Толстой

Мама пекла пироги, як завжди в неділю, і прибирала в хаті. День був сонячний; сяяв білістю засланий свіжою скатертиною стіл: хата була посипана білим піском. З огляду на свято мама вимила мене добре, голову розчесала, одягла чисту сорочку. І сама причепурилася, адже їй тоді було 32 чи 33 роки.

Всі ці заходи завжди навівали почуття святковості: я був піднесений, зосереджений і солодко зажурений. У такі хвилини душа моя починала неспокійно ворушитися, перехлюпуватися через береги і гнала кудись у таємничі далі, кудись за Чернеччину , кудись за Вільховий Ріг , Скутувате . А надто за ті Дубові Гряди , що переслідували мене все життя.

Я їв пирога, тривожно придивлявся до того, що діється у тій далині.

ї раптом у хату зайшов батько і з ним Нестор Степанович Коломієць, Михайло Іванович Бондаренко, Іван Сіренький-Калїожний. Мама подала на стіл пироги, сметану, по чарці. Всі ці люди були для мене теж таємничі. Два перші жили невідомо де, край села — у далині, далина ж для мене завжди була романтична; а Іван Сіренький хоч і жив близько, так мав жінку, котру всі в селі називали Бакаїха, Бакайка... А бакаї — це ж глибокі вибої десь на не наших, на чужих далеких дорогах, бо в нас усе це зачісується під одну гребінку: не бакай, а калюжа, вибій...

Прийшли вони якісь стривожені, незвичайні, почали говорити, і з того, що вони говорили, я зрозумів, трапилося лихо: помер Лев Толстой. Так я дізнався, що на світі жив великий письменник, який був гордістю всіх тих, хто сидів тут за столом.

Одна деталь засіла тоді мені в голову, і з нею я пережив усе своє життя.

Серед гостей мого батька особливе місце посідав Нестор Степанович Коломієць. Це був чоловік бувалий; з косою він обійшов увесь Лісостеп, Дон, Херсонщину. Людина була непогамовна, неспокійна, одвічний мандрівник, одвічний шукач. По натурі він був винахідник, новатор, а такі люди завжди йдуть не в ногу з традицією, раз у раз прищіпують її або од-сувають від себе непоштиво носком черевика. Був він бідний, хати не мав і грошей на те, щоб побудувати її, теж не мав. У ті часи побудова хати була справою трудною.

Нестор Степанович, находившись по світах, приніс у село нові ідеї. Вони зводилися до того, що будівництво хати можна спростити, можна обійтися без глиць, без сторчування, без кулачення й подібного. Хату можна вилити з глини цілком, так, наприклад, як робиться це на Херсонщині, яку він тоді Таврією називав... Такі думки були нечувані, такі хати небачені, абсурдні, недоречні та й, без сумніву, дурні. Що путнього можна було почути від такого перелітного птаха?! І Нестор Степанович, цей мудрець, красень, сміливець, сходив за дурня у Шахівці.

Отож ідеї сущлыю вилитої з глини хати тоді ніхто не підхопив, крім нього самого. Він собі хату таку вилив. ї на неї ходили люди дивитися з усіх довколишніх сіл як на диковинний виплід дурного натхнення. Була вона мала, непоказна, до такої міри закушкана соломою, що й стін не видно було! Що ж поробиш? Без грошей навіть сам бог не зробив би чогось кращого. Нестор Степанович, проте, не здавався. Був він невтомний. Ходив по селах з великою поперечною пилкою — пиляв добрим людям колоди на дошки. Інколи брався ще за одну зовсім не звичайну в нас справу: копав на хуторах хуторянам колодязі. Степ у нас був високий, і до води часом доводилося докопуватися на десятки сажнів. Та й цього мало. Виливши собі з глини хату, напрацювавшись у теплу пору чи біля дощок, чи біля колодязів, Нестор Степанович узимку брався до побудови крупорушки, причому такої, щоб в ній людська сила оберталася на чотири кінські сили!

Змалку я наслухався про химери Нестора Степановича. Про його походеньки батько розповідав весело, але завжди з великою прихильністю до Нестора Степановича. Ця прихильність виявлялася у тому, що, незважаючи на те, що обидва були однолітки, батько завжди називав його на ім'я та по батькові.

Побачити зблизька Нестора Степановича була для мене не така буденна річ. І я дивився на нього, слухав його і запам'ятав усе, що він сказав, від слова до слова. Згідно з його розповіддю, після свдерті Льва Толстого залишилася чорнильниця і ручка, якою він писав свої книжки. На ці речі великої людини накинули оком англійці, запропонували за них велику суму і купили той письмовий прилад за сорок п'ять тисяч карбованців.

Ця його розповідь справила величезне враження і на нього самого, і на всіх присутніх, і він сказав із глибоким сарказмом і болем:

— Англійці знають, що роблять. То тільки нам усе байдуже!

Всі вони були прості, малописьменні люди, але вигранені життям, сяючі, як коштовні алмази.

Це була перша зустріч з Л. М. Толстим.

Та ось мені перейшло на шістнадцятий. Де ДІЛИСЯ думки про горобців, про кіб'ят і кібчиків! Хвилі, серед яких я опинився, донесли мені чутки про незвичайні книжки Л. М. Толстого: "Исповедь", "В чем моя вера" 6. Я їх дістав і прочитав. Написані ці книги були пристрасно. Видно, Толстой справді борсався у тенетах важливих роздумів, і книжки вийшли такі ж самі: схвильовані, повні борсання. Минуло відтоді багато часу, і я забув зміст обох книг, забув, чим БОКИ були спільні й чим різнилися. Здається, в одній із них Толстой заперечував церкву й священиків; у другій, здається, стояв за церкву й церковні обряди і закликав людей до церкви ходити, богові молитися, шукати в собі царства божого.

