Дорога за хмари

Це — там, високо в горах, у царстві скель і могутніх правічних лісів...

На кам’янистому схилі, в зеленій гущавині дерев, ледь видніється лісникова хата з гнучкою радіощоглою на ній. Від хати по крутизні в’ється стежечка вниз до потоку. Щоранку спускається нею босоніж чорняве смугле дівча років десяти. Тримаючи глека в руці, легко стрибає з брили на брилу, озираючи вранішній світ дикувато-ясними оченятами, усміхаючись назустріч горам, небу і сонцю.

Це — Нателла, юна лісникова донька.

Поблискує глек у загорілій худенькій руці, шерхоче під ногами теплий, приємний камінь...

Шумить, вирує внизу потік. Скільки пам’ятає себе Нателла, все вона чує цей шум. Ласкавий, милозвучний, мов колискова пісня, він її заколисує вечорами, і він же першим будить Нателлу вранці, м’яко вплітаючись у розкіш дитячих снів, у ту солодку ранкову напівдрімоту, коли не одразу його і впізнаєш: чи то потік, чи, може, дощ шумить за вікном...

Чим ближче потік, тим гучніше, майже з видзвоном, вишумовує він з-поміж каміння дівчинці назустріч, немов збадьорений її приходом, немов радий погомоніти з нею.

— Здрастуй, потічку!

І потік усміхається їй мигтінням в’юнкої течії та білосніжною кучугурою шумовиння, що росте й росте у вирі під водоспадом.

Вилискують брили, оброслі зеленим бархатом водяних мохів, розпускається лілейно-білим шумовинням потік, виграючи на сонці... Знає він, що зранку любить Нателла побавитися з ним. Ось вона, присівши на камені, опустить руку в джерельно-чисту, холодну течію, поніжить трохи її, потім умиється, пригорщами хлюпаючи гірську лоскотливу воду собі в обличчя, а тоді вже сяде погрітись на камені, старанно заплітаючи свої вогкенькі блискучі кіски.

Невтомний потік цілий ранок гомонітиме з нею, бо кому ж тут іншому з нею гомоніти під час її довгих літніх канікул? Татко ще до схід сонця пішов у обхід, бродить десь зараз по кряжах під самим небом з рушницею на плечі. В його відсутність Нателла стає тут повновладною хазяйкою всього: і рубленої хати, і ясного потоку, і вкритих лісами гір, що звідусіль обступають улоговину. Сама-самісінька на всю величезну улоговину, в якій могло б розміститись чимале містечко. Але Нателлі не страшно, вона вже звикла. Кожен кущик тут їй знайомий, кожен струмок дзюркотить із-під скелі привітно... Багато струмків дзюркочуть по-різному, і воду кожного з них Нателла вгадає на смак.

Всю численну сім’ю струмків вбирає в себе оцей могутній бурхливий потік, що мчиться звисока, десь із-за хмар. Нателлі там ще не доводилось бувати, хоча хмари для неї не такі вже далекі й недосяжні, якими вони здаються дітям долин та підгірських селищ. Життя хмар проходить на очах у Нателли, вони кочують майже нарівні з хатиною лісника. В дощові дні хмари димують над самою улоговиною, звисаючи вогкими, сивими пасмами на вершинах сусідніх скель, чіпляючись за верхи сосон на найближчому перевалі. Нещадно скубуть, шматують їх там вітри, що завжди ходять верхами, не засягаючи в низькоділ.

— Татку, поведи мене вище, на перевал,— не раз уже просила Нателла.— Я хочу зблизька побачити ті місця, де б’ються хмари з вітрами...

