ЧАСТИНА ПЕРША
Чого не гоять ліки — гоїть залізо,
чого не гоїть залізо — гоїть огонь.
ГІППОКРАТ
Серед цієї темноти і ночі розпачливо наростає той згущений крик життя та поволі наповняє собою повітря — втілюється в оті, на вигляд байдужі і мовчазні, постаті в кожухах, входить у кожний день, кожну добу, кожне десятиліття. Росте з нього така дика, небезпечна, мов бочка з порохом, історія, заповнена небезпечними людьми, що причаїлись і чекають, блискаючи сердитими очима.
"ВОЛИНЬ"
І
Вівторок, десята година ранку, двадцять четвертого червня тисяча дев'ятсот сорок першого року. Синє, широке, безхмарне, дуже спокійне, дуже лагідне небо і приємне, міцне, веселе сонце.
І враз з південного заходу, понад приміськими осокорами, садами, городами і хатами, зовсім низько, спадом, ніби зграя птахів, що хоче приземлитися, появляється ескадрилья бомбовозів. Одна мить — і весь центр шістдесяти-тисячного міста, чверть кілометра вздовж головної вулиці, вилітає в повітря.
Ніяких сирен, ніяких алярмів, ніякого попередження. Місто било нервом перших двох днів несподіваної війни, що десь там далі, на захід, за триста п'ятдесят кілометрів, мов бомба, вибухнула. Всі були стривожені, здивовані, поспішали до крамниць, на базари, запасалися хто чим міг, але ніхто не чекав того вже ось тут, у себе над головою. Всі бачили це лише десь там, далеко, як Львів, як Перемишль. Головною широкою вулицею в тому ж напрямку день і ніч з ревом, криком і лайкою текла безупинна ріка машин, людей і коней, на хідниках, на базарах, у всіх вулицях і завулках вирувало людьми.
І враз той різкий, пронизливий, гострий, стихійний шум, той раптовий, напружений гуркіт, той гарячий свист, той зрив землі, той вибух вогню і та густа, масивна, під саме сонце, чорно-бура вируюча маса диму.
Яків Балаба отямився на асфальті, під самою гусеницею сталевого гіганта, що саме вибухнув вогнем і палав, мов смолоскип. Яків був глухий, німий, дерев'яний, але все-таки якась сила зірвала його і він хотів бігти. Не знав і не бачив куди. Одні лише звалища і огонь. До того ж у повітрі пролетіла нова ескадрилья літаків, засипаючи землю градом куль.
Як він пізніше з того все-таки вирвався і як опинився на вулиці Тополевій у своїх знайомих Бачинських — того Яків не міг би як слід сказати, бо він остаточно отямився аж на помості, в калюжі води, від запаху паленого волосся, від гострого болю ран, що їх чимсь мастила невідома розпатлана жінка.
— Знаєте, — казала пізніше сестра Бачинського, Ольга, чоловіка і сестру якої вивезли минулого року большевики на Сибір, а тому вона не боялась ніякої війни, помагала раненим і перша помітила Якова, — знаєте, щось таке увігналося до кухні і гримнуло на підлогу. Щастя ще, що була вода, а то ж кажу: горів! Ну, дослівно горів! На бігу! Живцем! І навіть не гасився...
Першими його словами були: "Балаба... Дермань... яблука... гімназія..." І щойно пізніше Мотря, старша сестра Ольги, все це розлущила. "Таж це наш Яків! Не бачите! Що жив у мене на квартирі... Гімназист. З Дерманя... Що привозив яблука..."
Якова пригадали. Пригадали всі. І старші, і молодші, і Бачинські, і їхні сусіди, і Малка та Рівка Шнайдери, що винаймали другу половину будинку Бачинських. Його негайно піднесли з калюжі, поклали на матраці в куті на помості. Його з усіх боків пекло, він втрачав притомність, нікого не бачив, перед його очима мигало багато ніг, з вікна несло згаром, вибухами. Мінялись тьма і світло, тиша і гуркіт, спокій і рух.
А одного разу, здається, також ясно світило сонце, знов зчинилась метушня. Бігли, янчали, кричали. Згодом над самим дахом будинку прогриміли знайомі звуки, щось засвистало, шарпнуло вікнами, брязнуло скло, задрижала підлога, загойдалась висяча лампа, рушилась і повисла навскіс картина, що висіла сливе над самим Яковом. Яків прокинувся, зовсім отямився, хотів був зірватися й бігти, але не було вже часу і він чекав вибуху, чекав кінця.
І коли відлетів гуркіт і десь там за міським парком завмер зовсім, настала така глибока тиша, що Яків чув своє придушене дихання і рівний цокіт годинника з третьої кімнати.
Можливо, це була одна мить, дослівно секунда, але Яків її не видержав. Він, як був, зірвався і з диким криком "тікайте!" кинувся прожогом через задні двері у сад.
— Нерозірвані бомби! Тікайте! — кричав він не своїм, розпачливим, настирливим голосом.
З-під бетонової плити веранди, з-під старої хижі в саду, з ям і ровів зривалися люди і кудись бігли. Без мети і напрямку. До парку, на вулицю, на городи. Скрізь були люди, повно людей, багато людей. Бігли, метушились, щось несли, тягнули. Яків натрапив на Рівку, що ледве несла хлопця з перев'язаною ногою. Яків без слова вирвав від неї хлопця і побіг далі. За ним, так само безмовно, бігла Рівка. Бігли, здавалось, навмання, через парк, невідомо куди.
І лише згодом, під вечір, Яків з Рівкою і раненим хлопцем опинилися на вулиці, що колись звалась Вузькою, але тепер являла собою звалище руїн і грузів, серед яких тут і там примарне трималося кілька напівруїн, що нагадували будови. До одної з таких напівруїн потрапив Яків.
