Хто може бути ближчим за рідню двоюрідної тітки?! І сталося так, що Каленик закохався в Марію. Та ще як закохався, мов очманів! Так збожеволів, що не можна й словами вимовити. Марія ввижалася йому вдень і вночі. Нікого не чув нічого не бачив, ні про що не думав — тільки про Марію. А Марія Каленика й не помічала. Де ж там до Каленика, коли в неї Савка!
Дружив Каленик з Прохором і все зітхав: "За Марію я чортові душу віддам!" І що ви думаєте — пішов віддавати! За Шахівкою по дорозі у високий степ спочатку ідуть шелюги, за ними підкоситься висока й дуже гарна могила, одна-однісінька серед цілого моря пшениць. І вже за могилою, далі в степ, є таке урочище — Хрестом називають. Розповідають, що колись в давнину якісь лиходії перестріли подорожанина, зарізали його, гроші забрали і самі зникли в степу. Зарізаного поховали там-таки при дорозі, могилку насипали, дубовий хрест ДенисДжепа, найближчий хуторянин, поставив. Відтоді багато літ спливло, уже й той хрест повалився, уже й похрестя дубове потліло, уже й з землею змішалося, а люди все і те місце, і той ледве помітний горбочок з кущиком полину на ньому Хрестом називають. Страшним це місце вважалося, вночі поодинці тут ніхто не ходив, а дівчата, коли в суботу поверталися з хутора додому,— в тісний гурт збивалися, ні одна не відставала! То Каленик не побоявся такої грізної слави цього урочища і темної ночі вирушив до Хреста закладати чортові душу. Намацав горбочок ногою, уперся міцно в скривавлену колись землю ногами, крикнув чортові: "Чорт з тобою, бери мою душу, якщо вона тобі навіщось потрібна, а натомість зроби так, щоб Марія про Савку забула і прихилилась до мене!"
Та чорт тієї ночі, видно, десь не в цих краях мандрував чи, може, випивши зайву чарку в Червонограді в корчмі Моника, хропів десь у бур'янах непробудно, а тільки на Калеників заклик не обізвався, Каленикової душі не взяв і Каленикові не пообіцяв одвернути Марію від Савки і привернути до нього.
Коли з цього заходу нічого не вийшло, підсів Каленик до Прохора і повів розмову, дуже цікаву за задумом. Щоб краще зрозуміти, про що там ішлося, пригадаємо одну історію, яка трапилася таки ж у нас, у Шахівці. Історія ця така.
Жила собі у нас пара чесних добрих людей. Його звали Павлом, її — Оришкою, Ориною, Орисею, Оришечкою; Ори-шечкою — бо ж дуже гарненька замолоду була. Як і всі добрі люди, Павло й Оришка родили дітей, виводили їх у люди, а як з цим ділом покінчили, зосталися на старості літ тільки вдвох. І так же ж звикли одне до одного! Буває й таке на світі! Більше ж трапляється, що проживуть укупі років сорок чи п'ятдесят, а тоді й поділяться. "Оце твій, Іване, куток, а це — мій; оце твоя хлібина, а оце моя; оце твій ошимок сала, а оце мій!" І починають нове життя. Та ще яке! Одне за одним стежать, пильнують, щоб і пальцем чужого не зачепив! Докоряють одне одному, лаються, гризуть одне одного, поїдом їдять, від сварки до бійки діло доходить! Дивляться люди на це і кажуть: "Бач, старі Котов'язи вже геть помаліли. Сказано: що старе, що мале!"
Проте наші Павло й Орина і трохи не помаліли. Навпаки, чим далі, тим більше прив'язувались одне до одного. Віддали найменшу дочку за різника із червоноградської Слобідки. Після того прожили отак років три чи п'ять, а тоді Павло узяв та й застудився. В жар кинуло бідолашного, зів'яв, збезсилів. І хворів не довго — днів п'ять чи шість. І помер. Хто б його тоді в Шахівці від запалення легенів урятував?