І татко обіцяє згодом' прорубати стежку на перевал і повести її туди. А поки що в час негоди Нателлі доводиться сидіти нишком у своїй хатині, де опівдні вже стає темно від густих хмар, що пропливають за вікном, і де від ударів грому здригаються рублені стіни, всуціль обвішані випиляними дисками — взірцями дерев підвладного таткові лісництва. Ревуть, б’ються в горах грізні стихії, стугонять над Нателлою вікові дерева, і з острахом тягнеться до столу дитяча рука, щоб вимкнути приймач, переповнений шумом, тріском та свистом — відгомоном страшного побоїща, що бушує десь зовсім поруч, на перевалі.

Дороги звідси на перевал нема. Звідси взагалі нікуди нема доріг, є лише вузька, ледь помітна стежечка понад потоком униз, в далеку долину, де живуть дядя Леван та тьотя Етері. Під час навчання в школі Нателла живе там, у дяді Левана, а до татка їздить тільки в гості — верхи на коні або на ішаку. Бо тільки так — верхи — можна добутися сюди, в лісникове підхмар’я. Щоб спуститися в долину, треба день, а щоб піднятися звідти, треба і два. Звісно, машиною було б набагато швидше, але яка це машина пройде в гори козиною стежечкою, вузьким карнизом понад урвищами, де навіть ішак, ступаючи обережно, щомиті ризикує зірватись?

Рідко бувають тут люди. З’явиться часом нав’ючений дядя Леван, забреде хто-небудь з мисливців або пройдуть незнайомі юнаки, виміряючи гори якимись дивовижними інструментами... Минулого літа забрались сюди навіть столичні піонери — юні натуралісти з рюкзаками за плечима, з палицями в руках. Вони збирали в горах взірці мінералів та рідкісні лікарські рослини, і Нателла охоче допомагала їм у цьому.

Потім одного разу біля потоку поставили зелений намет геологи. Ці затримались тут найдовше. Старшою серед геологів була Ніна Федорівна, з нею Нателла швидко здружилася, навіть спала разом з нею в наметі. Ніну Федорівну найбільше цікавили гірські джерела, і юна лісничиха з радістю водила її від джерела до джерела, гостинно показуючи їй своє гірське господарство. Особливо сподобалось геологам Оленяче джерело. Вже збираючись в долину, Ніна Федорівна набрала з нього води повну пляшку, обклеїла її етикеткою і вклала в рюкзак, наче якийсь скарб.

Усі в долину — і піонери з колекціями, і геологи з пробами... Часто їх згадує Нателла. Може, прийдуть і цього літа, може, пробираються уже десь стежечкою понад потоком? Але ніхто не йде, не чути людських голосів... Лише потік шумить своїм рівним, монотонним шумом.

Світить із-за кам’яних шпилів сонце, зеленіють гори, джерельною свіжістю дихає вода. Гарно тут, але там, у долині, краще. Оцей потік там розлився рікою, що тече між суцільними колгоспними садами та виноградниками...

На виноградниках зараз веселий гомін, біля річки в цей час галасує малеча... Увечері на вулицях людно, катаються на велосипедах, в клубі пускають кіно. Якби оце Нателлі літак хоч маленький, вона щосвята літала б туди з татком. Бескеття літакові не перепона, бездоріжжя не страшне, все небо йому — дорога...

Коли вже надто заскучає Нателла за долинним своїм товариством, за ріднею, вчителями та шкільними подругами, то подає їм звідси якусь звістку про себе. Різні є способи для цього. Можна пустити на воду паперового кораблика, а якщо немає під рукою паперу, то можна посилати в долину просто живі зелені листи. Добрий потік і в цьому охоче допомагає Нателлі, править їй за листоношу. Кине дівча на воду снопик гірської ожини чи рододендрона:

— Пливи!

І течія жваво підхопить, пригорне і радісно помчить униз, неначе вправний моторний гонець... Ні ожина, ні рододендрони не ростуть унизу, на колгоспних плантаціях, і якщо тамтешня дітвора піймає на річці рідкісну гіллячку, то одразу догадається:

— Це — від Нателли!

— Це звідти, з-під хмар!..