П'ять просторих, недавно, мабуть, ще гарних, а то й розкішних кімнат, різьблені, м'які, плюшеві, багряної барви, фотелі, тяжкі дубові столи і шафи, тяжкі на вікнах і дверях завіси, на помостах килими... Ні вікон, ні дверей — змережені рисами стіни, розбите скло, опалий тиньк і пилюга.
Яків ледве стояв на ногах, з його попеченого чола спливала кров, усе тіло пекло, ніби на нього лили розтоплене залізо. Він хотів кудись іти, але його задержали, вказали одну з кімнат з широкою, плюшевою канапою, на яку він одразу звалився, заплющив очі і так довго лежав, горів, втрачав свідомість, горів знов. А коли одного разу вперше, якось ясніше розплющив очі — побачив навпроти широку під склом шафу, тісно набиту книгами. Побачив книги. Багато книг. Це було його перше враження. Шафа, набита книгами з гарними, переважно золоченими, написами. І він здивувався: хто, як і для чого закинув його сюди? І не було ніякої відповіді.
До Якова приходили якісь люди, приносили їжу, ліки, щось з ним робили. Він усе це бачив, чув, але разом з тим не бачив і не чув; щось тут діялось, падали якісь слова, було ясно, було темно, інколи здавалось, що все обертається, ніби в якійсь кулі чи якійсь каруселі, часом гостро, до самого нутра, щось пропікало, здавалось, що крізь ціле тіло проходить струм вогню, що вогонь ходить жилами разом з кров'ю, що він вливається до мозку і ось уже горить сама голова, так само як горів той сталевий гігант.
— То було справжнє чудо! — оповідали пізніше. — На будови Бачинських, на їх город, що межує з міським парком, впало, уявіть, дев'ять бомб, і ні одна з них не розірвалась. Одна впала просто на дах, пробила бляху, пробила стелю, зарилася в підлогу на кухні... І коли б вони розірвалися — там не лишилося б каменя на камені...
Так казали пізніше. Але це не було єдине чудо того часу. Як назвати те, що з кількох десятків молодих чоловіків, які саме в той час, разом з Яковом, їхали на мобілізацію, лишилося живими тільки двоє — сам Яків і ще один. Що весь їх обоз з людьми і кіньми зник. А коли Яків після того всього остаточно отямився і побачив перед собою ту шафу з книгами — йому видалось це також чудом. Затишок. Спокій. Канапа. Розбите, відчинене вікно... У нього вривається далекий шум міста. Вітер похитує завісу. Багато речей і між ними, на шафі, глобус.
Згодом завішені тяжкими плюшевими завісами двері відчинились, увійшла дівчина з тацею, принесла склянку молока, кусень булки, поставила все це перед Яковом на круглому столику. Яків був розгублений, намагався звестися, хотів щось сказати, перепрошував. Його обличчя неголене, чоло перев'язане, йому чогось соромно.
Але дівчина ніяк на це не зважила, підсунула ближче столик, запитала, як він себе почуває, сказала, що вона шукала лікаря, але не могла знайти, що всі лікарі тепер або зникли зовсім, або завалені пораненими. Але він не має чого турбуватися, вона дістала досить ліків, і рани його не тяжкі. І що він тут може спокійно лежати, це дім її батьків, що Рівка — її старша сестра, що в неї є ще одна сестра, але вона у місті, і ніхто не знає, що з нею сталося.
— А як фронт? — запитав Яків.
— Наближається... завтра-позавтра тут будуть німці, — сказала дівчина.
— А що ж ви? — запитав, якось не подумавши, Яків, бо він знав, якої ці люди раси.
— Нічого, — якось байдуже сказала дівчина. — Лишаємось... Мої обидва швагри поїхали, а ми... жінки... Ми лишаємось. Що нам можуть зробити? Ми нікому нічого не зробили поганого.
Яків мовчав. Зрештою, він і не міг багато говорити. Пив своє молоко і лягав знов. Лежав горілиць. Сливе нерухомо. Іноді позирав на шафу з книжками. Любив ті речі і бачив там, навіть здалека, привабливі написи...
— Кому ці книжки належать? — запитав він раз дівчину.
— Швагрові, — відповіла коротко. Згодом Яків довідався більше. Що дівчину звуть Шприндзею, що з нею її батьки — Герш і Песя Зільбери, що останніми днями до них переїхала жити її сестра Рівка зі своєю свекрухою Малкою і сином Мошком. Що всі вони перелякані, всього бояться, не знають, що з ними станеться.
Але Шприндзя не виглядала переляканою. Була бадьора, швидка, навіть весела, їй років сімнадцять... Середнього зросту, тонка, тендітна, великі чорні очі, густе, чорне волосся. Гарно одягнена. Ходила, видно, до якоїсь високої школи. Цікава. Багато питає.
Минали дні і ночі. Місто диміло, стогнало, кричало. Скреготіло залізо танків. Небом пролітали все нові й нові ескадрильї літаків, дрижали стіни, але бомб більше не падало. Лише в повітрі стояв дивний, загальний, незвичний настрій, коли здавалося, що на очах міняється весь світ, навіть люди, навіть сама земля. Здавалось, все, що було, — провалилося і лишилися тільки грузи. Йде щось небувале. Якийсь фатум, якесь рішення.
І прийшло воно разючо несподівано. Одного ранку, на світанні. Коли навіть затихли були гармати. І хоча всі знали, що "вони" прийдуть, і всі їх сподівалися, але того, що сталося, ніхто не сподівався... Ще горіли на східному краю автостради блідо-зелені, з рудими зірками танки, як на західному її кінці біля зовсім цілих касарень, уздовж обох боків дороги, величезні маси святочно одягненого люду з квітами й прапорами вітали чуже, переможне військо.