Мої мисливські пригоди

Це було взимку. Я зліпив із снігу корито, облив його на ніч водою, і на ранок у мене була вже найкраща в світі ковганка. Я витяг її за двір, сів, як сідають у крісло, і, відіпхнувшись, спустився униз.

З гірки ковганка вибігла на лід, і я помчав по ньому до другого берега. Тут ріс ліс, і незабаром я зник у ньому, передбачливо заховавши ковганку в кущі.

Ліс був весь у снігу. Сніг лежав на землі. Сніг лежав на деревах. Сніг лежав на куренях, нап'ятих хмелем, і покривав пожовклу траву, що згиналася під його вагою.

Мандруючи, люди вибирають ті місця, де снігу найменше, а йти найлзгше. Я ж, навпаки, вибирав, де снігу найбільше, де стояла найвища трава і де хміль напинав найвищі свої курені. Інакше я не міг би уявити своїх мандрів. По рівнях стежках я міг би ходити і дома, у селі.

У лісі було містечко, яке я дуже любив. Під величезним куренем, що його нап'яв хміль між трьома вільхами, ріс кущ калини, а під калиною — чубата купина, накрита пелехатими клаптями снігу. Тут була моя схованка: я лягав під купину і вдавав з себе ведмедя, що гризе явою лапу і дожидає теплих весняних днів.

Сопучи, перепогзагочи з замета на замет, я вже був наблизився до свого барлога, як враз злякано відсахнувся. Під моїми ногами завихрилися, закрутилися клапті білого снігу, залопотіло крильми — аж обдало мене вітром.

Я остовпів, стояв довго, роззявивши рота, і лише згодом зрозумів, що мою хату оселили куріпки. Нахилившись, я справді побачив під купиною вимощену в снігу ямку і кілька пір'їнок.

Я не заліз у свій барліг, я сидів біля нього, дивився в курі-п'яче гніздо, і тоді вперше в житті мені спало на думку стати мисливцем.

Я сидів і думав: а що б сталося, коли б я не ліз сюди, як ведмідь, а підійшов був тихенько? Адже ж я міг би накрити птахів своєю шапкою. Що сказали.б тоді мені хлопці? Як дивилася б на мене, на мою шапку, на куріпок Галя — моя сестра? І що сказала б мама, коли б, увійшовши в хату, я звериувся б до неї: "Оце ось куріпки. Чи не годящі вони до борщу?"

Другого дня вдосвіта я вже був готовий в дорогу. Турбувало, мспе лиш одне: а як же ж бути з головою, а головне—з вуха-мп, якщо в шапці я буду нести куріпок? Толова ж замерзне, а вуха, чого доброго, ще поприморожую.

Нікому пе кажучи пі слова, я вирішив узяти Гальчину хустку. Тихенько підперезався нею, напустив зверху сорочку, а тоді вже натяг свій кожушок.

Спершу я біг підтюпцем, але в лісі пішов дуже, обережно, підіймав ноги і намагався робити так, щоб ніде й нічого не ворухнулося. Ступпвши крок, я спинявся і якийсь час стояв так, прислухаючись до лісової тиші.

Сто кроків до гнізда я йшов, може-, годину, а може, навіть і дві. За цей час під ногами у мене нічого не шерехнуло, не тріснуло, не повЬрухнулося.

Нарешті я побачив курінь, кущ калини, купину і куріп'ячу хатку під нею. Там було тихо.

Зламані травинки над входом до хатки за ніч узялися інеєм і спускалися, мов якась мережана запона. Забувши про вуха, про мороз і про хустку, я зняв шапку, повернув її денцем до себе, а отвором — до гнізда і поплив, ніби я був тінню, а не жи— вою істотою. Ось залишилося десять кроків, вісім, п'ять, три... Вже можна навіть не йти. Можна підскочити .вгору і, розчепіри— вши руки, упасти мерщій на купину і на те, що заховалося під нею. і

І я вже був звівсь навшпиньки, вже пабрав повітря в легені, як враз запона над входом до пташиної хати заворушилася, мовби її гойднуло легким .подихом, і крізь мереживо прозирнула біла хутряна смужка.