* * *

Одного разу Нателлу розбудив віддалений дужий гуркіт, схожий на грім. Але це не могло бути громом, бо небо було чисте, і до того ж прогуркотіло десь унизу, в лунко ошумленій потоком ущелині, а не вище, за перевалом, де все літо живуть громи.

Що б це могло бути?

Вихопившись на найближчу скелю, Нателла стала зірко дивитися вниз. Ні хмари ніде, ні диму. Вилискують гори, спокійно дрімають на сонці ліси. Пусто, безлюдно в ущелині. Лише шум потоку порушує споконвічну тишу гір.

Може, то їй почулось? Чи, може, де-небудь обвалилася скеля, підмита потоком?

Але незабаром ще дужчий гуркіт розкотився внизу, в межигір’ї.

— Татку! — тривожно обернулась Нателла до батька, зачувши знайоме його насвистування десь угорі.— Ти чуєш, татку? Загриміло, неначе грім!

Татко вийшов із-за дерев у своєму гірському капелюсі, в чорній розстебнутій гімнастерці, з рушницею на плечі. Втомлений після обходу, повільно спускається по камінню, усміхаючись до Нателли спітнілим, защетиненим, кілька днів не голеним обличчям.

— Тебе налякав той гуркіт, Нателло?

— Я не злякалась, а тільки дивно... І небо чисте, і грім гуркоче...

— То хороший грім, донечко... То каміння рвуть, дорогу будують.

Будують дорогу! Нателла радісно заплескала в долоні, кинулась батькові в обійми.

— Справжню, широку, татку? І аж сюди ходитимуть машини?

— І сюди, і вище, за перевал... Тоді вже я зможу показати тобі, де вітри з хмарами воюють...

— А що там далі, за перевалом?

— За перевалом іще перевал... Набагато вищий за наш... А далі знову долини й міста.

Незнайомі долини й міста... І туди Нателлі теж буде відкрита дорога... Як це чудово!

З кожним днем гуркіт ставав гулкішим, розкочувався в горах переможною могутньою луною. Кожен новий вибух Нателла зустрічала з завмиранням серця: ще ближче дорога!

І ось, нарешті, настало довгождане свято: в улоговині з’явилися й самі будівники. Були вони всі молоді, загорілі, густо запорошені сірою кам’янистою пилюкою подоланих скель. Схожі були на справжніх фронтових бійців, хоча в руках у них були замість автоматів кайла, а замість коней були їм гуркітливі потужні машини.

Всюди стало одразу гомінко, весело, людно,— здавалось, юнаки всієї країни будують Нателлі дорогу.

Увечері будівники напнули біля потоку намети і, поскидавши пропітнілі сорочки, на яких білими розводами повиступала сіль,— заходилися вмиватись. Нателла, чим тільки могла, допомагала їм. Розшарівшись, показувала, з якого каменя зручніше буде вмиватись, похапцем збирала паліччя для вогнища, водила кухарів з відрами до своїх джерел.

— Оцієї наберіть... Оце найсмачніша!

Потім, радісна, збуджена, сиділа в колі будівників біля багаття, і з нею вів розмову літній статечний інженер-дорожник.

— А тепер розкажи нам, Нателло,— усміхаючись, говорив інженер,— як ти відкрила Оленяче джерело?

Дівча зайшлося рум’янцем.

— Хіба то я... Олень сам відкрив його, а я лише помітила. Він, видно, хворий був, той олень, а може, поранений, бо коли ми вперше зустрілися з ним біля джерела, то він аж спотикався і навіть втекти б не міг...

— І ти його не зачепила?

— Нащо чіпати... Мені жаль було його... Йому ж боліло... А згодом він, мабуть, уже звик до мене, перестав полохатись. Часто спускався з гір до свого джерела і пив, пив... Я догадалась, що то він лікує себе тією водою, бо іншої не п’є, а все одну...

— І вилікувався?

— Мабуть...