Плянета Ді-Пі

Самчук Улас

Нотатки й листи

Тож не шкодуй і не жалуй мене,

Й не пом’якшуй нічого,

А розкажи все докладно,

Що бачить тобі довелося.

Гомер "Одіссея"

Оффенбах

Но Греки, як спалили Трою,

Зробили з неї скирту гною,

Він, взявши торбу, тягу дав.

І. Котляревський "Енеїда".

Залишили Герсфельд на Гессенщині погожого серпня дев’ятого, о годині пів шостої передвечора. Того самого дня в Японії на місто Наґасакі скинуто другу атомову бомбу. Кінець Другої світової війни і початок нашої плянети таборів ДіПі, тобто Displaced Persons, по нашому, позбавлених місця осіб.

Їхали автоколоною, напрямок – захід. Стокінної потуги тягач "Гономак", п’ятитоннова його причепа, трьохтонновий вантажник "Дізель", особівка ДКВ, парокінний фаєтон і такої ж потужности звичайний віз. Машини йшли далеко наперед, вози кінні тягнулися десь там позаду.

Густо заселена, заліснена, загосподарована околиця, спокійні бічні дороги, романтичні, затишні закутки. Тихо, мирно. Ніхто не цікавиться нами, ніким не цікавимось ми. Навіть машина совєтських офіцерів, яку ми зустріли, без уваги проїхала мимо.

До заходу сонця ми зупинилися в селі Гальсфорд.

Нас чимала громадка, дозвольте представити… Власник автоколони Сергій Миколаєвич Куниця, його дружина зацна пані Марія, їх однорічний наслідник Ярослав і їх обслуга: Володимир і Ліна Савяки, Андрій Москаленко, Степан Панасюк, Яніна Возняк і двоє італійців, імена яких забулися. До того їх гості: подружжя Льва і Марії Биковських, Микола Лівицький, Євген Архипенко, Яків Фартушний, Андрій Мартинюк і автор цих рядків з дружиною Танею.

Лісовий інженер Куниця родом з Полтавщини, старшина армії УНР, до війни емігрант у Польщі, власник тартака в Сендзейовіцах на Лодзьщині, відходячи перед совєтами, вивіз свою машинерію і створив певну фірму з наміром працювати за фахом далі. У Гальсдорфі йому пощастило зробити контракт на вивіз лісу для тартака і винайняти чималий будинок для оселення його фірми. Дехто з його гостей подалися далі на Франкфурт, тож то ми з Танею залишились при фірмі.

Цікаве, дружнє товариство. Сергій Миколаєвич постійно в роз’їздах, пані Марія і все жіноцтво зайняті господарством, чоловіче населення з машинами й кіньми в лісі, а ми з Танею дістали автономію, незалежну територію жил-площі, де негайно застрочила моя "Орґа" (друкарська машинка), реферат з визивною назвою "Велика література" і побожним наміром виголосити його в таборах "позбавлених місця" осіб, що опісля й сталося.

Його було зачитано в таборах Новий Ульм, Авґсбург, Карлсфельд, Офенбах… Ситуація унікальна. На території Европи Заходу таборує Україна Сходу. Парадокс чи післанництво? Вигнання і кара Божа?… Але для мене це продовження мене самого і всього того, що почалося, можливо, в Орській кріпості поза Уралом і тягнеться до днів Гірошими й Нагасакі, при чому нас тут вже стільки, що говорити про кару чи втечу вже не достатньо, бо це вже світова сцена світової гри з її останнім актом "бути чи не бути…"

І ми знаємо, що на сторожі цього нашого Бути є слово. А тому й література… І наголос на Велика. Бо хочеться підкреслити, що велика сцена і велика гра вимагають відповідного слова… Змісту, тематики, філософії, стилю… І рівня.

І, між іншим, під час моєї подорожі по таборах, приходилось раз-ураз чути запити, чи не слід було б організувати організацію письменників. Особисто я не був цим захоплений. Нас було тут споре число, із Західньої України виїхало майже все, із Східньої також чимало, але на перший погляд не було видно хто б міг цим зайнятися, а що торкається мене, то ось мій нотатник з 31-го жовтня нотує: "Влізла мені настирлива думка писати новий роман… І має він зватись "Ост"… Два дні пізніше, той самий нотатник продовжує: "Думка писати "Ост"-а жива й настирлива. Десь треба тільки знайти місце, щоб можна втілити її в дійсність".

Отже, яка там організація? Організація – це метушня, а мені треба спокою. У нас так мало часу і так його зумовлено, що дорога кожна година. Мій "Ост" трилогія, величезне полотно, складна проблема, вимагається концентрації зусиль, місця і, по можливості, бути самим із собою. Сам по собі, несамовитий задум, я знаю, але як його уникнути? Питання, на яке не знайдеш відповіді.

Ми пробули в Гальсдорфі сливе три місяці. Село, осінь… Тривоги… Непевність, шукання місця. І загроза "родіни". Її агентура на кожному кроці. Людей ловлено по дорогах, по приватних домах, по таборах, звожувано за колючі дроти і американськими військовими вантажниками, мов би товар, відвожувано за "залізну куртину". Це значило Сибір, каторга, рабство. Слово "родіна" стало страшаком.

І здавалось – сліпа вулиця. Західні аліянти не мали виразної лінії поведінки, залежало від кольору їх представництва, тріюмфи їх східнього аліянта запаморочували їх глузд, система людоловства в центрі Европи процвітала бурхливо.

Але головна війна все таки скінчилася, катаклізм в Неґасакі був останнім її подвигом, загомоніло слово "мир".