Зосталася баба Орина і сама, і не сама. Не сама тому, що з нею і в ній жила думка про Павла. Все думала та думала про нього. І найбільш побивалась за один свій недогляд. Заморочилася з тими дітьми, а в Павла візьми та й повиростай нігті на руках і ногах — не нігті, а, прости господи,— пазури! А на нозі, на правому великому пальці, ніготь ще й підвернувся. В тіло вп'явся. "А поглянь лишень, Орино, що воно з отим нігтем?" — сказав Павло тоді до Орини. Побачила Орина ті пазури та аж в поли вдарилася. Та за ножиці. Підрізувала нігті на руках і ногах. А в Павла та такі ж гарні ноги —г— невеличкі, доладні. Вона аж замилувалася ними, сказала Павлові: "Отакий ти здоровий дядько, а ноги — як лялечка!" Не знаю, як в інших селах і містах, а в нас, у Шахівці, такий звичай був — зрізаних нігтів не викидали ні в якому разі. Хоч вони тут і зайвіша на тім світі пригодяться, адже може статися, що після смерті душа померлого не потрапить одрдзу ні до раю, ні до пекла, а в оті говерли, що навергані божою силою поміж раєм і пеклом. Там такі баюри, такі нетрища, кавказзя такі, що страх! І ще все так прилагоджено, що до пекла стежки кили-мочками спускаються, а до раю — що не крок, то байрак, шпиль чи кряж! Спробуй видряпатися — одразу нігті пообламуєш! Отож аж ніяк не годиться нігтів викидати, позрізуй — і за пазуху сховай. Янгол господній побачить таку ретельність чоловікову, скаже: "Цей до раю кріпко хоче. Допоможу йому!" Забере в чоловіка з-за пазухи ті зрізки і — в божі комори, якраз до тієї макітерки, котрій призначено Івановою чи Грицько-вою бути. За життя скільки тих обтинків у макітерці назбирається! І лежатимуть вони там до того часу, поки людська душа не опиниться посеред того бескеття — на півдорозі між раєм і пеклом.
Отак готувала Орина в потойбічну дорогу Павла, та й сама отак готувалася. Ні одного нігтика не втратила задарма, всі геть за пазуху поховала. А того разу за тяжкою роботою, за потом гірким, за втомою надсильною і звичай занехаяла: пообрізала Павлові нігті та й кинула геть у стерню! І забула одразу ж. Згадала лише в суботу, як купала Павла в шаплику. Аж скрикнула. Аж сплеснула руками. Та Павло, спасибі йому, одказав: "Забула сховати за пазуху, значить, бог так схотів. На все божа ласка". Ще й заспокоїло Орину, бо без божої волі й волосинка не впаде з людської голови. Заспокоїлася. Та не дуже. Спало на думку: а що буде, коли то не бог поробив, а Гриць безп'ятий, пекельний? І вже молилась, молилась!
Як ото помер Павло, то й згадала про цей випадок Орина. Місця собі не знаходила. Все уявляє: доп'явся Павло до вершечка найвищої стромовини, а зовсім видертися не може — нічим нігтів наточити, викинула нерозсудлива Орина потрібний запас у стерню! І все ввижається їй Павло на тій кручі, спокою не дає Орині ні вдень ні вночі. І в церкву ходила, поклони била, молилася всім святим і угодникам, щоб допомогли Павлові, не дали загинути православній душі. А щодо сусідок, то тільки й знала розказувати їм про Павла, як він, сердешний, застряв над урвищем, а до раю ж — тільки от як до отого хлівця зосталося!
