Хлопчик-Фiгурка, який задоволений собою

Трохи казка

Ганнуся поверталася додому трамваєм. Була пізня осіння пора, вікна запотіли, і на них можна було пальчиком намалювати що завгодно. То й дівчинка не втрималася:

Крапка, крапка,

дужок пара:

очі це

без окулярів.

Риска вниз –

то є ніс,

а під ним

риска – рот:

риска груба

чи тонка –

приховала

язика.

От.

Потім коло

і два вуха –

голова без капелюха.

А від кола

аж додолу

роздвоїлась

довга тичка:

ноги це без черевичків.

Трохи вище

із боків

палки дві –

руки це

без рукавів.

Ось

закінчена картинка:

нарисована людинка.

Потім подумала – і домалювала людинці великі окуляри: вийшов досить пристойний Хлопчик, Хлопчик-Фігурка.

Виходячи з трамваю, Ганнуся почула:

– Дівчинко, подай мені руку, бо сам не зійду: можу загубити окуляри.

Ганнуся оглянулася: Хлопчик-Фігурка (далі будемо його скорочено називати Ха-еФ, але не Ха-Фе, як часто хочеться літеру Ф назвати) стояв поруч – вікно було чисте. Йому справді було важко зійти по східцях. Ганнуся взяла його за руку, і вони опинилися на хіднику.

– Як ти, хлопчику, зійшов із вікна? – запитала дівчинка.

– А просто: узяв і відклеївся. Я не люблю возитися трамваями, щоб усі гапилися на мене: можуть і стерти, – пояснив він. — Краще візьми мене зі собою.

– Йти важко, бо мокро під ногами, – сказала Ганнуся. – Ліпше залазь до мого наплечника.

Вона відчинила ранець – і Ха-еФ дуже спритно скочив у альбом.

– О, тут альбом для малювання! – вигукнув він. – Я поживу в ньому.

Яка дивна пригода трапилася зі мною, думала дівчинка, ніколи б не сказала, що нарисована людинка може ожити.

Удома перед сном Ганнуся пригадала про Ха-еФа. Вона вийняла альбом – хлопчик якраз умістився на аркуші, ніби його там нарисували. Що ж робити, – міркувала школярка, чи вирвати аркуш, чи, може, вдасться Ха-еФа звідти вигнати. Бо за такий рисунок можна отримати одиницю.

– Хлопчику, чи ти можеш відклеїтися з альбому, отак, як ти відклеївся з вікна? – запитала дівчинка.

– Звичайно. Але ж ти мені дозволила тут розташуватися. Я дуже полюбляю альбоми. Можеш мене навіть розмалювати кольоровими олівцями.

– Добре, розмалюю, – пообіцяла Ганнуся. – Але я хочу, аби ти забрався з альбому на урок малювання. Бо ще схоплю двійку!

– Як скажеш, – згодився Ха-еФ. – Але вже нехай переночую в альбомі. А зрештою, хіба я не вартую п'ятірки?

– Авжеш, що вартуєш. Але спробуй довести це вчителеві малювання! Дякуй, що я не примовляла, як деякі хлопчиська, коли рисувала: "Крапка, риска, крапка, риска – фотографія твого писка!" Тоді б ти не вартував доброї оцінки.

– Не будемо сперечатися, – сказав Ха-еФ. – Я вже нарисований, і мені видається, що цілком пристойно. Дякую. Я задоволений собою.

Та наступного дня Ганнуся не мала й маленької хвилинки, аби згадати про гостя в альбомі. Вона геть забула про нього, ніби то був сон. І коли вчитель малювання переглядав домашні завдання, то, розкривши Ганнусин альбом, засміявся:

– Ганнусю, що тебе потягло на дитячий рисунок? Чи, може, тобі меншенький братик нарисував цю людинку?

Ганнуся почервоніла, але змовчала: в неї не було іншого братика.

– То я... так бавилася, – відповіла вона. Це трохи було правдою, але не всією. В усю правду вчитель ніколи б не повірив.

