По-справедливому

Величезна глупа ніч, затиснена жагучим, лютим вітром у розмашні обійми, стогнала, квилила, билась, як пристрасна черниця, в сталево-твердих обіймах розшалілого мисливця.

Мисливець різко висвистував рогом своїм, – від пересердя охриплим; сурмив дзвінкими сурмами в далечінь безконечного степу: "Поля! Гей, поля мисливцеві – вітру!.." І, схопивши під вугляно-темне крило своє непритомну красуню, осипав її колючо-холодними сніжинками, як срібними іскрами, що никнули від подиху любки, і з п’яним реготом ніс її у безвість.

Гей, хто там поночі шаліє?! Гей, хто там регочеться реготом смерти; реготом, що, як залізний град, брязкотить по дзвінкій броні мисливця? Чий то меч блискавично вихопився з піхви і простягнувся жорстокою погрозою над тремтячою бранкою?

…До глибокого корита балки, що прорізала від півночі на південь широкий степ, під’їхало п’ять чорних постатей… Їм не страшні ні бурі, ні громотіння меча. У тяжких темних бурках, з гострошпилими ворками, п’ять вугляно-чорних тіней на темному тлі ночі під розшалілий посвист вітру їхали степом і стали.

Коні м’яко вкопалися в розквашеній осінніми дощами землі і, нагостривши чуйні вуха, витягають довгі шиї, зачувши відпочинок та їжу. Хочеться їм заржати, подати вістку про себе, та чорні гостроверхі бурки щільно стискають їх запалі боки.

Тихо. У безконечній ночі десь чатують чуткі вартові, що, як хижі вовки, уважно нюхають повітря, і зустріч з ними навіть чорним буркам у цю чортову пору небажана.

Хорунжий Дядюра, що в бурці своїй скидався ззаду на якогось гостроверхого кентавра, круто повернув коня персами до товаришів:

– Стоп, братці! Темнота зрадлива! А гляди, на заставу наскочиш.

– Пахне червоними, чи що? – прошептав молодик Кузька, піднявшися на стременах, щоб закляклі ноги розпростати.

– Селом пахне! Стій, братва, тут, а я звідаю. Свисну – під’їжджайте….І хорунжий нечутно, плавно сковзнув у густу, як топлена смола, поніч. Тихо і порожньо. Гарячі серця десь глибоко під намоклими бурками тривожно б’ються… Чути спереду, як копита хорунжового коня цілуються звучно з мокрою землею, аж поки простір та вітер по ширині степів їх не розпорошив. Ні огника, ні зірки – ніч… Часом тільки довжелезним виттям собака глибоку балку заллє. "Ех, закурити б!" – стріляє думка у кожного… Бісова жага геть розжовує твердість мускулів, а нерви, наче порвані струни, з болючим бренькотом опадають. Гострі верхи ворків, ніби підтяті тополі, поволі хиляться до м’яких, мокрих грив кінських. Та вітер подихне, присне в обличчя жменю холодного дощу, столочить раптом сон, і ворки знов струнко стають.

– Фії-їть! Фії-їть! – сковзнуло в безодні темноти і поміж землею та небом помчало у простори.

Вісім острогів без слова, з куцим бреньком, в один такт, гостро, дошкульно торкаються кінських здухвин, і ворки поволі креслять знов на тлі ночі нерівні риси в напрямку свисту.

– Ну, чортові мішки… Швидше, рухайся! Півгодини, черепахи, повзете… Тут сіно, стіжок… Значить, і заночуємо.

Фіґура хорунжого – ніби неясна на чорній стіні тінь коня.

Козаки під’їжджають до самого стога з затишного боку, разом, як на команду, підіймають праві ноги, переносять через кульбаки сідел і ступають на мокру землю.

Козачі закляклі ноги під тягарем власного тіла підгинаються; вони тупцяють, розмахуються довгі руки, розтираються задубілі кулаки.

Розгортають кобурі при сідлах, виймають замерзлий, твердий, як цегла, хліб. Хильнув два-три рази самогонки, і заграла швидше кров, розцвітає душа, як скроплена росою квітка.

