Марина

Сенченко Іван

Тільки Марині Микола ніколи не показував свого щоденника. А коли б вона сказала: "Ну, як у тебе діла? Де твій щоденник?" — то він би навіть і не глянув на неї. Тому Марина ніколи й не питала у нього, а нишком підбиралася до Миколиного портфеля, витягала щоденник і пильно розглядала його.

А пильно розглядала тому, що була малописьменна і знала не всі букви і не всі цифри. От запам'ятає, що у Миколи в щоденнику стоїть цифра з трьох паличок, і питає у баби:

— Бабо, бабо, чуєте, бабо, а оце яка цифра? — і намалює четвірку, тільки навиворіт.

Баба як гляне на Маринин малюнок, так і відповість зразу, яка то цифра.

Тепер скажу так. Микола хоч і полюбляв бігати, а був добрий учень, і тому, розглядаючи його щоденник, Марина дуже швидко вивчила такі цифри, як п'ятірки, четвірки, знову п'ятірки і знову четвірки. Що ж до інших цифр, які стоять нижче за п'ятірки та четвірки, то вона не мала ніякого уявлення.

А тепер після всього цього уявіть собі таке. Підходить Марина до баби й питає:

— Бабо, бабо, чуєте, а що це за цифра: бублик на ніжці з копитцем?

Глянула баба на малюнок і відказала:

— Це двійка, онучко моя. Візьми хусточку і витри, будь ласка, носа. А то що ж це воно таке?

Марина витягла з кишені хустку, витерла носа, тяжко зітхнула й подумала: "Значить, Микола в щоденнику приніс двійку додому! Що ж тепер буде, і як його тепер жити Миколі на білому світі?"

От бачите, у Марини було добре серце, і вона журилася за свого бідолашного брата. А бідолашний брат, отой Микола, мав недобре серце, та до того ще й хитре:

— Чуєш,— сказав він Марині,— он глянь у вікно, півень на тину сидить.

— Де? — спитала Марина і підбігла до вікна. А Микола в цей час вихопив з портфеля щоденник і — раз! — засунув його під кушетку.

Тільки ж він, Микола, був малодосвідчений брат, бо ніяк затямити не міг, що сестра, куди б не дивилися її очі, завжди бачить, що роблять його руки. Тому, дивлячися на півня, що кукурікав на паркані, вона сказала:

— А куди ж то ти засунув щоденник із двійкою? І сорому немає тобі? Що ж це ти наробив?

Як почув це Микола, то почервонів увесь як рак, а тоді дуже розсердився і як не кинеться до Марини, як не закричить.

— Мовчи, Марино, бо як візьмусь лупцювати, так знатимеш

— Ти мене не лупцюй,— відповіла Марина.— Бо як ти мене відлупцюєш, то хіба мама не побачить в щоденнику двійки? Сідай мерщій та, поки мами нема ще, вивчай гарненько уроки. Вона тоді не так розсердиться...

І Микола не відлупцював Марини, а сів до столу і, поки мама прийшла, вивчив усі уроки на п'ять. Ось бачите, і такі сестри бувають.

Як пообідають, то й ідуть всі гуляти. Тільки Микола як вибіг із хати, то одразу до хлопців, а Марина все дома. Баба сяде на /Ґанок, щось лагодить або в'яже, а Марина гуляє в дворі або ви-* біга за ворота і починає з сусідським Сашком гратись у піску.

Одного разу після дощу баба сказала Марині:

— Ти ж, Марино, по сухому грайся, а. у воду не лізь,, ноги як висохнуть проти сонця, так зразу і будуть курчата.

Марина-спочатку і гралась на сухому, потім, як побачила калюжу, так і присіла біля неї. Бо гляньте, яка та калюжа була: голуба, така, як небо, і в ній хмари плавають і сонце перекинулося аж у саму глибину! А біля калюжі росла квітка — петрів батіг, і на тій квітці висіла крапля, така завбільшки, як буває сльозина в Марини, коли вона ще тільки збирається плакати і коли сльози у неї ще не сиплються градом, а виступають по Одній.

