Рубін на Солом'янці

Сенченко Іван

В ремісниче училище 1 Рубін приїхав босий. Ноги у нього були великі, чорні й порепані; очі — теж чорні; і брови також. Черевики Рубін заробив у радгоспі, але батько в останній день украв і пропив. Хлопець дуже переживав утрату; його мучив сором, що поїде у місто босий. Він ждав насмішок.

У гуртожитку перший на нього пішов у наступ Індиченко. Здалеку "р бін здавався йому слабаком, але в міру того, як Індиченко наближався, перше враження його почало мінятися. Погляд Рубіна був сміливий, кістки ка руках товсті; ноги великі й сильні; груди в Рубіна були широкі, сам він був худий і не дуже пещений. І тепер вже не босі ноги Рубіна, а Рубінові груди привернули до себе увагу Ікдиченка. Побачивши зблизька ці груди, ЕІН здрейфив, але відступати було вже нікуди і він промовив:

— Хоч, когутяче плем'я, зітру на табак?

— Ти? — пильно дивлячися на нього чорними блискучими очима, відповів Рубін.— Ти краще собі йди, звідки прийшов.— Зовні Рубін в цю хвилину був схожий на молодого стригуна, що, прищуливши вуха, наготувався вихнути.

— Овва який!

— Отакий"— Рубін ждав нападу, але Індиченко все ж таки здрейфив і ке зачепив його.

Незабаром хлопцям видали форму. Рубін одягся, як всі учні. Ця обставина, а також безкровна перемога над Ікдичен-ком піднесла Рубіна у власних очах. Він почав задаватися. Інколи знущався з слабіших, жадібно шукав сутичок з сильними, позубрив відкрутку для великих шурупів і алмазом вирізав круглу дірку в шибці.

Його брали в роботу, і кожного разу після прочуханки він обіцяв, що більше не буде, але через тиждень-другий йому знову заходив дур у голову і він подвизався далі, бо хлопець був сильний і не всю його склу забирало навчання.

* Солом'янка — давня назва робітничого селища в Києві, де жили залізничники, зосереджені навколо Київського залізничного вузла, паровозовагоноремонтного заводу (КПВРЗ) і залізничного депо.

Уроки ковальської справи вів Каленик Романович Лу-кійченко, кадровий — це слово Рубін ке раз чув — робітник, білий, неначе вимазаний сметаною. Дід був красивий, говорив таким басом, мов у бочку бутів. Він сподобався Рубінозі і ке сподобався. Не сподобалося Рубінові те, що біля горна він поводився, як дома, все знав і вмів, а Рубін ще нічого не знав і нічого не вмів. До такого свого становища хлопець байдуже ставитися не міг, і знову дур ліз йому в голову. Одного разу, коли Каленик Романович стояв біля горна і розмовляв з учнями про ковальські справи, Рубін раптом додумався: "От візьму терпужок, всуну у вогонь, знатиме цей Лукійченко!" Каленик Романович, проте, руку перехопив. Рубін блиснув очима.

Життя своє Рубін прожив у сім'ї, де не спинялися чвари і п'яні бійки були побутом. З дванадцяти років хлопець з незрозумілою упертістю ставав на захист матері, і батько бив його чим потрапить і безжально. Хлопець не плакав, не кричав, тільки погляд його в такі хвилини світився злобою.

Рух коваля, що перехопив його руку, Рубін сприйняв як вступ до бійки. Він напружився, з усієї сили висмикнув руку, терпуг упав на землю, дзвякнув. Обличчя Рубінове налилося кров'ю, очі заблискотіли. Стиснувши кулаки, він стояв проти Каленика Романовича. їх погляди стрілися.

До цього випадку Каленик Романович ще не виділяв Рубіна з купи інших хлопців. Одягнені однаково, однакових років, вони напочатку мало чим відрізнялися один від одного. Вибух, яким спалахнув цей чорнявий хлопець з широким лобом і красивими чорними бровами, провіщав, що за цією неначебто одноманітністю ховаються різні вдачі й темпераменти.

