На плавучому острові

Вікно було розчинене, і ми все чули від слова до слова. Устим Григорович сидів за столом;, а Ольга Терентіївна стояла і все йому доводила дуже спокійно. А він, як вислухав, затарабапив пальцями по столу і каже:

— Я все розумію, і все зробимо, тільки почекай трохи. Впораємося з полоттям і з сіном, тоді й за це діло візьмемося.

— Я згодна,— відповіла Ольга Терентіївна,— підождала б, так хіба погода буде чекати? Ви дивіться — який барометр! Зливи і грози! Де ви іншого разу візьмете стільки злив, як треба?

Устим Григорович тоді й відповідає:

— Коли ти вже так наполягаєш, то візьми собі Терентія Савича та хлопців. Це теж сила. Піонери у нас — як орли! Терентій Савич і ти — дорослі, а хлопці на поміч вам...

Як він це сказав, то ми з Володькон? мало не попадали з паркану, так зраділи, і за мить вже сиділи на лавці, що біля хвіртки в контору.

Ольга Терентіївна вийшла, сіла біля нас і каже:

— Скільки ж у нас може бути робочих рук, знаєте, щоб надійних?

Стали лічити, а як дійшло до Юрка, я сказав:

— Він нічого." Однак його мати тільки крику наробить. Хлоп-пів треба брати певних.

Бо, справді, спитаю у вас, яка може бути з людини робота, коли над ним так і тремтять: щоб дощ не покапав і комар не вкусив? Так Ольга Терентіївна і згодилася:

— І то правда. Юрка не треба.

А воно зовсім і не так вийшло, бо увечері, коли ми вже всі зговорилися, Юрко прибіг до Ольги Терентіївни і в сльози:

— Чого всі йдухь, а мені нічого не кажете?!

Вона відповідає:

— Встанемо ми о четвертій годині. Це дуже рано, і йти далеченько. І, крім того, туди треба таких хлопців, щоб як піде дощ, то не злякалися, а як доведеться побабратися у воді, то щоб не застудилися.

А він відповідає:

— Я теж такий. І все одно піду.

Але по його не вийшло: замкнула мати.

Ну, а вранці ми зібралися біля школи. Там була Ольга Терентіївна і наш дід, Терентій Савич. Тільки Ольга Терентіївна йому не дочка. Хіба мало Терентіїв у селі? Вирушили. Біля контори зустріли Устима Григоровича, а він і каже дідусеві, Терентію Савичу:

— То й ти туди ж?

А дідусь відповідає:

— А чого ж? Де парубки, там і я,— і па нас показує.

І всі засміялися, бо, скажіть, які ж ми парубки? Тільки Миколі чотирнадцять літ, а то по дванадцять та по тринадцять. Піонери — і все. А Галя до того ще й дівчина.

А на річці всі припаси і всі знаряддя — сокири, ломи, кирки, лопати і клуночки з їжею склали у "Ластівку" — це човен такий у нас — і Ольга Терентіївна та дідусь водою поїхали, а ми подалися берегом.

Гарно було! Небо все стало черврніти, а на луках пара підіймається та хвилями так і котиться аж по самій траві. І бабки ще сплять: вчепиться лапками і спить під листком. А кулики ранні! Вже гуляють по березі. Вода тиха-тиха. Тільки бульбочки схоплюються — риба спросоння зіває.

А потім луки закінчилися і пішли очерети, то вже нічого не стало видно, тільки дідусь Терентій Савич та Ольга Терентіївна все нагукують:

— Чи живі, хлопці?

А що ж з нами трапиться?

А потім і дійшли. А куди, тоЯ вам скажу, бо тут діло ось яке. Річка у нас широка і глибипи тільки, що не скрізь і ногами достанеш до дна. А тільки є на ній місце — Протічком називається. Так цей Протічок просто ні до чого: перегородив усю річку впоперек, і вона на цьому Протічку така вузька робиться, що и весел не можна розвести, а що води, то й по коліна не буде. Як хто хоче проїхати у човні, то треба руками від кущів відпихатися. І весь цей Протічок поріс очеретом, лозою, що й пеба не видно. І так двадцять два метри,, а потім Протічок кінчається і знову річка, як глянеш, па всі боки розливається, така широка та рівна. І навколо неї вже не очерет, а ліс та луки. А диких горлиць скільки! Під берегами латаття: ..жовте й біле, а листя у нього не тоне.

