Частина перша
І
Над Полтавою летіло бабине літо.
Скільки сягав зір, в'юнилися в блакитній високості незліченні білі нитки, то плавно опускаючись, то знову підіймаючись у прозорих потоках повітря. Летіли які швидше, які повільніше, на мить затримуючись, немов у ваганні, і потім знову рушали спокійно далі. А з-за дахів будинків, з глибокої синяви небес уже проступали інші і все пливли, пливли без кінця, без краю. Мовби шматувала страшна буря десь там, за обрієм, гігантські білі вітрила, а сюди долітали з них лише сліпучі шовкові нитки, сяюче ошмаття далеких розвихрених штормів.
У міському саду насторожено принишкли замасковані зенітки. Лункими вулицями рухалися на захід військові частини, гуркотіли танки, а назустріч їм тяглися валки евакуйованих. Десь ревіла худоба, лементували діти. Тисячами шибок, позаліплюваних навхрест паперовими стрічками, дивилося непорушне місто на розтривожений людський мурашник.
Кость Григорович Убийвовк сидів у скверику обкому партії, похмуро — наслухаючи тривожні гули навколишнього життя і час від часу поглядаючи то на годинник, то на обкомівські двері. Лялі все ще не було. Минуло вже дві години, як зайшла вона в обком, попросивши батька зачекати на неї тут, біля вітрин з пожовіслими газетами: "Почекай поки що, татку... Я не забарюсь..."
За цей час Кость Григорович, вже повитий сріблястими прожилками бабиного літа, встиг поперечитувати все, що було поблизу: і газети у вітринах, і величезну дошку Пошани, на якій красувалися назви багатьох передових колгоспів області. Деякі з них тепер уже були захоплені ворогом.
Кость Григорович глибоко зітхнув і задумався. Ходять уперті чутки, що ворог зовсім недалеко від Полтави. Та що там чутки: від учора весь обрій на заході глухо гримить, стугонить.
Дома в Костя Григоровича сьогодні вкладаються з пожитками, готуються до від'їзду. Дружина хвора, треба б поспішити, допомогти. Але ж Ляля... Чому вона так довго затримується?
Правда, відвідувачів багато, двері обкому майже не зачиняються. Весь час сюди й туди снує заклопотаний люд. Одні заходять, інші виходять, поспішаючи кудись із діловим, суворим виглядом. Звично, майже в буденному ритмі працює обком, спокоєм віє від білих його колонад. Немає тут місця ні для паніки, ні для розгубленості. Ото, здається, пройшли робітники залізничних майстерень... А це, видно, заходять приїжджі з периферії райкомівці та голови колгоспів... Напруга почувається, але це напруга якась обнадійлива.
Десь там і Ляля... Дивна була вона сьогодні. Задумана, вся заглиблена в себе. Не хотіла розповісти батькові, хто і для чого її викликає. Які там у неї справи? Прощається із знайомими дівчатами? Одначе для того, щоб попрощатися, не треба стільки часу.
Сонце вже звернуло на захід, обкомівські вікна яскраво розжеврілись. Кость Григорович, окидаючи поглядом поверхи, намагався відгадати, крізь яке з отих великих вікон світить зараз сонце на його Лялю.
А Ляля в цей час сиділа в кабінеті секретаря обкому партії Степана Федоровича Кіндратенка. В просторому кабінеті було багряно від зливи скісного проміння призахідного сонця.
Розмова наближалася до кінця.
— ...Оце тобі, товаришко Ляля, таке завдання на перший період,— говорив секретар обкому, не спускаючи з дівчини уважного, проникливого погляду.— Завдання, сама розумієш, особливе, партійне...
— Дякую за довір'я, Степане Федоровичу... А як надалі?
— Надалі вказівки будеш одержувати через зв'язківця. Він тебе знайде.
— Гаразд.
— Ще маєш запитання?
— Та все ясно.