Отоді одного вечора й сталося диво возсіянне. Зашкряботіло у баби Орини в сінях — ніби пташка крилом по дверях повела. Перестрашилася баба Орина, спитала ні жива ні мертва: "А хто там?" Відповідає: "Не бійся, раба божа Орисіє, це ми, янголи божі, з неба, від господа бога — благовісник Гавриїл і архангел Михаїл. Відчини, хай на тебе спаде божа ласка!" Зняла баба Орина гак з дверей, відчинилися БОНИ, І на порозі стала небесна сила в сяйві, в тихому світлі, лики божественні, за спинами крильця, навколо голів вінки золоті. Упала навколішки баба Орина, а Гавриїл як старший і каже: "Почув господь бог на небі молитву твою і звелів сказати тобі, що Павло твій при повному здоров'ї, при повній можності, був, щоправда, таки застряв на одній скелі трохи, але твої палкі молитви пособили, зараз він уже спустився з шпиля вниз і спочиває перед райською брамою. А мандруючи тими горами, повзаючи посеред скалля і бескеття, геть обносився, обстріпав-ся, волоссям, бородою обріс, чоботи стоптав. Отож ми до нього з божої ласки, а він нам: "Як будете в моєї Орисі, скажіть, щоб нічого не шкодувала: ні полотна, ні чобіток, ні чумарки черкасинової; хай передасть ножиці великі, що овечок стрижуть; скажіть, що Павло її вже не чоловік, а баранок божий, божа овечка, а овечок і баранків стригти годиться. І сказав ще помірну макітерку дати — накладати на голову, як візьметься стригтися, а щоб не носити її порожняком — туди сметанки насипати, а як є масло, то й грудочку масла покласти. І ще маєте, Орино, сорочок йому чистих і по можливості новеньких укласти, штанів і підштаників..." Гарні одвідувачі такі, ясні, привітні. Архангел Михаїл, як менший чином, свічечкою над скринею, поки баба Орина в ній поралася, присвічував, а Гавриїл-благовісник видобуток із тієї скрині своїми святими рученьками складав гарненько у клуночки. Як з усім упоралися, благословили небесні посланці бабу Орину, дозволили їй до своїх святих ручок прикластися, попрощалися, вийшли і розчинилися в нічній імлі. І дома стали Прохором Предтечею і Калеником Луцьким.
Ось така була передісторія. Своєю красою вона й надихнула на нічній подвиг Прохора і Каленика. Ролі в цьому драматичному дійстві були розподілені так: Прохор взяв на себе обов'язок перетворитися на тулуб пекельного собаки-відьмака, а Каленик мав жахати Савку палаючими очима і моторошною вогняною пащею і гамселити Савку скільки сили, щоб одбити охоту до Марії ходити. Він хотів для цього молотка прихопити, та Прохор Предтеча сказав: "На таке діло не піду. Я ж чортові душу не запродував. Та й з Савкою шість літ на хуторі в Безика проробили. За віщо ж його вбивати?" — "Ну й чорт з ним,— надувся Каленик.— Я йому й так бехи повідбиваю!" І непомітно для Прохора позатикав у жменях важкі, ще прадавні п'ятаки. Славився Каленик силачем на увесь куток, бо столярував ось уже скільки років, а столярська робота діє на м'язи людини, як найкраща зарядка. "Буду Савці під дихало поціляти,— казав сам собі Каленик,— легені потовчу і косу. Як здохне, собака, туди йому й дорога!" Каленик обвішав себе торбами з сіном. Все поєднав у собі: і страшну вогняну пащу, зроблену з порожнього гарбуза, і відьомський клубок. В селищі, де раз у раз втрачалася грань між реальною дійсністю і містичним чортовинням, цей козир здавався неспростовним.
Каленик не помилився. Савка боявся відьом, як і всі шахів-ські люди. І тікав від того моторошного видовища так, як і всі тікали від нього. І ясність розуму втратив. Вже ж і надавав йому Каленик! Бив, куди хотів і як хотів! Коли б у розпалі бою Каленик не згадав про Марію, невідомо, чим все це могло б закінчитися.