ДІВЧИНКА І КВІТИ
(частина перша)
РОЗПОВІДІ КВІТІВ
Хто це в нашому садку
у барвистому вінку?
Обізвалася Гвоздика:
— Може, це звірятко дике?
— Може, це співуча пташка? —
обізвалася Ромашка.
— Може, це перлиста рибка? —
обізвалась Маргаритка.
— Може, це нам зірка впала? —
обізвалася Купава.
— Може, це заквітла квітка? —
обізвалася Нагідка.
— Ой, так-так, — додала Рожа, —
бо вона на мене схожа!
Обізвалася Жоржина:
— Ні, це дівчинка — людина.
Я жив далеко від рідного краю, від рідного міста. І була в мене єдина радість — невеличка грядка квітів. Щодень я милувався нею, спостерігав, як поспішають квіти вибуяти за коротке північне літо, зацвісти і дати насіння. Я навіть навчився розрізняти окремі квіти ще до того, як вони розгорнуть пуп'янки, по одних тільки стеблах і листочках.
І коли одна дівчинка запитала в листі про мене, то я відповів їй, що влітку доглядаю зільник, і описав, які квіти зійшли і заквітли в ньому. Та це не вдовольнило дівчинку. "Ти розкажи щось про квіти", — попросила вона.
Сів я біля клумби і розглядав своє квітуче багатство. Посередині грядки, мов ялинка з синіми прикрасами на кожній гілочці, вигналися Черевички. Але квітки Черевички були мало подібні на теперішні черевички, які взувають дівчатка, певно, у такому взутті могли ходити хлопчики-мізинчики або Дюймовочка. Золоті кошики Нагідок, мені здавалося, були набагато густіші, аніж ті, які запам'яталися ще з дитячих літ. Вони наче надягли на себе більше пелюсткового одягу, готуючись до зустрічі холодної осені. Левині Пащі покивували головами — то джмелі залазили у квітки, шукаючи для себе смачну поживу. А збоку Духмяний Горошок поплівся по драбинці і густим плотом відгородив мою грядку від стежки. Він вкрився тендітними біло-рожевими квіточками — і навкруги плинули такі чудові пахощі, що годі було байдуже пройти повз нього. А під Духмяним Горошком посіялися дрібно Незабудки. Ніколи раніше я й гадки не мав, що вони можуть плекатися, як городні рослини. Бо вони завжди росли по мокрих, заболочених місцях.
Дивіться також
- Ігор Калинець — Я радо йду у твій полон
- Ігор Калинець — Святий
- Ігор Калинець — Микольцьо з Ходорова
- Ще 57 творів →
Того незабутнього дня я почув розповіді квітів і записав їх для дівчинки.
* * *
Про то розповіли Черевички
Цитьте, діти, цитьте всі!
Стало тихо — маком сій.
Будем тихо-тихо так,
поки зійде в тиші Мак.
Недалеко від нашого дому каменярі мостили дорогу і покинули на неділю старі тачки, в яких возили пісок і каміння. Прилетіла Плиска (вона ж і Трясогузка), вподобала собі перекинуті тачки і звила під ними гніздо. А коли повернулися робітники, то побачили, як туди щораз залітає пташка. Та й змайстрували собі нові тачки і Плиски не займали: нехай живе. У вільні від праці хвилини, спостерігаючи за пташкою, вголос потішались, як вона кумедно, стоячи на ніжках, хилитається, наче не може знайти собі рівноваги, дійсно-таки: трясогузка.
Ваги-ваги-пере-ваги:
де узяти рівноваги?
Що вчепити до хвоста,
щоб хитатись перестав?
Пташка, звісно, почула таку бесіду й образилася. "От коли б у мене на ногах було взуття, то я б твердо стояла на землі і похитувала хвостом", — подумала Плиска і засумувала.
Ваги-ваги-пере-ваги:
де узяти рівноваги?
Де узяти черевики —
не малі і не великі?
Та, ганяючи за мухою, натрапила на нас, Черевичків.