Сіна понасмикували, не роздягаючись, полягали. Не бачать один одного, але їх серця б’ються в один акорд і їх істоти творять щось одне, міцне, неподільне… Бо козак з козаком, що гриб із грибом, може рости тільки разом і разом переносити і недолю, і тяжкії болі, і радощі великії, які лише зна велика душа, і люту, гірку смерть; так само, як радісно під звуки кобзи вибивати з товаришем буйний танок. От воно плем’я велике, що на краю скитських земель, на бурних водах могутніх козачих рік широким табором постелилося.

Але нагло кінь хорунжого, що стояв посередині, жуючи з іншими, метнувся злякано назад, підняв гостро вуха й гучно захропів. Інші враз увірвали хрупання, ніби зненацька хто сікнув їх по носі… Насторожилися…

Рука кожного рушницю згребнула, і розсипались навколо, як кулі шрапнельні, козаки.

Хорунжий підскочив до коня, шарпнув за уздечку…

– Що, чортове кодло, хропеш?! Гей, що тут? – хльоснув він нагаєм по сіні.

– Хто там? Виходь, не то як жабу простромлю! – і метким рухом руки вихопив шаблю…

– Стійте… ой… – писнуло в сіні.

– Що за ой?! Вилазь, а не ой… Чого полохаєш коня? Тут щось живе є, хлопці… Сюди! Чорні бурки збіглись, збились між кіньми у велику темну брилу. Цікаво, що то з сіна вигулькне?

З сіна виповзла невелика лахмата постать. Не розбереш за темнотою… Одежинка довга, голос чисто тобі жіночий…

– Баба? – гукнув хорунжий.

– Го-го-го! Баба!.. – і козаки понахиляли свої ворки, муром смоляночорним оточили…

– Грицьку, подай-но світла швидше… Ану пильніше, хлопці, та світла в степ не випустіть…

Чиркнув бензиновий запальник.

Бурки ще щільніше стискаються. Блиснуло світло, і п’ять суворих, загорілих пик потягнулось наперед. Лице бліде, носик картопелькою, тремтять уста сині. На голові подобизна кепки. На гострих плечах лантух повис, ховаючи цілу хлоп’ячу постать геть з руками…

Хорунжий розпахнув бурку, взяв хлоп’я, огорнув його, всівся глибоко в сіно, посадивши малого собі на колінах.

– Дай-но котрий флягу, – звернувся до козаків.

Чотири руки з флягами потягнулися до хорунжого.

Хлопець хильнув самогону раз, другий… Оченят навіть не плющив.

– Ну, тепер їсти, що?

Понакривані дергами коні спокійно жували далі. Хлопець на руках хорунжого спав. Тягар голови росте, ніби у неї хто гарячої оливи підлива. Підгорнувши під себе ноги, накрившись з головами наквашеними бурками, всі віддались на ласку та неласку козачого ворога, сну.

Один вартовий, що покинув зрадливе тепле кубло в сіні, вертівся під гострими шарпками налягаючого степняка та чутко прислухався до тяжкої темноти.

– Братва! Ей, братва! Ану ворушись! Світає! – гукав вартовий.

Ранок. Злющий дощ ущух, зате вітер чортом дере. Зараз же хлопця згадали:

– Живий? Бач розігрівся… Спав добре?

– Спав, – промовив хлопець, розминаючи кулаками очі.

– Їсти не хоч?

Малий дещо відповідав, та не все. Довідались, що в селі большевики та що й звідти ж є хлопець. Але чого він тут сидить та чому не йде додому, не казав.

– Чому та чому? Не йду та й вже! А вам зась до того.

Козаки заґеґали.

– Слухай, – сказав хорунжий, – а з нами ти б не поїхав?

– Чому ні, – кивнув хлопець.

– Ну так драпайсь на коня… до мене! І підхопивши лівою рукою, майже вкинув його на сідло. За ним і собі махнув на коня. Козаки також всілись і рушили.

– Дорогу ти знаєш, малий? Ну то – гайда!

І в сірій ранковій імлі п’ять верхівців обережно та тихо, оминаючи село, від’їхало в безмежний простір степу.

