Я познайомився з Йосипом

Сенченко Іван

Червоноград стоїть на так званій Українській лінії, побудованій у XVIII столітті для захисту від татарів. Місто, яке виросло при ній, стало Більовськом1. Пізніше його перейменували на честь одного з онуків Катерини II. Тепер від Більовська залишилася тільки назва головної вулиці — Більовська, у просторіччі Більовка. Згодом місто було ще раз перейменоване, а разом з ним і назва головної вулиці. Але це вже інша тема.

Тут ідеться про ті часи, коли головною вулицею міста була ще Більовка. В моїй уяві вона постає ошатною і гарною, хоч насправді не була такою. Від інших вулиць її відрізняли асфальтовий тротуар, два-три добре збудовані будинки. В головній своїй частині Більовка прилягала до величезної площі, на якій стояли міські зсипки, великий білий стародавніх форм собор; до неї ж прилягала територія міського базару. Сам базар у свою чергу межував, з поруйнованими земляними спорудами старої Більовської фортеці. У фортечних ровах і на валах росли величезні кущі лободи і всякої іншої дикої трави. На самій Більовці, звісно, ніяких бур'янів, не було. Тут між житловими будниками можна було знайти магазини, зокрема хоча б і мануфактурні. Сюди ж виходили дворища обох міських друкарень; на Більовці красувалася будівля повітового земства . Тут-таки знайшов пристановище і книжковий магазин. А втім, цей останній, міняючи хазяїв, перескакував з місця на місце. Більовка була ще прикметна тим, що сюди причілком виходила жіноча гімназія. Корпус гімназії був з усіх боків обсаджений деревами — посадками, сквериками. Тут були прокладені гарні доріжки і навіть клумби з квітами. Та, зрозуміло, справжньою окрасою усього цього закутка були дівчата, гімназистки, звезені сюди з усіх закутків червоноградських просторів. Тут-таки, на Більовці, містились і червоноградські вчительські курси, дівчата яких змагалися вродою з нашими гімназистками. Якщо пригадати, що в Червонограді була ще й чоловіча гімназія, то можна уявити, скільки над Червоноградом неслося зітхань і скільки відбувалося романів! А тут-таки підростали ще й хлопці й місцевого Вищого початкового училища. І Йван шмаркатий також.

Але йому поки що не дівчата в голові. Книжки. І Йосько Рудий, Йосько цей, Рудий, власник книжкової будочки, там-таки на Більовці. Стояла та будка на немилосердно гарячому червоиоградському осонні. В будці місця вистачало тільки для поличок з книжками. Столик із розкладкою і сам Рудий Йосько стояли надворі, якраз проти сонечка. Від цього сонечка Йосько ставав золотим, а щоки такими, неначе парубок щойно повернувся з иайгарячіших кримських курортів. Отож до того столика з розкладкою, до того озолоченого сонцем Йоська і приліпився шмаркатий Іван з Шахівки. Рудий Йосько щось порпається під столиком. Ось випростався, глянув на хлопця, очі їхні зустрічаються. Йосько каже:

— Ну, чого ти, хлопче? На книжки дивишся? Підходь ближче.

— У мене грошей нема...

— Подумаєш, яке лихо... А в кога вони є? Ти що, книжки любиш? Читати любиш?

— Еге, люблю...

Отак ми й познайомились.

Ввечері відбулася розмова з мамою. Від мами вимагалося три копійки. І на що?! На книжку! Такого в цій родині не було ще зроду-віку. В цій хаті, як і в сусідніх, витрачалися гроші на що завгодно, тільки не на книжки. Дивиться мати на своє шмаркате дітище. Очі в неї стають круглі, великі. Де це видано, де це чувано отак переводити гроші?! Три копійки! Цілі три копійки! Фунт хліба коштує одну копійку, четвертина олії — дві копійки. При лихій годині на ці гроші день можна прожити! Але життя є життя. Воно завжди неспокійне. І мама сидить, думає. Проклятущі гроші! Добре з ними & дуже погано без них. Під причілковою стіною у хаті в мами стоїть скриня, у скрині є прискринок, у прискринку шматинка, у шматинці дев'яносто три копійки грошей. Кожна копійка на обліку, для коленої копійки вже наперед визначено канал, по якому вона спливе з маминих рук. Отож, з одного боку шматинка і в ній дев'яносто три копійки грошей; з другого — Іван. На небесах підноситься Справедливість. Задумалась мама на мить. Цього й вистачало, щоб Справедливість своє діло зробила. В руках у неї терези; на одну шальку склада ті гроші у шматинці; на другу згромадила Івана. Шальки хитаються, з ними й Іван: то поженеться угору, то сяде вниз. Цікава картина. Кінчається вона тим, що наша мама зітхає, каже сама собі: "Це вже, видно, такі часи настали, що людям і книжка потрібна стає..." Вголос обзивається:

— Добре. Дам тобі три копійки, тільки не сьогодні... Післязавтра або в неділю!

Бідолашна мама, як їй тяжко з тими грішми розлучатися! Вони, видно, нелегко даються їй!

В той день я повернувся додому з міста з книжечкою у руках. Книжечка називалась "Малий Кобзар" . Належала вона тому самому Шевченкові, портрет якого я вперше побачив ув оправленому комплекті журналу "Мир божий"4. Цей том лежав на столі в товариша. Набачивши його, я на перерві залишився у класі, присів за парту й почав гортати кни>кку, розглядаючи численні малюнки, надруковані в ній. Увага моя спинилася на портреті гарного вусатого чоловіка, який мав трохи незвичайне ім'я і прізвище: Тарас Шевченко. Хто' ж він такий? Зацікавлений, я почав нашвидку знайомитися із змістом статті, в яку був заверстаний той портрет. Про'зовий діловий текст статті перебивався цитатами з віршів Шевченка. Вірші були незвичайні, Шевченко вперше в житті простяг до мене руку свою і всього заполонив. Стаття у журналі залишила глибокий невитравний слід. Я почав думати про Шевченка, почав шукати його твори. І ось вони у мене в руках. Не знаю, яким способом я опинився на городі в себе.