Поза, весь вигляд Рубіна спочатку здивували Лукійченка, потім він залюбувався ним. Дивлячись на цю сильну і водночас зіщулену постать, що ніби чекала удару, він подумав: "Е, хлопче! Та життя тобі не вистеляло шовкових доріжок. Палкий. З цього будуть люди. З таких завжди люди бувають".

Вголос вік наказав:

— Поклади, хлопче, на місце терпуг і слухай.

І слова Лукійченка, і його погляд обезкуражили Рубіна, бо в очах отих він побачив не безтямні вогні, як звик бачити у батька, а щось зовсім незрозуміле для себе, неначебто приховану симпатію. Згодом Рубін ще раз глянув у ці очі, але вони були вже інакші — жвазо заклопотані. Взявши в одну руку прут, а в другу молоток, Лукійченко почав говорити про залізо.

З залізом Каленик Романович прожив усе своє життя і, проживши отак, майже не міг зрозуміти людей, які не трепетали б, побачивши горно, розпечений прут заліза, сяйва іскор і бузково-синіх пластинок циндри. Йому навіть уві сні ввижалися оці горна, парові молоти, обжимні преси. Як же про ковальську справу він міг говорити байдуже?

Не роблячи над собою зусилля, Рубін заслухався і задивився на старого Лукійченка. Хлопця вперше за довгий час зігріло якесь солодке почуття втіхи. Це почуття зростало в міру того, як розпечений прут заліза в руках Каленика Романовича обертався в красиву кочережку. А втім, не кочережка розхвилювала його, а вогонь горна і сяйво розпеченого до білого заліза. Охоплений цим почуттям, Рубін ступив крок наперед і, перш ніж сам зрозумів, що робить, сказав:

— Ану дайте я.

— На!

Каленик Романович поступається від ковадла, біля очей у нього збирається безліч зморщок, і кожна з них гукає Рубінові:

— Так, так. Сміливіше!

Рубін кує, і сам відчуває, що рука у нього б'є не так, що молоток не потрапляє, куди треба. Він зосереджує всю свою волю, щоб робота вийшла як слід. І ось його кочережка готова. Вона плескувата, кути неправильні, подзьобана невправними ударами молотка. Рубін дивиться на охололе й посиніле залізо сконфужено. Каленик Романович каже:

— Молодець. У тебе буде удар.

Почин Рубіна заразливий. З усіх боків чути: "Тепер я! Я! Я! Я!" Навколо Каленика Романовича комашаться учні, він губиться в цій колотнечі, а Рубін стоїть і прислухається до себе. Яке в нього закипає завзяття! Скільки сили він чує в своїх руках! Від хвилювання у хлопця підіймаються груди. Він ловить носом запах вугілля з горна, запах розпеченого заліза, і вперше в житті від цього запаху у нього починають ворушитися ніздрі.

За ворітьми училища хтось торкнув за лікоть Лукійченка. Коваль озирнувся. Перед ним стояв Рубін. Він сказав:

загрузка...

— Я більше не буду. Ось побачите.

— Добре,— спокійно погодився Лукійченко.— Одначе скажи, чого в тебе таке дорогоцінне ім'я.

— Дід назвав,— пожвавішав Рубін.— Піп колись був розсердився на дідових батьків, і як у них народився хлопець, то й назвав його Македоном. І все життя люди дражнять діда: "Македон, убив вола кулаком". Він і придумав мені ім'я, щоб було красиве і щоб до нього трудно було причепити якусь приповідку.

Вони пройшли трохи. Рубін заговорив знову:

— Ви знаєте, рука у вас як залізна. Як перехватили мою руку з терпугом — дух захопило, так придавили! — І він з пошаною, але без боязні узяв праву руку Лукійченка і оглянув її з усіх боків. Рука була важка, костиста, з застарілими мозолями.