– Гаразд, – сказав учитель малювання. – За попередній малюнок "Зима на нашому подвір'ї" ставлю тобі п'ятірку. А забавляйся другий раз на окремому аркуші, а не в альбомі.

І на сторінці, де спокійно прилип Ха-еФ, що не подавав жодних ознак життя, учитель виписав великий червоний знак запитання. "От, я тепер із червоним знаком запитання. Це надає мені таємничості, – запишався Ха-еФ. – Нехай думають про мене бозна-що, нікому не розкрию таємниці. Я задоволений собою". Ха-еФ продовжував міркувати: "Але ж яка у мене таємниця? Нарисувала мене дівчинка на запітнілій шибці – і все тут! Треба щось вигадати, щоб червоний знак запитання даремно не стовбичив на аркуші. Конче треба придумати собі загадкову історію".

Ха-еФ надовго задумався: він мав час, поки Ганнуся добереться зі школи додому. Увечері вона вийняла альбом і стала розмовляти із Ха-еФом.

– По-перше, – сказала вона, – ти не виконав мого прохання: не покинув альбом на уроці малювання. Ти сам чув, що говорив учитель! Мені було неприємно вислуховувати його кпини. По-друге, я подумала, що ти не є насправді і що тебе в альбомі давно нема. Та, на жаль...

– Чому "на жаль"? – запитав Ха-еФ. – Я думаю, що на щастя! Адже не кожна фігурка, нарисована не кожною дівчинкою не на кожному трамвайному вікні, оживає. Хіба не так?

– О так-так! – згодилася дівчинка. – Оте "на жаль" у мене просто вихопилося. Перепрошую. Я пригадала клятий знак запитання в альбомі.

– Ніякий не клятий, – заперечив Ха-еФ. – Навпаки, він надав мені таємничості. Бо навіть сам учитель малювання, що закінчив Академію мистецтв, нічого не знає про мене. Інакше він не ставив би знак питання, а виписав би знак оклику!

– Оклику? – здивувалася Ганнуся. – Чому оклику? Той знак означав би, що рисунок саме враз.

– А я саме такий, – запевнив Ха-еФ. – Я задоволений собою! Я мав би бути в оточенні цих обох знаків: з одного боку, я не всім зрозумілий – тут і знак запитання. А з другого, я найдостойніший з-поміж хлопчиків-фігурок – тому і знак оклику. І тільки червоний.

– Можливо, що й так. Але я мусила б про тебе щось довідатися. Придумай собі біографію, – мовила дівчинка.

– Нема проблеми, – відказав Ха-еФ. – Залиши мене до ранку в наплечнику. Чи можу я скористатися твоєю ручкою і зошитом? А також твоїм почерком?

– Користуйся на здоров'я, – байдуже згодилася Ганнуся. Вона не сприйняла всерйоз говорення Ха-еФа. Вона вважала, що він ні писати, ні читати не вміє. Адже його цьому ніхто не вчив. Навіть вона. Адже до цього він ніколи ніде не існував. Та й до школи не ходив. Хіба оце сьогодні. Але там азбуки не вчили, бо то уже не перший клас.

Ганнуся не подумала, що ось він не вчився ходити, а ходив, не вчився говорити, а розмовляв як дорослий. Словом, злегковажила собі дівчинка. А зранку, на уроці української мови, вона розгорнула зошит – і вжахнулася: кілька сторінок було списано зовсім її почерком, що й не розрізниш. Але ж я не писала, мало не заплакала вона.

Ось що було написано в Ганнусиному зошиті.

Автобіографія

Відразу пояснюю, що складне слово "автобіографія" складається із трьох неукраїнських частин, що означають:

авто – сам,

біо – життя,

графія – опис,

тобто сам описую життя. Або по-нашому

Мій життєпис

Я походжу з далекої планети Хвігурія, де всі мешканці такі, як я – хвігурки. Наша планета вигідна для життя хвігурок, бо вся забудована довгими скляними стінами. Вона нагадує скляний лабіринт. До стін легко причіплятися. Отож, на одній такій стіні мешкав я з цілою родиною. Але щоразу більше нас ставало на планеті – не було вже де розміщуватися. Тоді наш володар Хвігурій Десятий зібрав Велику Раду Хвігурії, щоб вирішити, як далі маємо жити. Він промовив:

– Мої дорогі хвігуряни! Наша Хвігурія стає затісною – нас щораз густіше. Коли хтось покидає своє місце на стіні задля гостювання чи прогулянки, то немає певності, що, повертаючись, застане його вільним. Країна перенаселена. До того ж у боротьбі за незайняте місце всі хвігурки вимішались. Отож, розпадається сім'я, родина, бо чужі хвігурки втискуються за найменшою можливістю. Також нема місця на нові скляні стіни. Настає чистий тобі Вавилон. Який же вихід із нашої сутужної ситуації? Або стерти частину хвігурок зі стін, або вислати частину нашого населення на інші планети, наприклад, на Землю.

– Вислати на Землю! – загуділа громада, бо ніхто не хотів бути стертим зі стіни – з лиця Хвігурії. Отже, із життя. Хоч і тісненько, а все-таки ліпше існувати, аніж не існувати.

Отож, кілька тисяч добровольців-хвігурян, у тому числі і я, подалися в космічні мандри. Я попрощався з рідними, хоч це було нелегко – вони в пошуку за вільним місцем були розкидані по цілій планеті. Прощання забрало декілька місяців – і ось я на Землі. Дорога була доволі довгою. Ми лежали спресовані у скляних штабелях. Коли наш космічний корабель увійшов в атмосферу Землі (атмосфера – це повітря, яке огортає планету Земля), скло терлося об повітря, а від тертя стало нагріватися, аж плавитися. Ми вчасно повідтулялися – і порозсіювалися по усій землі. Я причаївся, невидимий, на трамвайній шибці, аж поки дівчинка Ганнуся не відновила моє існування, накресливши пальчиком мою подобизну – саме там, де я був. Тепер я замешкав у її альбомі.

Хлопчик-Хвігурка.

Ганнуся ледве встигла прочитати – коло неї стояла учителька української мови, що саме збирала для перевірки зошити з домашніми вправами. Ганнуся тільки зітхнула: знову буде клопіт, треба буде пояснювати, як з'явився у зошиті життєпис Ха-еФа. Що сказати? Хто повірить у правду?

– О, як багато ти, Ганнусю, написала, – сказала вчителька тут же. – Що це за такий "життєпис"? Цікаво, цікаво.

Поки вчителька читала життєпис, у класі було тихо як у вусі. Тоді вона запитала зовсім похнюплену дівчинку, на очах якої блиснули слізки:

– Це ти сама, Ганнусю, написала оповідання?

Дівчинка ще дужче почервоніла і щось невиразне промугикала. Відповісти, що хтось написав у її зошиті... її ж таки почерком, не годилося.

– Це я... переписала... з дитячого журналу, – раптом спало на гадку Ганнусі.

Отож, воно тобі сподобалося, якщо переписала. А з якого журналу? – не облишила бідну дівчинку вчителька.

Ганнуся хотіла відповісти, що із "Соняшника", але згадала, що вчителька отримує цей часопис і часто читає з нього на уроках. Краще хай буде, що сама придумала. А там якось буде. Так і зробила.

– То я тебе вітаю, Ганнусю! Ти написала гарний твір. І без помилок. Правда, тепер в українській мові пишемо літеру "ф", а не "хв", як колись давніше вимовляли подекуди в народі.

От і скочила в халепу, думала дівчинка. Тепер даватимуть мені завдання складати казки чи оповідання. І що буде? Тільки навіки осоромлюся. А може, й навчуся писати? Варто лише почати.

Вчителька повернула зошит. Після "Мого життєпису" червоним олівцем було написано "гарно". І стояв велично-червоний знак оклику. Ха-еФ буде задоволений з такої оцінки, подумала Ганнуся.

На перерві Богданко бігав за Ганнусею і дражнився:

– Ганнуся-письменниця, Ганнуся-письменниця!..

– А тобі заздрісно? Сам такого не вмієш написати, тому й обзиваєшся, – заспокоїла хлопця Соломійка, Ганнусина приятелька.