Ця історія почалася в роки війки, коли Григорій Федорович вперше відчув перевагу життя комерсанта над життям хлібороба. Марко Пилипович, що тоді сидів на повіті в ролі агента інтендантства по закупці сала гороху й квасолі, запропонував йому набрати партію сала з тим, що різницю між покупкою і прийомною ціною буде поділено в такий спосіб: сорок відсотків одержить Григорій Федорович, сорок Марко Пилипович і двадцять підуть на змазку, де це буде потрібно.
Григорій Федорович одержав гроші ніби вже за здану партію й посунув у Яромлівку 2.
Коні в нього були добрі, віз наново перетягнутий; їхав він швидко; не то що коней не можна було здержати — самому хотілось швидше приїхати.
Вся думка була зосереджена на сорока відсотках, і вони підганяли краще від ліпшого батога.
— Ви купуєте сало?
— На фронт,— відповів Григорій Федорович. Баба Явдоха схлипнула: у неї син на фронті.
— Нічого, бабусю, не журіться: він там буде їсти кашу із салом.
М'ясо бабуся Явдоха посолила, а сало забрав Григорій Федорович.
— По четвертаку?— каже бабуся Явдоха.
— Не можна. Я Даю по дцять;-ви розумієте самі: сало несолоне — пуд солі сорок ; .пінок — це гроші, та на пуд стече п'ять фунтів.,.
— Би купуєте сало?
— На миловарний завод і на фронт — по якості.
— Ви дасте по піятаку?
— Миловарня мені рахує шість копійок; труд і коні варті копійки.
— Мій тільки вранці здох, і я гадаю, що можна дати й десять.
— Шукайте, може, хтось дасть і дванадцять.
Ввечері Григорій Федорович підрахував денні операції: була б охота і розум, д дурні знайдуться. Подивімось, що дасть нам завтрашній день?
Коли сотня дає с;орок, то дві сотні — два рази по сорок. Але, одержавши сорок на сотню, чому не можна одержати сто на сто?
Григорій Федорович стиснув у долоні голову і завмер. Людину створено на всі сто відсотків, а Марко Пилипович дає тільки сорок. На шістдесят відсотків треба підрости, тоді Григорій Федорович стане зовсім цілою людиною.
З того дня Григорій Федорович ухвалив рости на всі сто відсотків. В цьому дуже допомогла йому Олена Задоріжна. Вона продала Григорію Федоровичу все сало з дохлих кабанів і разом з тим і своє серце з хутором. Григорій Федорович ласкаво прийняв те, друге й третє з умовою, що через рік у них, крім сина, прибавиться ще десятин десять—п'ятнадцять землі і всього іншого, що потрібно людині.
— Ну, що ж будемо робити? — сказала Олена.— Працювати?
— Ні, трошки не так: будемо робити гроші,— виправив молодий господар.
Вранці, не снідавши ще, він пішов оглядати свою нову маєтність. Дурна куркулька! Око його зачепилося за п'ять стогів позаторішнього сіна. Це, щоправда, труха — вухо його вловило пискотляву ^незліченної мишачої армії — але треба з неї зробити гроші.
Пилипович дав атестацію, і Григорій Федорович вивантажив у вагони тисячу пудів "свіжого" сіна. Пилипович одержав сорок п'ять відсотків, а Григорій Федорович виріс за тиждень тепер вже на п'ятдесят п'ять відсотків.
Це був його другий крок: трухле сіно нічим не гірше від здохлих кабанів — треба тільки вміти тримати кермо свого щастя. Б гавані було тихо, а у відкритому морі було багато дурнів, що ладні були прикласти всіх зусиль до розвинення операційних здібностей Григорія Федоровича.
— Це небезпечна річ, Григорію,— казала Олена, дивлячись на діло рук свого нойого мужа.
— Тим краще. Де: небезпека, там завжди можна показати своє уміння орієнтуватись і... не ловить гав.