Пам'ятаю грядки капусти, залиті сонцем, пам'ятаю гусінь, що червилась на молодих соковитих листках, пам'ятаю гарних метеликів, що літали навколо мене. Можливо, вони й заманили мене сюди. Але охота до книжки була більша, ніж бажання ловити метеликів, гратися з ними. Не втерпівши, я розгорнув придбану книжку, почав читати її. Ніколи жодна книга не справляла на мене такого враження, як "Кобзар". Я пив його й напитися не міг. Радість почуття незвичайності події затопила мене.

Свій "Малий Кобзар" я за кілька читань вивчив напам'ять і завчив так міцно, що й тепер пам'ятаю цілі великі уривки з "Кобзаря". Пізніше я дізнався, що Шевченко не тільки розвинув спадщину, яку одержав від Сковороди5, Котляревського 6 й Квітки7; а й безмірно збагатив її, ввівши в неї нові історичні, політичні й нечувано гострі соціальні мотиви. У Шевченка було багато улюблених героїв, наприклад, єретик Ян Гус8, гайдамаки Гонта9 і Залізняк10, "Катерина"11, "Варнак" 12. Ці Шевченкові герої стали і моїми героями, його поетичний світ став моїм світом, його приятель Козачковський 13 ніби став моїм приятелем, навіть деякі слова й вирази з "Кобзаря" стали начебто інтимно моїми. Від Шевченка я вперше дізнався про існування слова "містерія" 14; і Гамсу-на 15 пізніше взявся читати лише тому, що один з його творів мав назву "Містерія"! Велике спасибі Йосипові Рудому, тому печеному й перепеченому сонцем ентузіастові, що доніс до мене ту велику книгу!

Якось у мене знайшлися зайві дві копійки. До книгарні Писаревського я не пішов, вирішив гроші витратити в симпатичного мені Рудого Йосипа, тим більше, що його будка була по дорозі, а до Писаревського треба було робити гак. У Йосипа на столику я побачив книжечку, яка коштувала рівно стільки, скільки в мене було в кишені. Автором книжечки був якийсь О. Олесь. Заплативши гроші, я взяв покупку — була вона без обкладинки, просто зброшурований друкований аркуш — і рушив додому.

Пекло сонце, над валами старої фортеці й над кладовищем, що прилягало до фортеці, заливалися жайворонки; на валах, залитих сонцем, почали прозирати росточки першої весняної зелені; на засохлому торішньому бур'яні грілися проти сонечка червоненькі довгастенькі комахи з чорними крапочками на спині — козачки. Та фортеця з валами і козачками — це окраїна. Центральна ж площа з великою будівлею чоловічої гімназії посередині являла собою подобу грандіозної трясовини, куди не наважувались ступити навіть найвідчайдушніші хлопці. Площа вилискувала різною гладдю застиглої грязюки, вкритої зверху тоненькою плівкою ріди

Згодом, коли ця рідина висохне чи вберуть її нижні пласти грязила, неосяжна ця гладінь потріскається, розчленується на окремі менші коржі, відділені один від одного тріщинами. Ці тріщини будуть ширшати; чорні коржі порудіють і теж візьмуться сіткою дрібненьких тріщинок... Це певна ознака, що грязило на центральній площі міста починає тужавіти. Згодом воно висохне, візьметься груддям і вже по ньому тут підуть і поїдуть найсміливіші наші червоноградські Колум-би 1б. Я не належав до тих відважних, але внутрішньо мене щоразу, коли я проходив понад тією площею, торсав демон глуму над людиною. "Ну, чого дивишся?! Зійди із стежки і ступи прямо на отой он корж, бач, який він великий, бач, як затужавів, бач, уже почав сохнути, бач, блискуча чорна поверхня його взялася тріщинками і почала рудіти. Ступи на того коржа, вигукни сміливо на весь світ: "Бач, і я тут!" Ну, що ж, бувають хвилини слабості в кожної людини. Шахів-ський Колумб не виняток. Не давши собі клопоту з'ясувати, що з того вийде, він гопкнув. І став ногами на грунт. Корж прогнувся, потім м'яко розломився, у повітрі пролунав такий звук, як буває, коли сусідська кобила витягає з замісу ногу. Начебто стрельне хтось! Це сталося у перший момент. У другий момент грязило вишкірило всі свої зуби і вп'ялося ними в мої, не сказати б, щоб дуже нові черевики. Не дуже нові, але й не старі, ще міцні. І були б ще міцніші, коли б той шмаркач Іван знаходив хоч трохи часу їх повідшкрібати від грязі і як належить почистити ваксою. Та цього діла Іван шмаркач не дуже полюбляв. Хоч і вживав вакси, так чорнив нею не очищену юхту свого черевика, а ту шкурку з червоно-градськоїо чорнозему, яка засохла на взуттячку. Отож якщо й ваксив що, то чисту червоноградську грязь! Яка ж користь від цього була черевикові? Ніякої. І черевик тепер мстився. Узяв улип у грязюку та ще й так, що вискочити не можна, мов у пастку ступив. Ото була картина! Ото була ситуація! Хоч сядь та й плач! Та куди ж сядеш? У грязило? А що коли й за штани схопить? Отож пропав, навіки пропав, Іване! А може, й довше, ніж навіки.

1 2 3