Нотатки про літературне життя 20-40-х років

НОТАТКИ ПРО ЛІТЕРАТУРНЕ ЖИТТЯ 20—40-х РОКІВ

У Куліша 1 вдома був один-два рази в якійсь справі. Чистота в квартирі, у всьому охайність, порядок. Письмовий стіл — чистий, без газет, книжок, паперу й різного іншого мотлоху — відполірований блиск, до того ж не стіл, а столик, як рівняти до справжнього кабінетного стола. Ми тоді жили в Харкові в будинку "Слово". Там був просторий двір і пристойний скверик, навіть з квітами. Там і зустрічалися "слов’яне". І я кілька разів з Кулішем, бо він теж любив там проти сонечка посидіти. Хвильовий 2, Тичина 3, Вишня — ніколи в той скверик не виходили. Тоді я часто виводив у скверик своїх ще маленьких дітей 4, там і з Кулішем зустрічалися. Пам’ятних розмов не було. Справляв він на мене особливе враження: мені здавалося, що з кожного руху його, з виразу обличчя, очей ллється талант, доброта, доброзичливість, лагідність, мудрість. Бути з ним було дуже приємно.

Юрій Смолич 5 дуже щасливий, бо був присутній при серйозних розмовах Хвильового. Мені не доводилось. У перші роки життя свого в Харкові я дуже прив’язався до Хвильового, часто бував у нього вдома і — тепер розумію — не раз набридав йому своїми пустими візитами. Пізніше, в середині 20-х років, їздив з ним на полювання, ще пізніше — оселилися в одному будинку, я на другому поверсі, він — наді мною на третьому. І тут, в "Слові", перші роки частенько бував у нього.

Були й "але". Десь у 24 році або близько того в мене сталася внутрішня криза, втратив віру в себе, зненавидів (і справедливо!) своє попереднє писання, і це саме в той гарячий момент, коли на сторінках газетної хроніки мало не щодня народжувалися різні літературні організації, зокрема "Гарт" 6 в кількох одмінах. Не виходячи з "Плуга" 7, я вступив в одну з таких найновіших — хвильовистську організацію (таки ж, напевне, "Гарт") та й забув про це 8. Тим часом Хвильовий узявся гарячково наводити лад у своїй хвилястій організації, насамперед вирішив позбутися баласту. В баласт потрапив і я. Такого й такого числа, в такій і такій газеті (мабуть, це "Вісті" були) з’явилось оголошення про очищення такої і такої організації від баласту. В числі інших прізвищ було й моє. Заклопотаний своїми переживаннями, внутрішнім безладдям, я з цілковитою байдужістю сприйняв цей факт. Який там "Гарт", коли не знаєш, що робити, куди йти, що чекає в майбутньому. Жалюгіднішої постаті за мою в той час, певне, Харків не бачив. Коли про це згадав — продовжу. Вся проблема впиралася в життя: як його бачити, що в ньому бачити, як упіймати хоч маленьку ниточку від того, що називалося новим життям? І я не бачив тієї ниточки, дивився на життя, яке клекотіло навколо мене, і нічого не розумів. Нове — це, звісно, революція, революційні події, фронти, партизанська боротьба. Але ж я на фронті не був, хоч роки 1917—1921 прожив у селі 9, був свідком зміни всіх властей, але ж до пуття ні одного з тих рухів добре не знав, хоч і вважав, що знаю. І, звісно, знав, але рівно стільки, скільки пощастило вичитати з газет і брошур. Крім того, про все це я написав кілька оповіданнячків, отож вважав, що тему вичерпав (насправді й не підходячи до неї!) 10.

Отож перед усією складністю життя став малоосвічений, малодосвідчений молодик. Що з старою "партизанською" темою покінчено, для мене це було ясно, та коли не ця тема, то що, то яка тема? Життя надо мною і круг мене гриміло, я ж не бачив його! Певне, вибратися з цієї ями допомогли поїздки в Червоноград, в Шахівку 11. Там було багато цікавого. Я знав добре минуле шахівське життя і тому міг відразу побачити те, чого там раніше не було! Воно, те нове, не лежало на поверхні, треба було шукати його в глибинах, та як шукати, коли ходу до нього не знаю? Так з’явилася червоноградська тема, в якій з мукою почав намацувати паросточки нового. Отже, з внутрішньої кризи народився з трудом, з похибками, неясностями червоноградський цикл.

Повертаюся до Хвильового. Він був комуністом і — принциповим. Зобов’язання, взяте на себе, він вважав непорушним. Принаймні двічі я міг у цьому переконатися напевне. Десь у надрах тих самих 20-х років вій написав нову працю, продовжуючи, певне, цикл своїх памфлетів "Україна чи Малоросія?" 12. Цю свою працю він носив і в ЦК, там читали її. Прочитавши, осудили, зобов’язавши Хвильового не поширювати її. Ми йшли з ним вулицею, він розповідав про цей випадок. Спочатку мені, звісно, хотілося попросити його рукопис прочитати. Та це був перший імпульс, зразу ж по тому я відчув, що не маю права цього робити, і ще відчув, що він не зміг би цього зробити, не зміг би поламати свого слова. У ВАПЛІТЕ я прийшов, здається, тоді, коли Хвильовий, Яловий, Досвітній 13 були виключені вже звідти або справа доходила до виключення 14. І от їх виключили. І тоді та й по тому чимало писалося, що це був хвильовистський маневр, викрут, що, залишивши організацію, він насправді продовжував і надалі керувати нею.

Це невірна, упереджена думка.