І калюжа, і квітка, і крапля дуже сподобалися Марині. Вона забула, що не можна ходити у мокре, ступила крок До синьої квітки, посковзнулася і сіла прямо в голубенькому платтячку і білих штанцях у блакитну калюжу.

Марина заплакала, а баба, як побачила, й каже:

— Я ж тобі казала, не ходи,, де мокре. Вставай лишень.— А потім каже: — Матінко моя! І плаття мокре, і штани мокрі, і очі мокрі. Мабуть, ти на мокрому місці зросла.

І пішли в хату. А як переодяглися, то знову пішли, тільки не гуляти, а по воду.

Марина дуже любила ходити з бабою по воду. Вона була мала, і їй все доводилося гуляти або в дворі, або біля двору. Через це вона й світу бачила мало. А колодязь був ген-ген аж там, де в дишло упрягають осла Явтуха. Це раз. А по-друге, щоб дійти до колодязя, треба проминути аж три двори. Двір, де жив Сашко; двір, де біля воріт сидить завжди" Каштан, величезний пес, такий, що Марина ледве його піднімала, як бавилися; і, нарешті, двір/де на хаті стояла жердина, а з жердини спускалась антена прямо у вікно до Єлі, яка все крутила й крутила радіо.

Як ішли по воду, Марина інколи брала в свою руку бабип палець, а інколи й без пальця обходилося, бо за бабипу спідницю краще держатися. Можна і постояти трохи проти Каштана і послухати не поспішаючи, як Єля ловить хвилі в ефірі. Так і йдуть: попереду баба, за нею віялом її спідниця у дванадцять пілок, а за спідницею вже тягнеться сама Марина, та й то так, що ноги її йдуть в один бік, а очі дивляться в інший.

— Та йди вже, ЙДИ, не тягшіся— каже баба Марині,— спідницю мені обірвеш.

А біля колодязя завжди можна побачити щось дуже цікаве або зустрітись з кимсь. Наприклад, з Катрею. Катря й Марина однолітки. Тільки очі у Катрі пе голубі, а чорні, як терен, а в косі не голубий бант, як у Марини, а червоний. Катря теж ходить з бабою і теж уміє держатися за спідницю. А з хлопців можна зустріти Івана. Іван хоч і ходить по воду з бабою, але у нього є кінь, хворостинка така. Кінь увесь час басує, і через це ноги в Івана в болоті по самі кісточки, бо біля колодязя завжди калюжі і росяно. —

Ну, і Явтух біля колодязя. А воду тягає він так. Підпряжуть його до дишла. Ходить він у дишлі, крутить барабан. На барабан накручується кодола, а до кінця кодоли прив'язаний цебер, ціла бочка! Явтух дуже ледачий. Якби сам тяг воду, то й до вечора одного цебра не витяг би. Ще й дуже упертий. Як кажуть йому "но!", він спиняється, а як кричать "тпру!" — і трохи не зважає, а йде собі далі. А щоб він--був прудкий, для цього є хлопці — Микола, Пилип або хтось інший, і Микола зразу бере кусок хліба і біжить перед Явтухом. Явтух дуже ласий до хліба і женеться за Миколою. А барабан крутиться, крутиться від цього, і незабаром цебер так і вилетить нагору. Тоді Микола Явтухові — кусок хліба у рот. А Явтух рот роззявить, верхню губу відкопилить і ворушить нею. І все, що дають йому, він бере, не дуже пишається.

Марина теж принесла йому хліба, то він мало не накрив її руки верхньою губою,, витягає її вперед, та так і ворушить, так і ворушить. Марина тоді швиденько руку назад.

— Ач, який хитрий! Хліб узяв та ще й пальці хоче! — Полоскотала його трохи біля вуха, а тоді пішла гратись до Катрі.

Як повстрічаються вони, то Марина дивиться на Катрю, Катря — на Марину. А Іван ніколи на дівчат не дивиться; ніколи сердешному, бач, скільки мороки з конем. Як надивляться дівчата одна на одну, то Марипа тоді скаже:

— А в мене баба є.