З грошей за сіно Григорій Федорович купив ще сім пар волів і весь потрібний до них реманент.
Кінець лютого 1917 року не віщував нічого доброго.
Григорій Федорович любив дивитись вперед, в корінь подій: що буде далі? Тд сам не міг розв'язати цього питання: йому бракувало знання революційних справ.
Полонений чех Ванек розумівся на цьому не більше, але для нього ясно було одно: золото протягом цілої людської історії ніколи ще не втрачало ціни, треба тільки ховати його в надійне місце.
— Почекаємо з цим,— сказав Григорій Федорович.
— Можна й почекати...
— Ну що, Ванеку, пишуть у газетах?
— Нічого хорошого: революція.
Григорій Федорович засумував: він не на шутку боявся революції.
— Ванеку,— сказав він якось,— де б знайти науку про революцію?
У Ванека почервоніли щоки: цього в Чехії він не вивчав.
— А все-таки? Чех задумався.
Тоді Григорій Федорович сказав:
— Думать нічого, а міркувати треба так: де двоє б'ються, невже третьому не буде що робити? — І сам відповів собі: — Буде, треба тільки придивитись, на яку стати.
Чех зрозумів: чия зверху?
— От-от! А поки що до діла.
Пан Коваленко бадьорився: вся надія на Установчі збори 3.
— Дурниці,— відповів Григорій Федорович.— Беріть гроші і — за кордон!
— П'ятдесят тисяч — то мало.
— А що будете робити, коли мужик у вас її задаром візьме?
Олег Всеволодович зблід і сів на стільця.
— Вони на це не мають права!
— Отож. Я вам даю добру ціну. А іам як собі знаєте. Григорій Федорович підвівся.
— Чекайте.
Ванек обстоював свою думку: за землю з Чабаненка належить взяти п'ять тисяч дзвінкою монетою.
— Він скупий, хіба ж такий? Не дасть.
— Віддасть. Все своє золото. П'ять відсотків за роботу.
— Благословляю.
В Чабаненка аж руки свербіли. Який клин, яка земля? Але що буде, коли "товариші" заберуть?
— Землю будуть брати у поміщиків. І в кого її понад норму: а чесний куркуль, що має клину п'ятдесят десятин, пройде спокійно через усю революцію. Григорій Федорович теж лишає собі п'ятдесят, а все зайве продає, щоб не відібрали.
Чабаненко кинув:
— Знаю я Григорія Федоровича. За три роки стяг двісті десятин, тепер добавив Коваленкової. Йому треба спішити спродувати!
Ванек знизав плечима:
— Всяка розумна людина на його місці зробила б так само.
— От тому я й даю йому стільки, скільки вважаю можливим для себе. І не золотом, а кредитками.
Ванек сердито підвівся.
— Давайте стільки, скільки здоровий розум каже, а не острах перед революцією.
— Беріть кредитками... Подумайте, що буде, коли в справу вмішається мужицька голобля.
— Не лякайте. Він і глечики з золотом перетрусить.
Ванек подавсь до Китайгори. Китайгора задумався:
— Я б узяв двадцять п'ять десятин, але ні одного куркуля не знайдеться, що витяг би з кишені дві тисячі п'ятсот золотом. Таких грошей не існує.
— Скільки ви можете дати? Половину?
Він думав так: один Китайгора справді не може дати такої суми золотом, але десятки Чабанців і Підкайгорів зможуть дати стільки, скільки можна взяти...
— Монета мала вартість при царі. Тимчасовий уряд4 скасував царське срібло й золото: за два місяці воно не буде ходити, і ви, певно, жалкуватимете, що не збулись його в свій час. Я вам відверто скажу: вже є розпорядження не приймати срібла менше, як на п'ятсот карбованців. У мене є триста. У вас є двадцять п'ять. Дуже жаль буде, якщо у вас пропаде двадцять п'ять, а ще більший жаль, коли пропадуть мої триста. Тому я за карбованець срібла даю карбованець двадцять п'ять кредитками.