І тут, на цих берегах, наш сінокіс, шістдесят гектарів. Сіно два рази косять, стіжки — як гори. А тільки трудне це місце. От як вищщає мокра зима, то й вивезти ніяк, бо кругом болото і колеса гіб вісь провалюються.

Тоді Ольга Терентіївна й надумала.

— Треба,— каже,— знести Протічок і, відкрити шлях по воді від колгоспу до самих лук. І не чекати зими, а вивозити сіно влітку, баришами по воді.

І, як е в неї вільний час, так і на Протічок, все думає, як зробити піирокою річкою в цьому місці. І ми з хлопцями завжди з Ольгою Терентіївною і колекції збирали, і рибу ловили, і кашу варили. А вона тільки своє й знає — то глибину виміряє, то по Протічку ходить, та все жердиною колупається з берега. Така непосидюча!..

А як дивитися на той бік, за Протічок, то видно далеко-далеко, і все ліси стоять. А в одному місці з лісу білі стіни вибиваються. Сонце як повернеться, то шибки, мов прожектори, палахкотять, То село Великий Кут. Тільки річка там не кінчається, тече далі, а там знову село, Лебедянка, а навпроти з другого берега — Миколаївка. А за Миколаївкою вже береги не рівні, а все камінь та камінь, і вода швидка, просто аж кипить, і пливти не треба: сама несе. А проти хвилі й не думай! Ти вперед пориваєшся, а вона тебе тягне назад. А там і миколаївські кам'яні кар'єри, динаміт як рвоне, ого! Через те верховий перед тшк їздить і всіх геть одганяє: і з річки, і з берегів. Хлопці як тільки забачать верхового, так самі ховаються. А один хлопець присів був між камін-" ням подивитися, а воно як двигне, то біля нього камінь як гупнув, так і розлетівся на друзки. А хлопець той ні живий пі мертвий.

Ми і пезчулпся, як прийшли на Протічок. А у Ольги Терентіївни там уже все приготовлено. З брезенту кожному рукавиці пошила, щоб об кущі та очерети рук не побити. Розмахнешся рукою та об шпичку — яка ж це робота? А в рукавицях нічого не страшно. Дідусь Терентій Савич курінь напинає і каже нам:

— Хлопці, ану трусіть ятери!

Коли вій їх встиг поставити, просто дивно! Так ми як труснуля і, уявіть: з одного шість линів витрусили, а між ними вуж! А курочок водяних попід очеретами! А тоді дивимося: качки пливуть дикі, а попереду селезень. Голова — як веселка. Ух же ж і красивий!

А тут і сонце зійшло. Так щука як почала ганяти по воді, тільки бризки летять.

— Чекайте, прийде й на вас час,— каже Терентій Савич, І бачимо,— дістає з човна спінінг.

От чим добре ловити щуку, так це спінінгом! Як станеш крутити котушку, то блешня по воді тільки виблискує. Отоді вже дивися! Щука думає, що то риба і налітає, мов сліпа, з усього розгону, а то не риба, а приманка з гачками! Дідусь витяг аж дві щуки спінінгом.

А тоді сталася в нас ось яка пригода.

Ще як тільки прийшли ми, так Ольга Терентіївна дала мені кирку і каже:

.— А твоє, Олежко, місце тут. Отут і орудуй.

Ну, грунт нічого — м'який, перегноїстий, тільки ж коріння усякого — клубками поспліталося, і все більше очеретяне та очеретяне, бо навколо, куди не глянь — очерет. І треба вести канави наскрізь через увесь Протічок. І з одного боку, і з другого аж по двадцять два метри,— від води до водп. Орудую я киркою, а Володька поперед мене, бо ми з ним завжди разом, просто звикли. Розбив я вже зверху грунт і коріння, вскочив у рівчак, щоб легше було довбати киркою, аж чую: грунт підо мною вгрузає, вгрузає, а я тоді кирку мерщій на сухе, вхопився за корінь рукою — і що ж я бачу? Майнули в повітрі Володьчині ноги і він у свій рівчак просто сторч головою, бо лом провалився, а він за ним.