Я знав, що куріпки були хоч і білі, але мали пір'я, а це було не пір'я, а смух.

— Від здивування я, мабуть,~иоворухнувся, бо мережана запона гойднулася дужче, і мені здалося, що на мене дивиться чиєсь око.

Так. На мене дивилося око, велике кругле око, от як тернина завбільшки, а куріпки мусять мати око, ну, як у голуба.

Ми стояли і дивилися один на одного: я на око, а око на мене. В голові у мене був мов туман, і коли його прострелила думка: "Та це ж заєць!" — було вже пізно. Сніжна хатка враз піднялася, і заєць,— він був білий, як сніг,— майнув у повітрі задніми ногами.

Слідом за ним фуркнуло, порснуло снігом, закричало і закрут жляло.

Це були куріпки. Мої куріпки! Вони, як і заєць, вихопилися за три кроки від мене і зникли у ранковій млі а я тупав ногами і кричав на себе: "Ти дурень! Одоробло. Кваша". Але справі це мало зарадило.

З дерева сипалися оббиті пташиними крилами срібні порошинки інею й осідали мені на вуха. Я не чув їхнього дотику. З шапкою в руках я й повернувся додому.

Мамі було багато клопоту повідтирати снігом мої вуха, бо мороз справно зумів зробити своє діло. Галину хустку я тихенько витяг з-під своєї сорочки і кинув під лаву, ніби вона сама туди впала.

Тепер вважайте: за одним замахом я міг би повернутися додому з суріпками і зайцем. А я повернувся — ледве не без вух. Тож можете уявити, що коїлося в мене на серці?

Але я не переставав мріяти про славу мисливця, а що з того вийшло, побачите далі.

Поки гоїлися мої вуха, годі мені було й думати про те, щоб заходити далеко з дому. Я ходив сумно по двору і не зпав, що робити. Ніде нічого цікавого, якщо не зважати на горобців, що жваво клопоталися біля хліва на гною, з якого підіймалася легенька пара.

Але вони це робили вчора, і позавчора, тиждень і місяць тому.

Я— зітхнув і зліз на замет. До мене підсів наш собака Білко. Я пхпув його чоботом в бік і вкупі з шщ покотився вниз. Він дуже любив борюкатися зі мною, причому обов'язково хотів бути зверху. Коли це щастило йому, він лягав мені на груди і лизав мені носа, губи і підборіддя. Гавкав він так, мовби дуднів у по— рожню бочку. — ~

• Ми бавилися, поки не набридло. Потім я сів витрушувати сніг із чобіт, куди його повно, набилося. Білко, постоявши трохи, почвалав у свій погрібник. Там у нього була купа соломи, в яку він угвинчувався так, що виднілися тільки його очі і ніс.

Я теж був напрямився до хати, але не знать чого мою увагу привернули горобці. Я завжди їх бачив сірими і нецікавими, а тепер задивився, і вони здалися мені втішними. Я бачив серед них поважних, але жвавих дідів, балакучих і сварливих молодиць, парубків і дівчат. Хто ходив у фуфайках і светрах, хто носив шапку, натягши її на очі, а хто — набакир!

Тим часом, поки молодь гопцювалася і пурхала, один старий дід у плащ-палатці наопаш цюкнув дзьобом у землю і, труснув— ши головою, мовби сказав: "То що ж, товариство, будь ласка, сідайте, пригощайтеся". л

"А чого ж, це таке діло,— відповіла йому тітка-горобчиха у куцій шубці, товстенька, моторна і зграбна,— пригощатися, то пригощатися!"