* * *

Таким чином козача стежа хорунжого Дядюри придбала собі нового козака Пилипа, якому додали назву "з сіна".

"Пилип з сіна" швидко підправився; одягли його спочатку в що попало, в якісь підрізані штани, нап’яли на нього мундир з обтятими рукавами на посміховисько козачні, папаху, що проковтнула його по пояс. Але пізніше він уже гуляв собі, що тільки стій і дивися. Папаху заломить, цигарку в зуби, за плечима обрізанка бомбає, словом – картина.

– Покурюєш? А скільки тобі літ? – питає якийсь дядько.

– Стільки, скільки й зим. До твоїх зубів не заглядаю, так і мовчи.

– Ну й суворий же ти, бачу. Тебе б на большака от нацькувати. Перекоклошив би як стій…

– І піду! І гордо, під загальний регіт козачні, розкурюючи цигарку, відходив на сторону.

При козаках він поповнів, навчився чудесно лаятися, твердо та сміло у вічі кожному давитися… Ба, навіть коли у нього, як казали, обрік заграє, то й запорозького такого, під розтяжну гармонію, встругне, що тільки ахнеш з подиву. Але для цього мусить хтось йому чарку замовити. Інакше ні… Зате коли замовить хто, тоді гоголем підходить до прилавку. Прилавок високий по самий ніс, аж мусить голову задерти, та гукає:

– Вахмістерської там мені!

Але міру знав. І за свої ніколи не гуляв. Гроші збирав, де тільки міг, і складав. Усім відомо було, що за Пилипом гроші водяться, і з цього приводу також бували балачки:

– Пилипе, нащо тобі ті гроші? Женитись думаєш?

– Нащо? Ясно нащо. Хату свою відкупити маю.

– А де ж та твоя хата?

– Хм… Де? В селі. У Нестерівці.

– Нащо ж тобі її викупляти? Та ж батько має хату?

– Яке там має, коли й самого батька чорт має. Жид у нього виманив, бо батько був п’янюга, ну й продав. От, сукин син, "обдув". Здорово, сволоч, обдув. У батька хату видурив за п’ятдесят карбованців, що той під плотом витягнувся… Ну, думаю, гляди ти, ратице, порахуюся з тобою. А він, сволота, в комуністи перекинувся й давай в селі хозяйнувати. Убить його хотів, та не вдалося. Тому і в сіні опинився. Попадеться він ще в мої руки…

– Але гроші – нащо тобі?

– Тю, дурні… Та хату ж мушу відкупити, ні? Зберу от п’ятдесять карбованців, прийду в село, то перш за все хату відкуплю, а потім жида повішаю.

– Хо-хо-хо! Нащо ж тоді відкупляти?

– Нє, – каже Пилип, – я по-справедливому. Дудки. Купив він хату? Купив. Значить, гроші мушу повернути.

– Так ти, значить, за хату свою і воюєш?

– За хату. І знаю за що. А ви то от і не знаєте! Воюєте собі й воюєте. А за що, спитай його… Отак, аби воювати…

– Ех, козаки! – змінив він тон із сердитого на поблажливий. – Топчете ви чужі землі, а свою лишаєте ворогам топтати…

– Бач, зморщок. І сам, туди його, в мораль поліз. Пороху – йому понюхати та вичхатись.

– Гадаєш пороху злякаюсь? – зривається Пилип. – Краще, ніж ти, утну! Хм, пороху! Найшов чим налякати?.. Ох!

І дійсно, від цього часу Пилип знов почав налягати, щоб хорунжий Дядюра взяв його до бою. Він вже й обрізанку як слід припорядив, і коня знайшов, і сідати на нього способу дібрав. Не дістане ногою стремена, так він тобі за гриву, метнеться спочатку на шию, а там і на сідло. Всяде – що тобі приріс. А коничок хоч невеличкий, та жвавий. Як пригнеться Пилип до гриви, гикне, пришпарить нагаєм по боках, то тільки курява хуртовиною мчить за ним…

– Ну й смола ти, їй-Богу, – сердивсь Дядюра.