І в тому, на території Західньої Німеччини, широко й далеко розкинуто сітку втікацтва під орудою особливої, з довгою назвою, організації УНРРА, – United Nations Relief and Rehabilitation Administration, тобто, – Управління Допомоги й Регабілітації Об’єднаних Націй, в якому головні ролі були розподілені так, що обов’язки допомоги належали до "дядька Сема" з Вашінґ-тону, тожто регабілітація до "батька народів" Сталіна з Москви. А тому, що та ціла УНРРА і сам її головний "бос", бувший мейор Ню Йорку, Ля Ґвардія, досить тхнули "червоним душком", її атмосфера для людей, "позбавлених місця" з волі Сталіна, не могла бути сприятливою, його людолови розгулювали там, як вдома, мариво "родіни" переслідувало невідступно, почуття страху було домінуючим кліматом. Отже, як було з такою допомогою миритися?

Але іншого виходу не було. Люди збиралися в з’єднання, зброїлись правом демократії, ставили спротив, вимагали життя і права. До цієї ж категорії "позбавлених місця", належала також і наша маленька громадка Гальсдорфу.

загрузка...

З бігом часу її становище ставало все більше й більше невиразним. Наближалась зима, лісові роботи кінчалися, інших не передбачалося, прожиття вимагало засобів, а де їх взяти? Навіть дуже зарадна голова Сергія Миколаєвича ставала безпорадною. Залишався Онкель Сем. Табори. УНРРА, ДіПі. І прощай незалежність. Анкети, перевірки, але де, скажете, інший вихід? Така вже наша плянета.

Сергій Миколаєвич виїхав у пошуки місця, а вернувшись, заявив, що поки що, єдиним таким місцем для нас є табори і найкращим для його фірми є табір Ульм в Баварії.

Що ж торкається нас з Танею, то ще за моїх відчитових поїздок, я облюбував Оффенбах біля Франкфурту на Гессенщині.

І от з початком листопаду ліквідація нашого Гальсдорфу почалася. Складна, не легка, але звична операція, за останні два роки, їх таких за нами десятки. І так воно сталося. Далі, за вашим дозволом, ми дамо слово моєму вірному, щоденному другові нотатникові, до якого, день за днем, вносилось головне з пережитого і якого дозволяємо собі тут поширити фактично і вдосконалити формально… За порядком днів, місяців і років.

Листопад

7-ме число. Середа. Табір Оффенбах. Мрячне небо. Температура плюс 10. Прибули сюди ще в неділю 4-го, але щойно сьогодні зміг знайти час для нотатника. Підвезли нас сюди Куниці по дорозі до Ульму. Залишились тут з нами також Биковські. Прощання з Куницями не було легким, ми з ними близько зжилися… Оселилися ми на "покищо" в перехідній кімнатці адміністраційного бльоку з дуже невиразними виглядами на щось триваліше.

Це невелика оселя, понад три сотні люда, в будинках адміністрації якоїсь фабрики, що її було розбито з трьох двоповерхових мурованих бльоків і кількох дерев’яних барачків, під контролем УНРРА і під управою нашого доброго, з часів Рівного, приятеля, колишнього управителя газети "Волинь", якої я був редактором, Степана Івановича Скрипника, а тепер, з ласки Божої єпископа Мстислава, який це підприємство організував, спочатку як півприватне приміщення на апровізації американської армії, для його похідної єпархії, але де знайшло також дах над головою чимало втікачів і не духовного стану, між якими бачимо й президента Української Народної Республіки в екзилю Андрія Лівицького з дружиною Мартою, дочкою Наталією, зятем Петром Холодним та внучкою Аллою. Як також бачимо знаного громадського діяча і політика Костя Панківського, не менш знаного професора Романа Смаль-Стоцького, колишнього міністра Карпатської України Юліяна Ревая, громадського діяча і лікаря Тимоша Олексіюка, мистця-маляра Петра Андрусіва, літературознавця Григорія Костюка.

Цього часу перебуває тут також і колишній віце-маршалок польського сойму, визначний діяч знаної партії УНДО, Василь Мудрий, політик і журналіст Степан Баран… І чимало інших знаних імен, ген включно з їх комендантом управи колишнім послом до сойму польського від Волині, Володимиром Онуфрійчуком.

Отже, в мініятюрі це історія і це фокус Україна Іредента Петлюрівської концепції – Народня республіка, демократія, лібералізм… Останній віддих останньої демократії Европи Сходу, втиснений у цю щілину Европи Заходу.

8 листопада. Таборовий ранок, мрячна погода, насторожена тиша. Ми довго й невигідно, без ліжок на помості спали, повільно вставали, скудно снідали і починали черговий, невиразний день. Ми тут не самі. Зараз за дверима, так само, як і ми, царствують й блаженствують Григорій і Рая Костюки з їх однорічним синочком Федором, що його кличуть Тодьо. З Григорієм Костюком ми знаємось ще з Рівного, у нас з ним багато спільних зацікавлень, приємно було їх тут зустріти, а також приємно познайомитись з їх Тодьом. Наша з ним зустріч відбулася так: мама держала його, дуже маленького й делікатного, на руках, побачивши мене, він так радісно до мене розсміявся, що це одразу зробило нас добрими приятелями.

Таня готовить сніданок, маємо свою електричну плитку, продукти дістаємо від табору, переважно консерви від дядька Сема і дуже білий, для нас не звично пухкий, легкий хліб. Обід і вечерю дістаємо зі загальної таборової кухні.

Постійно ношуся з думкою "Ост"-а ("Неначе цвяшком в серце вбитий"), це мене переймає, проймає, не дає спати. Сливе непосильне завдання, хочу висловити невисловиме, дія відбувається над Дніпром, у Каневі, на тлі імперії зі запитанням хто ми і що ми.

Але я з цим не туди потрапив.

1 2 3 4 5 6 7