— Які гарні черевички! Сині-пресині, як море, над яким я летіла. Напевно, такий колір наймодніший! — вигукнула Плиска і попросила: — Чи не змогли б ви продати пару черевичків?
— Звичайно, можемо, — відповідаємо. — У нас їх наче у великій
крамниці. Тільки навіщо вони пташці?
— Коли я взую черевички, то впевненіше стоятиму на землі.
— А в повітрі як воно буде в черевичках? — запитали ми пташку.
— Там буде мені тепло в ноги, особливо як подує холодний вітер. А ми, Черевички, поміркували, що у взутті Плисці буде важко літати і вона не зможе наздоганяти комара, не зможе сідати на галузки куща, бо за кожним разом треба роззуватися, аби пальцями обхопити сучок. Але ми про це промовчали, а натомість сказали таке:
— Гаразд, ми дамо тобі пару черевичків, хоч однією парою не обійтись, бо вони квітяні: дуже тендітні і швидко зношуються. Але мусимо тебе попередити, що наші черевички не звичайні, а чарівні. Коли їх взуєш, то відразу перетворишся на маленьку дівчинку, завбільшки в мізинчик.
— А крильця мені залишаться? — перелякано запитала Плиска.
— Крила, звичайно, зникнуть. Зате ти твердо стоятимеш на землі, як людина, хоч і дуже маленька.
— А що станеться з гніздечком? Я зможу в ньому мешкати?
— Людина у гнізді не мешкає, — сказали ми, Черевички. — Тобі треба буде пошукати собі будиночок з дахом, дверима і вікнами.
— Але ж моє гніздечко таке м'якеньке, а тачки затишні! А ще я забула про яєчка, які треба зогрівати, аби проклювалися з них малі пташата.
А яєчка, як сердечко:
усе стук-стук:
чий то звук?
— Нічого не подієш, доведеться тобі і яєчка покинути.
— Але ж мені за ними дуже жаль, — мало не плаче Плиска.
— Отож тобі шкода крилець, шкода гнізда, шкода яєчок. То навіщо тобі ота людська рівновага? А на каменярів не зважай, вони добрі люди. Вони не рушили твоє гніздо і навіть клапоть дороги, де лежать затишні тачки, не добудували. Видно, люблять люди тебе пташкою. То й будь собі Плискою.
— Ви мене зовсім розраяли, — втішилася пташка. — Але, поки ви будете цвісти, дозвольте до вас прилітати і милуватися черевичками. Я ніколи не мешкала в місті й не зазирала у великі вітрини крамниць. Я цілком сільська пташина, мене навіть ще називають Пастушкою. Отака собі босонога Пастушка.
— Ми раді, що черевички припали тобі до серця. Прилітай скільки завгодно, — відповіли ми.
І тепер ми з пташкою добрі приятелі.
От і казка невеличка
про розквітлі Черевички.
Більш нікому, лиш
синичкам
личать сині черевички.
* * *
Про що розповіла Левина Паща
Цитьте, діти, цитьте всі!
Стало тихо — маком сій.
Будем тихо-тихо так,
аж зросте у тиші Мак.
Я ніколи не була в Африці, але кажуть, що там живуть звірі, дуже подібні до мене, і називають їх через те левами. Вони дуже люті й можуть з'їсти не тільки джмеля, який сам зазирне їм у пащу, але навіть тварин, яких ще треба іти шукати, тобто полювати. Я, на жаль, не можу ходити на полювання, та
Бо я дуже-дуже люта,
лиш стеблинкою прикута.
Мала б ноги, то б ходила
полювать на крокодила.
Ті леви, що в Африці, жовтого кольору, бо там скрізь пісок і їм добре в ньому маскуватися, аби їх не помітили інші тварини і не втекли. А я живу серед розмаїтих квітів, тому також замасковуюся в усякі кольори: білий, жовтий, рожевий, червоний, вишневий...