— І в мене є.

— І лялька у мене є, а ногу вже поламала.

— — А в моєї вже і руки, і ноги нема. Давай гратися.

Поки баби набирають води, дівчата сідають трохи далі над стежкою і починають робити Цимлянське і Каховське море та Волго-Донський канал. А Іван навколо їх так і гасає, так і гасає! Як нагасається, то теж підсіда до дівчат і теж починає робити море і ліси навколо насаджувати. Як саджанців для посадки стане мало, так він простягне руку і — хап! поповтшу Марининих та Катриних насаджень. — Бабо, ой бабо, ой лишечко ж, лишечко! Баба каже тоді:

— Та хіба ж таки можна, Іване, що тобі, зілля мало?

— Еге які! А чого вони собі і весь кленок гостролистий, і гледичію забрали, ще й смородину золотисту!

Марина дуже добре знає, що ця трава споришем, лободою та калачиками називається, а у нього вона — і кленок гостролистий, і гледичія, ще й смородина золотиста! І все це він знає, бо живе біля розсадника.

Назви рослин дуже подобаються Марині. То вона теж, як садить стеблинку споришу, каже: "Це у нас буде кущик смородини золотистої над Каховським та Цимлянським морем, Волго-Донським каналом, а біля неї ось — то вже гледичія. А кленок гостролистий як виросте — аж під самісіньке небо!"

Отак і жила Марина у світі між хатою, двором та колодязем.

Був ранок, Марина сиділа в садочку з бабою і чистили вдвох молоду картоплю. Почистивши, вони збиралися варити ту картоплю і, відцідивши воду, заправити її сметаною, а зверху посипати дрібновкришеним кропом та петрушкою. Вже й літня піч диміла, вже кріп і петрушка стирчали із кухлика. Обидві жінки гомоніли. Говорили про це, про те. І раптом молодша жінка стихла. Стихла і прислухалася. Прислухалася і сказала: — Чуєте, бабо, а що то таке?

— То дитячий садок на прогулянку іде.

— Бабо, я піду подивлюся,— сказала Марина. Г схопилася, І, не озирнувшися, побігла від літньої печі до хвіртки.

І от, ставши на хвіртці, Марина раптом побачила веселий, строкатий табунець дітей. Діти — хлопчики й дівчатка — йшли по двоє, держалися за руки, розмовляли, пустували, сміялися. В передній парі за руку з якоюсь дівчинкою ішла Катря, Маринина приятелька, а похід замикав Іван.

Він був у біленькій панамі, у синіх трусах і, як завжди, гасав на своєму коні.

Вихователька сказала йому:

— Та годі тобі, Іване, спочинь трохи.

Це був усе рідний, все дорогий, любий народ. Задивившись, Марина незчулася, як її ноги почали рухатися самі і рухалися доти, поки-вона не наздогнала Івана. Торкнувши його за руку, вона сказала:

— А я теж тут, Іване.

Іван глянув на неї, впізнав і шмагонув по ребрах свого коня. Кінь став цапа, закрутився на задніх ногах, намагаючись скинути з себе Івана.

Марина трохи відсторонилася, щоб кінь не покалічив її, і саме в цей момент вихователька, глянувши на неї, здивовано спитала:

— А ти ж хто, де ти взялася?

Марина скоса зиркнула на свій двір і, побачивши, що баби не видно, сказала:

— У вас уже і Катря, й Іван. Прийміть і мене. Я не буду пустувати. А бабі нічого не кажіть.

— Як це так, щоб бабі не казати нічого! — мовила вихователька.— Цебто я повинна казати неправду. Хто ж тебе отакечки вчив, Марино, га?

Очі у Марини заблищали, щоки стали червоні, вона хотіла сказати: "Ніхто не вчив, це я так", але в цей саме час.з двору визирнула Маринина баба і загукала:

— Марино, Марино, де ти?

— Та я тут,— обізвалася Марина.— Бабо, ви гляньте, я тут, біля Івана, а Катря, бачите, спереду.

1 2 3 4