Пройшовши трохи і випустивши ковалеву руку, Рубін спитав, тепер уже засоромлено, непевно:

— Як ви молоді були, у вас рука така була, як у мене, чи сильніша?

Каленик Романович скоса глянув на дебелу руку Рубіна, помацав її і відповів:

— Твоя, либонь, чи не сильніша.

— Справді?! — аж скрикнув Рубін і увесь запалився рум'янцем.

Він провів Каленика Романовича аж додому і біля хвіртки сказав:

— Якщо хочете, я нарубаю вам дров або води принесу. Тільки не думайте, що я підлабузник. Мені просто .так хочеться.

Лукійченко, озираючи хлопця своїми уважними очима, відповів:

— Спочатку давай пообідаємо, а там видно буде.

Рубін вперше був на квартирі у Каленика Романовича. Як вона відрізнялася від небіленої, запущеної хати, в якій виріс Рубін! Тут все було прибране, чисте, вимите. Квартира Каленика Романовича складалася з двох невеличких кімнаток, одна з них правила за світлицю, а друга за кухню і їдальню.

В світлиці стояв святковий стіл, велике ліжко, заслане білим в'язаним запиналом; підлога була пофарбована світло-коричневою фарбою, заслана від стола до порога товстою шерстяною доріжкою. На вікнах росло багато квітів; Рубін побачив тут калачики і зведені на драбинки фуксії. В світлиці над диваном висіло дві великі фотографії. На одній із них Рубін пізнав Каленика Романовича. Друга, очевидно, зображувала хазяйку в її молоді літа. Запнута вона була якоюсь прозорчастою хусткою з квітами, розкиданими по всій хустині. Це була молода жінка з овальним красивим обличчям. Каленик Романович, з чорною, дбайливо підстриженою бородою, з товстими, теж чорними, вусами, у новій костюмній парі, нагадував багатих синків з кінофільмів про старе життя. Під фотографіями стояла і дата — золотом витиснений 190 І рік.

— А чого ви такі, як пан? — спитав Рубін трохи здивовано.

Каленик Романович глянув поверх окулярів на фотографії.

— Так тоді одягались,— сказав він.— А до того я ще тільки був оженився ось з Ганною Сильвестрівною, ну й причепурився як слід. Аякже. Прийде пора женитися, сам усе зрозумієш.

— А. я женитися не думаю,— відповів Рубін з серйозністю, на яку лише здатний був його вік.— До тридцяти років не оженюся, а тоді вже понесу голову під шибеницю.

— І це діло,— відповів Каленик Романович.— Поспішати нікуди.

Ганна Сильвестрівна почала готувати на стіл. Переходячи з кухні в світличку й назад, вона розпитувала:

— А батьки ж в тебе є? Рубін відповів:

— Батька в мене нема. А матір він замучив. Все пропив. День і ніч п'є. І ніде нічого не робить.

Рубін потемнів, насупився.

— Еге ж, брат, незаздрісне в тебе життя,— сказав Каленик Романович.— Що незаздрісне, то незаздрісне.

Ганна Сильвестрівна наготувала на стіл.

— Сідай з нами обідати,— сказав Каленик Романович.— Після морозу гарячий борщ зразу душу зігріє.

— Я не буду,— не підводячи очей, відповів Рубін.— Не хочу я їсти. Я їв уже сьогодні.

Ганна Сильвестрівна розсердилася:

— Ти оці витівки, Рубіне, кинь. Руки помив? Ні? Іди он у кухню, помий швиденько. Та мерщій, бо борщ захолоне. Ну!

Рубінові здалося, що це говорить не бабуся, яку він сьогодні вперше в житті побачив, а мати — так багато було спільного в інтонаціях, навіть в самому ладі мови. І він глянув на неї. Ганна Сильвестрівна таки справді сердилася, але сердилася таким добрим серцем, як сердилася і мати. Рубін підвівся і слухняно пішов у кухню мити руки.

1 2 3 4 5 6 7