в ту пору добре йшли!

Вовкун тільки головою похитав і буркнув під ніс щось таке, що можна біло зрозуміти і "еге", і "чорт би брав". А Гава, мов п’явка, всисаючися в те болюче місце його споминок, торочив дальше нитку за ниткою, пасмо за пасмом.

— А тоді Борислав тілько що розцвівся, розпаношився. Тисячі жидів маєтки робили на нафті. Гук і шум від Борислава йшов на все Підгір’я,— що я кажу, на ввесь край. Не було такого жида, котрому б тоді ота кип’ячка в ніс не вдарила. От і не диво, що й ми оба, немов зговорившися, разом завели річ про Борислав. І ти там бував з деревом і придивлявся всьому гешефтові, і я бував зі своїм крамом і сам не раз добрі гешефти в Бориславі робив. Балакали ми, балакали, і чим більше товкли про той Борислав, тим він нам кращим, понадливішим здавався. Ну, просто так, як меду полизати! Ти ж не забув сього, Вовкуне?

— Тьфу на тебе! — скрикнув Вовкун, кидаючись у траві, мов звір у сіті. — І пощо ти вгризся в той проклятий Борислав? Що тобі за приємність мучити мене? Ліпше б я був і не знав його, і не чував про нього!

— А ти думаєш, що мені так солодко тепер про нього згадувати? — відповів Гава.— Чи то я менше стратив від тебе? Ой, Вовкуне! Аж серце в мені розривається, коли подумаю, що я стратив всі свої гроші! Дві тисячі ринських, Вовкуне, таж то капітал! Ти тілько поміркуй, що я на ті гроші дванадцять літ гарував, ой, тяженько гарував! Я ніколи ночі не доспав, обіду не доїв, бігав, кидався, туманив хлопів, підлизувався шандарам, — ой, тяжко згадувати про всі ті способи, як я до гроша доходив! І складав, і хухав на те, і тішиеся тим, як власною душею! Дві тисячі ринських, таж то капітал, Вовкуне! Я міг уже покинути всякий гендель, узяти оренду на селі, позичати хлопам гроші на проценти і жити собі, як пан! А тепер...

І Гава урвав ту бурливу бесіду і, припавши лицем до землі, тяжко захлипав.

— Гаво, Гаво! —озвався до нього Вовкун далеко вже м’якшим голосом.— Ти знов починаєш? Ще не досить ти наплакався та нарозщибався? Чи ти думаєш, що се на що придасться, що слізьми вернеш хоч крейцар з утраченого капіталу?

— Знаю се, знаю! — зойкнув Гава, не відіймаючи лиця від землі.— Але що ж я на те пораджу, коли в мені серце розривається, кілько разів спогадаю про свої гроші! Ну, попросту серце розривається! Витримати не можу, так мені їх жаль!

І раптом зірвавшися з землі, він сів, лице його оживилось, очі заблищали, мокрі ще від сліз, і він, прудко махаючи руками, заговорив, немов горохом посипав:

— Куди ж пак! У мене дві тисячі готових, у тебе звиш півтори! Як же з такими грішми, та ще з міцними руками, та молодими головами не стрібувати щастя, не кинутися в крутіж, щоб і собі в ньому зловити товсту рибу? Цілий морг грунту за дорогі гроші купили, п’ять закопів відразу розпочали, як не в однім, мовляв, то в другім наше щастя буде. Півроку промучились, свої гроші закопали,— кип’ячки ані цяти! Що, чи не ладно? Продали один закіп і четверту часть грунту, заробили на них і другий раз впакували все в остатні три закопи, з таким самим щастям. Продали другий закіп і другу четвертину грунту, хоч і не заробили вже, але таки п’ятсот ринських дістали, п’ятсот ринських за наші півчетверти тисячі, Вовкуне!

Ой, голова тріскає! Що б було хоч з тим рятуватися! Ні, ти вже як уперся, то так, як віл лобом: коплім та й коплім!

І те закопали! Остатніх закопів ніхто вже й купувати не хотів. Ледве з тяжкою бідою притягли ми до них у спілку Германа Гольдкремера, а правду кажучи, стали самі у себе за дешевих робітників. Та й доробились так, що мало смерті не пожили!

І Гава урвав та докірливим поглядом дивився на Вовкуна. Той лежав на животі, повернувши до сонця свої широченні плечі та зложивши голову на ліктях, розложених по траві. Рукави його бекеші попропорювалися на ліктях, так що з них виглядала брудна сорочка з пасманистого перкалю. Бачилось, він дрімав під час тої гарячої балаканки, але, коли Гава замовк, він звільна обернувся лицем до нього і запитав:

— Значить, Гаво, по-твойому, я всьому винен?

— Бог з тобою! — скрикнув Гава.— Хіба ж я се сказав?

— Адже ж нарікаєш на мою впертість! Ой, Гаво, Гаво, хоч який ти розумний, але бачу, що тобі ще багато треба вчитися! Де ж ти бачив, щоби хто на світі довершив якого, хоч би й найменшого, діла без упертості, без заїлості? Моя вдача така, що як уже в що вдамся, то зажмурю очі, зціплю зуби і пру та й пру, доки сили стає! А як почнеш під час роботи роздумувати, та міркувати, та навгад угадувати, що буде, то попросту страх тебе проймає і руки опадають.

— Не про те, не про те я говорю, Вовкуне! — болісно якось закричав Гава.— І не в докір тобі! Адже ж я не забув, що коли б не ти, то я, певно, не жив би вже на світі. Ти вирятував мене з тої проклятої ями, в котрій ми, замість кип’ячки, докопалися такого жерела води, що мало нас на місці не позатоплювала. Ой, Вовкуне! Тоді, в тій страшній хвилі, коли вода бухнула нам з-під ніг, коли рівночасно береги нашої ями почали усуватися, цімбриння тріщати І валитися, коли мені бачилось, що весь світ валиться над нашими головами і що нема для нас рятунку, тоді, пригадую собі, серед натовпу смертельної тривоги мені раптом у голові блиснув той тихий потічок, схований між лозами та вербами, в котрім я ще малим хлопцем любив ловити раки.

1 2 3