А тоді чую — і Микола кричить:

— Ольго Терентіївно, Ольго Терентіївно! Та тут не земля, а вода!

І це чистісінька правда, бо у мене під ногами теж вода. Та холодна! Вискочив я — мокрий-мокрісінький, а Володька теж: все обличчя в болоті і руки по самісінькі плечі.

А чому ж це ми попровалювалися крізь землю у воду? А от чому. Колись давно Протічка зовсім не було в нашій річці і проїзд по ній був вільний від нашого села і аж до Зеленого Кута, Лебедянки й Миколаївки. Тільки річка була тут вузенька. І от якось у зливу десь одірвало великий очеретяний кущ у плавнях. Цей кущ застряв між вузенькими берегами, далі став рости і розрісся так, що перегородив річку. Ми початку про це не знали, знала тільки Ольга Терентіївна. Тоді вона як розказала нам усе, так ми й надумали: обрубати той очеретяний кущ з обох боків і зробити це саме під дощ, щоб вода підняла його і допомогла виштовхнути на вільний простір ріки. Тепер ви розумієте, чому ми всі втрьох попровалювалися крізь землю у воду?

Повилазили ми на сухе, коли, чую, Микола питає:

— А почім ти, Олежко, свої п'явки продаєш? Чи, може,' для Колекції їх живими збираєш?

Я' дивлюся, а мені під коліно п'явка вчепилася, а друга біля самої кісточки.

Так я вам кажу: якщо до вас вчепиться п'явка, то не бійтеся. ї ніколи не відривайте її силоміць: боляче й кров буде довго йти. Лусніть її добре у ніс пальцем, і край. Одразу спаде, так і скрутиться. '

Тільки яшіг збити одну п'явку, як чуємо крик:

— Вернися! Вернися! Куди ти біжиш?

Дивимося — скільки сили мчить Юрко, а за ним Христина По-лікарпівна. А він все дужче припускає і теж кричить:

— Не вернуся!

Христина Полікарпівна Юрка просто .скоро замучить. Всі хлопці — то в клуб співатк, то на екскурсії збирати колекції, а він тільки в дворі. І нікуди йому не можна виходити: у річці — неодмінно втопиться, на болоті — комарі малярійні покусають, у кузні — іскрою око випече. Хоч живцем лягай і вмирай.

Прибіг Юрко і одразу заховався в курінь, Христина Полікарпівна тоді до Ольги Терентіївни:

— Ви мого хлопця відбили від рук! Ольга Терентіївна відповідає:

— Аякже ж! Можна подумати, що у мене тут не ломи та лопати, а пряники.

Повернулася до Юрка і питає у нього:

— Ти чого сюди прибіг, Юро? Пряники їсти? А він:

— Я хочу бути матросом. Як підуть пароплави по річці, то хлопці команду організують, а я що? У жару в калошах ходитиму, а в жнива у светрі? Хлопці вже всі піонери, а мені теж дванадцять, а я все у дворі та у хаті. Я хочу все робити із хлопцями. 1 хочу загоріти, і щоб мускули були такі, як в Олежки. А в мене шкіра біла, і мускулів ще немає, руки як палички і мокрий увесь, бо оце, дивіться, одна сорочка на мені, а де друга, а светер я по дорозі скинув. А тепер вже травень кінчається...

— Та-ак, жаркувато,— каже тоді дідусь Терентій-Савич. Христина Полікарпівна сердиться і одповідає йому:

— Юрко хворобливий. За ним треба дивитися та дивитися. Віп не може так, як інші хлопці.

— А чого я, мамо, не можу? —— крізь сльози питає Юрко.— Бігати не можу? Ого! Пилип сад оббіг тільки тричі, а я аж п'ять разів.