Недавно я була, як завжди, страшно люта і хотіла конче вполювати якогось звіра. От прилетів джміль. Сів мені на нижню губу — і роззявилася моя паща. Він заліз у рот і набирав спокійно передніми лапищами солодкого пилку з тичинок. Саме раз з'їсти джмеля. Тільки я зібралася стулити пащу, а губа не піднімається — такий важкий джміль. Розлютилася я ще більше на таке невдале полювання. Бо що виходить? Не я вполювала джмеля, а він мене. Але нічого, почекаю на меншого звіра. Незабаром прилетіла молоденька бджілка. Напевно, вперше покинула свою колиску у вулику. Сіла на листок перепочити. Я затаїла подих, принишкла, аби її не злякати. Адже бджілку я можу вполювати!
Бо я дуже-дуже люта,
лиш стеблинкою прикута.
А якби літать могла —
вполювала б і орла.
Моя паща зробилася лагідна-прелагідна, ніби вона ніколи й не думала бути злою. Кортить бджілці поласувати, глипнула на мене, а тоді й сіла на губу. А що була дуже легенька, то губа ледь-ледь подалася донизу. Протиснулася бджілка до середньої пащі — ой буде ж тобі, ледащо! — і мої губи стулилися. "Ось тепер ти впольована", — подумала я і стала злою-презлою.
— Я тебе з'їм, — кажу бджілці.
— А хіба квіти їдять бджілок? — невпевнено запитала вона.
— Та я ж Левина Паща!
— А мені болітиме? — схлипнула бджілка і стала протискатися до виходу. Але я ще міцніше стулила вуста.
— Не дуже болітиме, бо я беззуба і проковтну тебе цілу.
Стала бджілка благати:
— Випустіть мене, прошу вас уклінно. Я більше ніколи не чіпатиму вас!
— Не відпущу! Хіба я даремно так довго полювала, аби враз відпустити? Хочу ковтнути бджілку, а вона не ковтається. Що ж таке? Щось із горлом негаразд. Може, до завтра минеться?
Побачивши, що вилізти з моєї пащі — марна справа, бджілка притихла, заспокоїлася і запитує:
— А чому в вас у роті так червоно?
— Бо я дуже-дуже люта, лиш стеблинкою прикута...
— А я по дорозі бачила білі і жовті Левині Пащі — вони, певно, добрі-предобрі.
— Ні, вони також люті, — заперечую бджілці.
А вона на те:
— У жовтій, певно, приємніше вмирати. Може здатися, що сидиш у вулику між золотих медових сот.
Отак розбалакавшись, бджілка стала відважнішою.
— Щось я зголодніла, — каже вона, — та й пити хочеться. А ви така негостинна та ще й лякаєте.
— Це твоє останнє бажання? — запитую в неї.
— Еге ж.
— Ну, то їж. Люди виконують останнє бажання присуджених на смерть. І я не гірша.
Бджілка поїла пилку, посмоктала нектару і хвалить:
— Дуже смачно. Можна, я ще трішки?
Ласує і важчає, ласує і підростає. Не один раз я намагалася її ковтнути, але марно. Це мене геть засмутило: так ще й доброю стану.
Переночувала бджілка в пащі, вранці поснідала і так смачно їла, що й зовсім забула, де вона. А попоївши, стала такою важкою, що я й губу донизу опустила. Бджілка угледіла щілину, просунула передні лапки і голову, а тоді й ціла пролізла надвір. І я нічого не змогла вдіяти:
— Бач, яка невдячна, наїлася і полетіла. Навіть не попрощалася, бо я дуже-дуже люта...
Ой, нащо Левина Паща
зимну воду пила натще?
Ніяк бджілку проковтнути —
треба шийку завинути.
* * *
Про шо розповів Духмяний Горошок
Цитьте, діти, цитьте всі!
Стало тихо — маком сій.
Будем тихо-тихо так,
аж розквітне в тиші Мак.
Одній моїй квітці замало було видно з високої драбинки.
— Одне і те ж бачиш день у день, — зітхнула вона.