Секретар обкому підвівся з-за стола. Ляля теж встала, чекаючи дозволу йти. Довірливо, присмучено дивилася на свого керівника й наставника. Кремезний, широкоплечий, у військовій гімнастерці, він зробив крок до вікна і стояв якусь мить у задумі, вслухаючись у далекий, ледве чутний гуркіт фронту.
— Чуєш, Лялю?
— Чую, Степане Федоровичу.
— Уже в нашій області... Сюди рвуться,.. Господарювати прийшли, панове арійці? Але не бути вам тут господарями, не бути.
Секретар обкому обперся об лутку стиснутими кулаками. Від його міцної, облитої сонцем постаті і вольового мужнього обличчя віяло певністю й силою, аж Ляля відчула, як і сама біля нього міцнішає, її вже не лякає перспектива підпілля, коли доведеться весь час ходити над прірвою.
— Знаю, товаришко Убийвовк, що незвично було тобі слухати про зв'язківців, про йвки та конспірацію, коли навкруги ще відкрито ходять наші люди, коли твій батько ще спокійно читає радянські газети он там у скверику. Ще наше, радянське життя не пішло в підпілля, а ми вже тут про такі речі... Правда, незвично?
Дівчина з подивом глянула на нього своїми променистими очима:
— Ви ніби читаєте мої думки... Дуже незвично...
— Звикайся, Лялю. Буде важко, так важко, що ти, може, і не уявляєш собі... Не забувай, що перед нами ворог досвідчений, підступний, хижий.
— Степане Федоровичу, йдучи до вас, я все зважила. Я знаю свої можливості. Знаю, що ради щастя нашої Вітчизни піду на все!
— До цього треба бути готовим. Але думати треба про перемогу. Наша мета — вийти переможцями. В найскрутніші хвилини, в найскладнішій ситуації думай про це, про народ наш, що потрапив зараз у таку скруту. Думай про нього — і це дасть тобі силу, твердість, підкаже правильне рішення.
— Думатиму. Пам'ятатиму.
...Коли Ляля вийшла з обкому, батько зрозумів: щось сталося. Донька мовби подорослішала одразу. Йшла упевнена, горда, майже урочиста. ,
Кость Григорович, звичайно, не догадувавсь, що Ляля побувала оце не просто в секретаря обкому, а вже в секретаря підпільного обкому партії.
Вночі у вікно до лікаря Костя Григоровича Убийвовка хтось постукав. Від цього стуку вся темна кімната, в якій зібралася лікарева сім'я, одразу наче зарядилася затаєною тривогою. Всі мовчали, хоча ніхто не спав. Шибки вікон злегка червоніли відблисками далеких заграв. Чути було, як на канапі важко дихає Надія Григорівна — дружина лікаря. Через деякий час стук повторився.
— Чуєте? — пошепки скрикнула тьотя Варя.— Це вони!
З відчиненої навстіж спальні майнуло щось біле, і від тієї білої постаті на якусь мить наче повиднішало в кімнаті. Босі ноги дрібно пролопотіли до кухні.
— Ти куди, Лялю? — прошепотіла тьотя Варя з кутка.
Біле зникло і знову з'явилося в дверях.
— Лялю! — тихо зойкнула Надія Григорівна.— Дитино!
В темряві всі побачили, як блиснула в дівочій руці сокира.
Кость Григорович, відсторонивши дочку, підступився до вікна і неприродно голосно, дещо навіть погрозливо запитав:
— Хто там?
— Костянтине Григоровичу, це я,— голос був жіночий, вкрадливо-благальний.— Це я, Марія Власівна... Прошу, вийдіть на часинку.
Тьотя Варя полегшено зітхнула.
— Доню, іди до мене,— кволо покликала Надія Григорівна, заздалегідь простягаючи руки в пітьму, щоб пригорнути Лялю.
Лікар гримів у сінях засувами. Засуви були незвичайні, недавні — раніше обмежувалися однією благенькою защіпкою.