Дядько Гарасим погодився. За двадцять п'ять сріблом він одержав тридцять один карбованець і двадцять п'ять копійок новенькими папірцями.
Григорій Федорович пішов далі шукати інших Гараси-мів і Підгарасимчиків.
— Я продаю десяту тисячу,— говорив він ввечері Олені,— за тиждень я встигну продати ще п'ять тисяч. Тоді в мене лишиться кредиток лише на дрібні щоденні обороти. Отож не боюся я ніяких більшовиків. Хай боїться, хто має землю і папірці! Я дуже радий, що позбувся клопоту; в цей час безпечніше мати золото, ніж землю.
— Але в твоїм банку, під яслами, не наросте ні одного відсотку.
— Будемо бачити.
Геніальність раси, що до неї належав Григорій Федорович, полягала в умінні швидко орієнтуватись в усіх складних обставинах часу. Це люди неослабної енергії і еластичні, як гума. Були такі години, дні і місяці, коли Григорій Федорович складав крила і переходив на цілковиту консервацію то в місті, в халупах його околиць, то в себе на хуторі. В протилежність розгубленій шляхті5 , тяжкому на підйом куркульству, здавленому землею, нова раса Григоріїв Федоровичів одночасно була вовком і ягницею. Це давало їм змогу рвати литки і мирно щипати травицю, маючи на думці, що поживиться завжди можна на ідеях, що спричиняються до громадських заколотів. Вичекавши слушну хвилину, Григорій Федорович розправляв крила й кидався на ближчий кусок, що гарантував йому зиск.
При гетьмані6 він купував по половинній ціні панські воли і перепродував їх селянам. Пан Ролик у спішному порядкові ліквідував свою маєтність. Григорій Федорович зупинив свою увагу на лісі. "Я, пане, беру тільки дерево і плачу гроші за дерево — землі чверть вартості". Пану Ролику не було вибору, бо бачив, чим пахло навкруги, і тому, набивши скриньку кредитками і чим міг із срібла й золота, чкурнув за кордон. Григорій Федорович міркував так: дрова в ціні, на дрова попит; отже, справа варт того, щоб на ній заробити тисячу, другу. Ліс вирубали, дрова склали на вози і вивезли на станцію. Коли знов прийдуть більшовики — Григорій Федорович і про це думав,— він зможе запропонувать їм свої послуги на яку завгодно посаду і найперше завгоспа. Вій вірив у свою щасливу зорю, в свою спритність і свою інтуїцію. В кого є хист і не бракує кмітливості, той завжди зможе погріти руки там, де інші тільки й знаходять, що шлях до своїх прародителів.
Григорій Федорович не загинув ні в підвалі, ні в бою, ні біля стінки. Він живе і тепер. Минулого року йому повезло на збіжжі, а тепер ось я зустрів його на вокзалі з портфелем.
— Як ваші діла і чи помагає вам ваша філософія плавати в гавані сучасного?
Він мене впізнав.
— Ми не будемо розводити свиней, хоча це корисна справа, будемо працювати на кістках й іншій зайвині,
Я його не зрозумів.
— Дуже просто: золото — основа життя; глупо було б його шукати в давніх урочищах, курганах й інших місцях. Його роблять ка фабриках.
— У вас буде фабрика золота?
Григорій Федорович невизначено махнув рукою.
— Атож! Між іншим — ви бачили оце? — Григорій Федорович здобув з портфеля колекцію костяних ґудзиків.— Власної фірми. Це проба. Далі ми побачимо, що краще робити: ґудзики чи пряжки для дамських поясів. Чи те й друге разом.
— Вам щастить!
— О ні, не говоріть, я на цій справі новак і хтозна-чим мене привіта ринок.— Він погладив борідку. Вдарив другий дзвінок.