Корида

Гончар Олесь

Увага! Ви читаєте фрагмент тексту. Повний текст твору вилучено за запитом правовласників!

При слові "корида" виникає перед очима щось жарке, несамовите, щось суто іспанське, вируюче сонцем і кров'ю екзотики; та, виявляється, це рідкісне видовище можуть запропонувати вам і тут, у стародавньому поетичному місті Південної Франції, де вже кілька днів гостює наша маленька, з трьох осіб, делегація.

Опинились ми тут як учасники днів поріднених міст, приймають нас вельми гостинно, нами опікується мерія,— живемо в атмосфері суцільної приязні й привітності. Вже нагороджено кожного з нас, навіть Ганну Адамівну, рицарським Хрестом Лангедока, показано нашій делегації середньовічну давнину й сучасні авіаційні заводи та мікрорайони,— програму, власне, вичерпано, завтра надвечір маємо виїздити на Париж, однак господарі чомусь посміхаються загадково. Нас, виявляється, чекає ще один сюрприз, він — як найвищий жест гостинності — прибережений господарями насамкінець:

— А ще ж корида!

Господарі наші, ці чемні хлопці з мерії, видно, сподіваються почути від нас не просто вияв негайної згоди, цього їм мало, їм потрібна буря захвату, ентузіазму, однак той, кому зараз належить перше слово, шановний наш Михайло Михайлович, керівник делегації, з відповіддю не квапиться, почуття його поки що замкнуті на всі замки, і лише невиразна, котру можна трактувати будь-як, усмішка блукає на його загадкових устах. Як завжди в таких випадках, керівник делегації (він у нас великий демократ) звертає свій погляд на Ганну Адамівну: дама, за нею, мовляв, пріоритет...

А Ганна Адамівна вважає за потрібне насамперед уточнити:

— Корида — це що воно таке? Здається, бій биків?

— Можна й так сказати, мадам.

— Я думала, цим видовищем розважаються тільки в Іспанії...

— Уявіть собі, мадам, ми теж не позбавлені диких інстинктів...

— Для нас це так незвично.

— Можете бути певні, мадам: вас чекає море задоволення!

Наші господарі, видно, й думки не припускають, що гості їхні можуть знехтувати коридою, не скористатись такою нагодою.

Та мало вони знають нашого Михайла Михайловича. Опецькуватий, лобатий і постійно мовби трохи насторожений, він і зараз якусь мить сторожко хмурить своє сократівське чоло і, все ще виразно всміхаючись, дає уникливу відповідь:

— Треба подумати.

А коли зостаємось у вестибюлі самі, коли й Жанет-та-перекладачка з делікатності відходить убік, про щось там знічев'я перемовляючись із портьє (відійшла, ясна річ, щоб дати змогу нашій трійці вільніше порадитись між собою), керівник наш, зітхнувши полегшено, каже:

— Ну то як будемо з цією коридою? Ми ж обіцяли подумати...

Ганну Адамівну наче ґедзь який укусив:

— А що тут думати? Щоразу мулимось та вагаємось! І, гостро звівши свої стрілчасті брови, Ганна Адамів-

на махнула рукою з виглядом готової на все відчай-душниці:

— Дивитись так дивитись!

— Оце розгулялась наша скромниця,— здивовано відзначає Михайло Михайлович.— Ще день-два тут погостюємо, і Ганна Адамівна нічних барів забажає, на стриптиз нас потягне... Ну, а ви? — звертається він до мене.— Чи ви... теж?

— Звичайно, теж! — кажу у відповідь.— Хемінгуей, той спеціально їздив до Іспанії на такі видовища. Жодної кориди не пропускав, з матадорами дружив, а чим гірші ми з вами?..

— Та я ж не в принципі проти кориди,— м'якшає наш лідер.— До вашого відома, в дитинстві мені особисто доводилось у нашій Обухівці бачити такі кориди, що вам і не снилось... Тільки ж то вдома, а тут...

— Не бійтесь,— втішаю жартома Михайла Михайловича.— Чого тривожитись? Трибуни від биків відгороджені надійним бар'єром...

— Я не за себе, а ось за неї,— мружить керівник до Ганни Адамівни хитруваті свої оченята.— Дама ж. Нерви. І ви, дорога Ганно Адамівно, перш ніж зважуватись, гарненько подумайте... Видовище не для ніжних створінь, не для ваших жіночих нервів.