— Що вас носить, Власівно, у цю пекельну ніч? — гомонів лікар, виходячи на веранду.
— Діла, Костянтине Григоровичу...
— А як застрелять? Візьмуть і застрелять. їм недовго.
— Я городами та садками,— шепотіла Марія Влаєівна майже радісно, хоч лікар не бачив ніяких причин радіти в такий час.— їхні патрулі тільки на головних вулицях. В гущавину бояться!
Костю Григоровичу здалося, що Власівна навіть лукаво хихикнула в темноті. "Ну й баби",— подумав лікар не без вдоволення.
— Що ж там у вас за діла? — запитав він.
— Виручайте, вся надія на вас,— продовжувала цокотіти Власівна.— Знаю, що не відмовите...
Не звикати старому полтавському лікареві до цієї нічної шарпанини. Чи в осінню негоду, чи в найлютішу зимову хурделицю — завжди до нього могли постукати. Мовчки одягався, щоб рушити, куди скажуть: чи до когось у самій Полтаві, чи в якесь із приміських сіл. До цього він давно звик сам, звикла сім'я, і ніхто вже не уявляв собі, щоб Кость Григорович міг раптом відмовитись і не піти рятувати знайому чи зовсім сторонню людину. І якби коли-небудь сталося так, щоб лікар відмовився, то ні він сам, ні будь-хто з членів сім'ї не знайшов би такому вчинку пояснення чи виправдання. Але цієї ночі, коли все місто не спить, як перед стратою, коли ще, вибухаючи, горять склади на Південному вокзалі, освітлюючи половину міста, і гуде, гуркоче фронт десь зовсім недалеко...
— Куди? До кого?
— До нас, Костянтине Григоровичу...
Власівна припала лікареві до самого вуха і палко щось зашепотіла. Убийвовк слухав, потираючи бороду.
— Зачекайте,— буркнув він, вислухавши, і почовгав черевиками до кімнати.
— Що там, татку? — перша не втрималася Ляля.
— Пологи.
— У Власівни? — з величезним подивом запитала тьотя Варя.
— А хоча б,— глухо пожартував Кость Григорович, одягаючи дорожній плащ, немов збирався далеко.
— Татку,— встала на канапі Ляля.— Я з тобою.
— Нащо?
— Я тільки проведу тебе, а там почекаю надворі! Удвох — не страшно.
— А самому мені страшно? — несподівано розсердився Кость Григорович.— Мені й самому не страшно!.. Замкніться на всі засуви!
Ляля, накинувши халат, вийшла вслід за батьком, щоб замкнутися.
— Чого ти не хочеш взяти мене з собою, татку?
— Защіпайся та йди в хату, бо застудишся.
— Хай застуджусь.
Батько сердито заскрипів униз по дерев'яних східцях ґанку. Ляля, закладаючи важкий гак, чула як батько і Власівна загомоніли, прямуючи до воріт.
— Коли він опритомнів? — запитав батько Власівну,
— Ще за дня, бідолашненький, ще за дня, як ми переносили його. І при пам'яті, і голосу не збувся, тільки не чує анічогісінько. Ми йому і те, і се, а він полежить та знову на весь сарай: "Де мій екіпаж?.."
Ляля стояла мов приголомшена. "Де мій екіпаж?.." Більше нічого вона вже не розібрала. "Де мій екіпаж?.." Хто це "він", що кличе своїх товаришів у якомусь сараї? Льотчик, танкіст? її раптом пронизала думка, що це може бути Марко.
Три роки минуло відтоді, як вона вперше зустрілася з Марком Загірним. Це було в Харкові, в Дзержинськім райкомі комсомолу, в золотім місяці вересні. Назавжди запам'ятався Лялі той день. Після лекцій вони, студенти-першокурсники фізмату, пішли братися на комсомольський облік. В райком Ляля йшла з подругами, а звідти поверталася з Марком. Обом треба було в гуртожиток, а замість того вони опинилися якимось чином в саду імені Шевченка.