Книжку я прочитав. Старий граф піймав мене. В сім'ї у нас до божих проблем ставилися не тільки індиферентно, а навіть вільно. Батько змолоду твердив, що бога нема; мама не задумувалася над цим. Для неї бог був пов'язаний нерозривно з нашими іконами, перед якими вона в належні свята світила лампадку і які прикрашала віничками із сухих ароматних васильків. Я до релігії ставився формально. До церкви всі ходять, і я ходив, хоч там узимку й мерзнуть нош, та ще й як! У школі годилося вивчати молитви й розказувати їх напам'ять священикові отцю Андрію Щетинському. Я їх вивчав, відповідав і зразу ж забував до наступного уроку закону божого, так ця дисципліна називалася. Годилося ще й хрестики носити. І я носив хрестик, щоб у належні дні на уроці закону божого показати його отцю Андрієві. Так велося. Годилося також наприкінці зими поститися і говіти. Я теж говів, хоч і не постився: їв те, що наша мама готувала. Молоко вважалося продуктом скоромним, наша мама скидала з нього всяку заборону, і ми його залюбки пили. По всьому треба було запричаститися 7, і я запричащався. Інші не знаю, для чого це робили. Я ж для того щоб одержати належно довідку, підписану нашим псаломщиком8, і віддати її начальству нашого Вищого початкового училища. Для мами нашої говіння9 теж оберталося на пусту формальність. Це виражалось у такій всезагальній формулі: "Піду до церкви /попа в решеті возити", тобто на сповіді розказати йому стільки правди, скільки води в решеті залишилося б, коли хто в ньому воду надумав косити. Цю формулу я нерідко чув і від сусідок, і від нашої мами.

На цьоїуіу тлі байдужості до релігійних проблем визрівали і наші хлопчачі вчинки, в яких індиферентизм сполучався з хлоп'ячим завзяттям. Хрести годилося носити учням усіх чотирьох класів нашого училища. Насправді ж косили їх лише учні двох молодших класів. Старшокласники були вільні від цих обов'язків. Виручала їх система патронату.

Полягала вона в тому, що кожен учень з двох перших класів мав свого патрона, шефа з класів третього й четвертого. Шеф, упіймавши мене в коридорі на початку учбового року, казав: "Іване, будеш носити для мене хрестика, у нашому класі закон божий буває у вівторок і четвер. Гляди ж не забудь! Чи, може, тобі не шкода свого носа й потилиці?" Якщо взяти до уваги, що в кожному класі закон божий бував двічі на тиждень, то й виходило, що хрестик я мусив мати при собі цілий тиждень. Мусив, Нічого не поробиш. Носив я його спочатку на ретязку на шиї. З другого півріччя мода змінилася. Вважалося відсталістю носити хрестик на ретязку ще й на шиї! Новий статут гласив, що відтепер замість максі-ретязків запроваджувалися міні-ретязки. Ретязок обрізався так, що з нього можна було зав'язати лише петельку. Отож хрестика відтепер носили уже не ка шиї, а в кишені. В дні закону божого хрестик витягався на світ білий і пристібався до ґудзика. Формула при цьому була така. Отець Андрій Щетинський: "Хрестика маєш"? — він часом любив звертатися по-українськи. Ти відповідаєш: "Маю, батюшко" — і простягаєш йому назустріч кустарний виріб з дешевенької міді. Отець Андрій тоді уже мав вісімдесят років і, п£вне, бачив не дуже добре. Блисне щось у вічі — і гаразд, викрутас сходив з рук!

Учителі наші теж байдуже ставилися до релігійних проблем. Особливо чарував учитель природознавства Михайло Михайлович Кроміда. Йому чомусь найчастіше доводилося супроводити нас до церкви. І тут ми всі діставали особливого роду утіху, дивлячись на хрести, які накладав собі на груди учитель. Хрестився він так, ніби швидкими рухами галстука зав'язував. Дивлячися на ці вправи, ми штовхали один одного, мовляв, глянь, які коники викидає! Ну, звичайно, і самі вчилися так хреститися.

Все це були форми, за якими нічого не ховалося. В бога ми не вірили або вірили так, як вірила моя мама. І раптом виявляється, що Лев Миколайович Толстой ставить питання зовсім інакше. Він стверджує, що бог таки є, що в бога вірити треба, що треба виховати в собі всепрощенство, не опиратися проти зла: смальнуть тебе в ліву щоку — підстав ще й праву. Ось як закрутив Лев Миколайович! І що ж вийшло з цього? А вийшло те, що Іван пішов у церкву сам, без загадування, і не в піст, як звичайно ходив, а серед літа, в чудесне надвечір'я. Була субота. Всі люди працювали: хто в полі, хто дома на городах. Вечір той у мене був вільний, я прибрався чисто й пішов у церкву, за порадою Льва Миколайовича Толстого. Надворі ще пашіли залишки спеки. В церкві ж панувала прохолода, її оповивав поетичний сутінок; від усього випромінювалась якась чистота (наші молодиці пильно за цим стежили) і урочистість. Пахло гарно паленим воском. Правив службу наш сільський священик отець Кузьма. Я його зназ здавна. Відколи і|це вчився у нашій сільській школі. Він приходив до нас викладати закон божий. Сідав на парті біля когось із учнів і починав розповідати легенди про створення, світу, про Адама Єву10, про потопі111',, Авраама і ІсаакаЯ'..