4 Ах, який це був веселий обід! Тут їли і пили. Тут було сміху і жартів. Ота тітка-горобчиха все мостилася біля цибатого го— робця, і як тільки він простягав дзьоба до ласого шматочка, вона все те моторненько клала собі в рота і, підперши щоку до— лонею, казала журливо своїй сусідці: "То ото я й кажу: при— йшов загин на гороб'ячі душі. Чи ж пам'ятає хто з дідів-прадідів такі холоди, як тепер? Вже ж і морози! Аж тріщить, аж скалки сипляться! Яка не тепла схріха у мого господаря, а як не по— пустять морози, то не знаю, що й буде з нашими грішними душа— ми!"

Цибатий горобець облизувався і зазирав сусідці в обличчя, не тямлячи, ЧЙ вона забудькувата чи жартує.

Я милувався нпмп до кінця їхнього обіду і коли вони знялись спочивати, вирішив невблаганно і твердо ближче познайомитись з цим цікавим товариством.

У мами було решето з багатою і славною біографією. Що б ми робшш голи б у нас не було цього решета? Ну як без решега ми могли б пасіяти борошна? А куди садять квочок, коли настає час виводити курчат? А де ці курчата кубляться і пищать, народившись? А чим манять конюхи коня, коли він зірветься і гайне в степ чи на луки? Решетом. Навіть воду носять у решеті, от як Івап-дурпик у казках.

Але тепер це решето знадобилося мені зовсім у іншій справі.

Я взяв його в коморі, насипав у нього трохи одвійків, змайстрував гарненький кілочок, одмотав з клубка метрів з десять шнура і вийшов' з усім цим у двір.

Тут я висипав на землю одвійки, поставив над ними під кутом в сорок п'ять градусів наше чесне добряче решето, підпер його кілочком, а до кілочка прив'язав кінець шпура. З другим кінцем я пішов у повітку, сховавшися там під діжками. Коли б тільки горобці сіли під решето, я б швиденько сіпнув за шворку, шворка вибила б з-під решета кілочок, і горобці опинилися б у полоні.

Але, крім горобців, був у дворі у нас ще півень. Налагоджуючи решето, я бачив, що він гуляє аж під типом, чув, як він сокотав своє "Ко-о!" і був певен, що залишиться він там до вечора.

Та я помилився. Наш півепь був особливий півепь. Де пахло ■їстівним, його по треба було туди кликати: віп ішов сам. Крики "киш-киш" на нього впливали все одно, як на стіну горох.

Боявся тільки тата ї мами Що ж до мепе, то зо мною вій рахувався тільки тоді, коли я в руках трпмав міцпу палицю.

Він навіть раз якось — спробував стати до одвертого бою зі мною; і якщо мій ніс тоді уцілів, то це сталося лише завдяки моїй спритності, винахідливості: я впав на землю і закричав скільки сили: "Ой, мамо, чого півень б ється?"

Отже, тільки я зашермотів зерпом по землі, як він враз підвів голову і поволі поплив у мій бік. Дві сніжки, пущені мною, змусили його зупинитись. Та тільки я зник у повітці, як віп миттю наблизився до решета.

Поки це діялося, горобці сиділи на стрісі і реготалися. Як вопп реготалися! На весь двір.

Я схаменувся, одкинув третю сніжку і сказав: "Ну от, самі бачите, що через цього клятого півпя нічого fie можна вдіяти. Будь ласка, не звертайте на нього уваги і прошу вас — до решета".

Даремні слова! Зареготавшися ще дужче, горобці спурхнули і веселим табунцем помчалися в білий світ.

Заходи мої цього дня пішли па марне. Ніч я спав неспокійно, і другого дня, ледве розвпдпілося, я вже був у дворі. Клятий півень з своїм почтом сидів ще па сідалі. Я підпер кілком курник, налагодив решето і сховався у повітку. За двадцять хвилин під ним сидів вже увесь вчорашній табунець.

Тоді я смикнув шворку, решето впало, накривши все товариство. І за мить в моїх руках побивався уже горобець.

Він був пелехатий, ситий, важкий, з повним волом, з коротким товстим сильним дзьобом і цупкими ногаііи.