У ці роки я додому до нього вже не ходив, але зустрічатися доводилося часто — у видавництвах, у Будинку Блакитного в книжкових крамницях і просто на шумливій Сумській. Історія з баластом для мене ніколи не була історією, я про неї давно забув, а з Хвильовим налагодилися звичайні добрі взаємини. Зустрівшись, ми не обминали один одного, спинялися, розмовляли. Траплялося таке, що я проводив його додому. При таких зустрічах про все говорили, крім життя ВАПЛІТЕ. Він твердо дотримувався своїх зобов'язань, і я глибоко поважав його за це.

Він був солдат, жилавий, легкий, спритний. В армії служив у піхоті, ходив швидко: іде — тільки холоші метляються! Одного разу поїхали на полювання на Лиман двома групами. Перша група виїхала раніше, а друга затрималася. До складу другої групи входили Хвильовий, Гриць Коляда 15 і я. Вже звечоріло, і треба було поспіти на вечірній переліт. Отут Микола Григорович і показав себе! Гриць і я були вищі за Хвильового на зріст, молодші на якийсь десяток років, та коли довелося позмагатися в спритності з Хвильовим, коли довелося поспішати, з’ясувалося, що проти старого солдата ми просто сирі глиняні вальки. Він ішов, а ми з Грицем бігли навздогін, молоді, дужі вахлаки.

У середині 20-х років Уманцева 16 якось розповідала, що напередодні у Хвильового була розмова про молодих письменників. Хвильовий спинився тоді на двох молодих — на Яновському 17 й Сенченкові — і не знав тоді, кого вище поставити. Двічі сердився на мене: раз за те, що я вкрав у нього жіноче ім’я Іраїда 18 , вдруге за те, що на полюванні забрів на ту діляночку, яка, за жеребкуванням, закріплена була за ним. В обох випадках правда була на його боці. На ділянку Миколи Григоровича я забрів тому, що мені набридло самому блукати по чагарнику. В той час мисливських звичаїв як слід я ще не знав. Щодо Іраїди, то справді почув я це ім’я від Миколи Григоровича і, захотівши привласнити, схитрував сам із собою. Якщо Іван, Оксана, Христя є всенародним надбанням, то чому норми ці мають не поширюватися на Іраїду? Себто вчинив так, як чинять усі софісти в світі. Невеличкий злочин, а все-таки злочин.

У 1923 році був присутній при зустрічі Хвильового з Павлом Григоровичем у Хвильового на квартирі. Хвильовий дуже любив поезію Тичини, цитував його вірші напам’ять. Особливо подобався йому той вірш Тичини, де заєць ромашкам очі розтуляє 19. Любив його цитувати, не приховуючи свого захоплення. Відомо, тобто колись відомо було, що Хвильовий і Тичина мали ідеологічний конфлікт. Ішлося про деякі думки, висловлені Тичиною в поемі-вірші "Псалом залізу" 20. В цьому своєму геніальному витворі Тичина з різних боків підходить до висвітлення "псалма залізу", бетону — цих символів XX залізного віку. Якщо в IV частині поет говорить про новий, комуністичний псалом залізу, то в першій — про картину світу, яка передувала цьому. Похмурим тонам цієї частини відповідають і ключові рядки — "Ненавидим залізо й мідь..." (цитую з пам’яті). Хвильовий проти цього виставив контртезу: "Кохаємо залізо й мідь" 21. Зараз обох цих творів у мене нема під рукою, тому й трудно сказати, хто з них правий, хто ні. Не думаю, щоб геніальне поетичне відчуття зрадило Тичині — зрозуміло, коли з твору не вихоплювати рядки, а брати його в цілому. Можливо, що мав рацію і Хвильовий, адже могло статися й так, що говорили вони в цілому про різні речі. Відповідь Хвильового була опублікована, Тичина напевне знав її. Як вони зустрілися? Хвильовий хвилювався і готувався до зустрічі, дома були вжиті належні заходи. Я був тоді молодий, недосвідчений, дуже наївний. Я теж читав Тичину, знав усе, що він надрукував, напам’ять, благоговів перед ним. Вражав його портрет в окулярах, в пенсне, в яких він не дуже був схожий на ту демократичну письменницьку братію, з якою я познайомився в колишній домовій церкві Юзефовича 22. І ось Тичина прийшов, не такий, як усі, і водночас такий самий. На столі в господаря стояло вино й горілка. "Боги тільки вино п’ють",— думав я, стежачи за великим поетом. Яке ж здивування моє було, коли він, одгетькнувшися від вина помахом зневажливим долоні, сказав: "Я гіркеньку люблю!" Гіркеньку любив і господар. Змісту розмов не пам’ятаю, минуло ж сорок сім років (зустріч відбулася в 1923 році, взимку). Але вони добре біля гіркенької присіли, в кімнаті було тепло, затишно, панував настрій симпатії й приязні, який я з приємністю згадую і через оці півсторіччя.

У ті часи Хвильовий страждав частими головними болями, бігав по кімнаті своїм особливим піхотинським кроком, пов’язавши голову біленькою пов’язкою.

Влітку того ж 23-го року Тичина переїхав з Києва в Харків. Ми з ним заприятелювали, він приходив до мене в підвал на Басейній, 20, у домашніх розмовах був веселий, дотепний, містифікував листування закоханих молодят. Один з листів закінчувався особливою тичинівською кінцівкою: "С тєм досві..." Так гарно виходило в нього оте "с тєм досві...". Ходили гуляти по вулицях, на Сумську. Були в Павла Григоровича свої звички: він носив літню білу куртку на голому тілі, казав: "Ви теж так робіть, це для здоров’я корисно, тіло не задихається під одягом, а дише".

Одяг. Хвильовий одягові не надавав ніякого значення, терпіти не міг краваток.