— Мої нерви не таке витримували,— каже наша дама.— Ви краще подякували б людям за їхнє запрошення. Кличуть на таке рідкісне диво... Кажуть, вони тут з ума сходять від нього!

— То, виходить, ви "за"?

— Я не з тих, що вагаються: "за"!

Отже, вирішено: йдемо. Справді, чого вагатись, чого непокоїтись? Надобережність нашого керівника здається нам тепер вартою хіба що того, щоб над нею покепкувати, і коли ми дозволяємо собі цю невинну розвагу, шановний наш лідер навіть не ображається, сірі оченята його мружаться до нас вдоволено, з веселою ситістю. Життєлюб і гурман цей наш Михайло Михайлович. Досі він остерігався суто французької каверзи від господарів, вірніше, від кухарів тутешніх: вважав за цілком можливе, що ось-ось за обідом чи вечерею — під виглядом, скажімо, перепілки — нам ради жарту підсунуть... смажених жабенят!.. Адже в них, мовляв, це делікатес, а до того ж господарі наші — народ веселий, і, знаючи, що наша душа такого не сприймає, навмисне можуть подати, щоб самим же після всього з нашого переполоху й посміятись.

Тема жабенят не раз уже обговорювалась у нашому товаристві, Ганна Адамівна, щиро лякаючись, просто віри не йме, що господарі можуть вдатись до такої підступності щодо гостей. Михайло ж Михайлович запевняє, що такий варіант цілком можливий, адже ми в країні, де звички панують свої,— "всякий імєєт свой ум голова!" Жабеняток сюди вони нібито літаками перекидають аж із Дунаю, валютою платять за такі делікатеси,— то, може, й справді варто скуштувати?

— Ой, мені, тільки уявлю, одразу стає погано,— крутить головою Ганна Адамівна.— У нас такого навіть у голод люди не їли!..

— А лелеки? — мружиться іронічно Михайло Михайлович.— Згадайте, чим вони живляться.

— Лелеки все їдять. Один підранений у нас у хаті зимував. Як тільки сідаєм обідати, то й він тут: приймайте, мовляв, до гурту. Ділились по-чесному: що нам, те й йому... Красунчиком ми його звали...

Голос Ганни Адамівни відчутно теплішає від самої

" згадки про того птаха її дитинства, що, скалічений, при людях прижився і виявився створінням не тільки на диво кмітливим, але і вдячним: коли, підлікувавши, випустили його на волю, він потім — уже в парі з своєю — ще дві весни на Полісся повертався, робив коло пошани над їхньою хатою та голос з неба подавав, своєю лелечою мовою озивавсь до людей, давав знати, що не забув їхню ласку.

— Це все добре,— каже Михайло Михайлович, вислухавши розповідь,— але коли станеться так, що жабеняток смажененьких нам все-таки подадуть, то як, вважаєте, нам повестись: із соусом будемо, з гірчичкою чи без? Чи, може, їх подадуть — як карасів — у сметані?

— Та годі-бо вам,— сердито кидає Ганна Адамівна, і на обличчі їй перебігає гримаса щирого невдоволення, жінці, видно, не по собі стає від таких жартів.— Ректор інституту, культурна людина, а все отак...

— Більше не буду,— обіцяє Михайло Михайлович і від своєї улюбленої теми, від тутешньої кулінарської підступності з тими смаженими жабенятами, що він їх, як мені здається, жде не діждеться, повертається знов до кориди.

— Не обернулась би вона для нас конфузом... Ох, ці хлопці! Ви бачили, як у них очі сміялись, коли вони запрошували нас на кориду?

— То вам здалось,— кажу.— Схоже, що й самі вони до кориди не байдужі... Завзяті болільники скорше всього.

— Добре, коли так... А якщо розигриш який-небу дь? Якщо ми — смішні, комічні? А тут преса? Фотокамери? Розголос, сором на всю Свропу!

Підходить Жанетта-перекладачка, вважаючи, певне, що пора б нам між собою й домовитись.

— Панове, то яке ваше рішення щодо кориди?

— Ми б і не йшли,— з серйозним виглядом відповідає Ганна Адамівна,— але керівник наш виявився великим любителем бою биків, а його воля для нас закон.

На превеликий жаль
Відображення повного тексту твору обмежено правовласником. Електронну копію тексту тепер можливо тільки придбати. Документ на підставі якого твори вилучено з публічного доступу.
1 2 3 4