Мінус на мінус

Якщо помножити мінус на мінус, то буде плюс. В математиці.

НЕВИГАДАНА ІСТОРІЯ

— Старішає дзеркало, — засміялася Дарина Петрівна. — Що далі, то старішає, осоружне. А колись же яке було влесливе!

Спустилась у вестибюль санаторію, в роздягальні зняла шубу, натомість узяла лижі. Вже на ганку стягла з ніг чобітки, зашнурувала черевики й відчула — не лижі на ногах, а крила за плечима. Аж молодістю дихнуло. Сусідка по палаті забрала чобітки ("я їх залишу в роздягальні"), і Дарина Петрівна, окрилена лижами та вибираючи місця, де ще лишився сніг, побігла рівною алеєю. За санаторною територією перетнула бруківку й заглибилася в помережаний смугами від лиж сосновий ліс.

Він нагадав голосіївську юність. Тільки ліс там був з крутими горбами та виярками і хтозна — чи відважилася б тепер на оті колишні польоти з гір, од яких перехоплювало віддих. А може, й зважилася б всупереч занадто відвертому дзеркалу. Ну, сьогодні останній день відпочинку, на завтра вже замовила машину. Годі вигулюватися, пора братися до роботи.

— Гей, дівчино, заждіть!

То Дарину Петрівну наздоганяв на лижах якийсь незнайомий хлопець, теж у спортивному костюмі. Вона зупинилась, обернулась і насмішкувато глянула на хлопця.

— Чого тобі, синку?

Той ошелешено закліпав, невиразно пробурмотів "вибачаюсь" і рвонув убік.

— Чого ж за комплімент вибачатися?— гукнула навздогін Дарина Петрівна.

Надихавшися досхочу свіжим смолистим повітрям, повернула назад. Перетнула знову шосе й, розігнавшися, мало не втрапила під блакитного "Жигуля" — він несподівано і круто завернув і собі до воріт санаторію.

— Мамо! Чи тобі життя набридло?

— Це ти, Максимку? Чого приїхав, я ж узавтра повертаюся.

— Повернешся сьогодні. Скажи вашому Церберові, аби той відчинив ворота.

Пояснивши черговому на прохідній, що то машина по неї, вони удвох заїхали на територію. Син на автомобілі, мати на лижах.

— А ти, мамцю, ще здорово на лижах бігаєш, — похвалив Максим.

— А ти гадав, старість мене розвалила? Дзуськи, я ще не збираюся дибати з ціпком.

В роздягальні здала лижі, перескочила у своє взуття і разом із сином пішла до палати. Лише там, наодинці, Максим обняв матір і врочисто поздоровив:

— З ювілеєм тебе, мамцю!

— Ювілей був кілька днів тому, я спеціально дременула сюди, бо такий ювілей — невелика радість. Як не крути, а від офіційно виголошеної старості нікуди не втечеш. Краще б не виголошували.

— І тому ти махнула щосили під машину?

— Ні, то ще не причина для самогубства. Що то в тебе за конверти? Пошту я прочитаю вдома. Взавтра.

— Сьогодні, бо доведеться їхати додому. Завтра ювілей твого улюбленого видавництва. Ось — читай.

Дарина Петрівна прочитала запрошення на ювілей видавництва і поздоровлення з власним — ото збіглося! Нерішуче глянула на сина.

— Шкода, що запрошення не на вечір, а на день. Таки доведеться їхати додому сьогодні. Ану, берися складати бебехи.

Максим якось органічно не терпів поратися з бебехами, але зараз миттю кинувся виконувати материн наказ. Він швидко поскидав у валізи все, що трапило до рук, усміхаючися від вуха до вуха.

— Та куди ж ти пхаєш санаторні рушники? Напевне, ще щось запхав. Ні, краще вже я сама, відступися.

Максим з охотою відступився. І хоча отой ювілей, а точніше — офіційна констатація прожитих років таки муляла душу, зараз чомусь стало весело. Зрештою, старості вона досі не відчувала, роботу свою любила, хоча тверезо й не переоцінювала свою творчу потенцію. Добре, що розуміла: досі, та й надалі, працювала і працюватиме чесно. Правда, часто вболівала за надто пригладженими, а то й зовсім вилученими абзацами (не забувай про Головліті), та, незважаючи на такі прикрощі, на інші пережиті болі й біди — а хто їх не має? — все ж може вважати, що їй у житті пощастило.

Вдома на них чекав накритий невісткою стіл. Володька — внук-семикласник — походжав навколо столу, ласо поглядаючи на заставлений наїдками стіл.

Заспівав, ніби й собі вітаючи, кенар Йоська у клітці. За красу, яскраво-цитриновий колір пір'ячка та чорні блискітки очей спершу його охрестили поважніше — Іосифом Прекрасним, а далі дожив і до фамільярного Йоськи. На Володьчиному ліжку ліниво простягнувся смугастий кіт Мартин. Але поза його була облудлива, бо зеленими хижими очима він пожадливо дивився на Йоську.

— Мамо, йдіть до столу, — покликала Галина. — Треба ж відзначити ваш день народження.

Дарина Петрівна вже раділа, що повернулася додому, і вдячна була невісточці за це сімейне свято.

* * *

Другодні Дарина Петрівна причепурилася — адже її рідне видавництво святкує! — тож мала бути у формі. Ясний день середини березня, пахло весною. Чесно кажучи, пахло бензином та вихлопними газами з автомашин, але настрій був весняний. Та й санаторій додав здоров'я, немарно ж її зустріли схвальними вигуками. В усіх був святковий настрій: жіноцтво вбралося в празникові сукні, літні ж чоловіки в офіційно-строгих костюмах, всупереч молодим, урочисто виблискували лисинами. Дарина Петрівна вперше цього року змінила шубу на демісезонне пальто: весна, і нічого ходити, мов те опудало, в хутрі. Таки весна. А вдома на столі лежить розпочатий рукопис нового оповідання, а може, й повісті. Як напишеться.

Підбігла Шура — редакторка, тоненька, зграбна. Обнялися. їхня дружба була с п р а в ж н я, хоча Дарина Петрівна вже давненько не працювала у видавництві — пішла на "творчі хліби".

— Даринонько Петрівно, я вас поздоровляю з…

— Чшш! — урвала їй мову Дарина Петрівна. — Не нагадуйте людям, бо ж…

— А то вони не знають? Он там, на другому поверсі, вам виставку влаштували. Тільки фотографія невдала, чому іншу не дали?

— А мене в Києві не було.

— Чи не зумисне втекли?

— Ой, Шуронько, доживете до моїх років, відчуєте, яка то радість свою старість відмічати, та ще й святкувати.

— Не вам говорити про старість. Я знаю багатьох молодих, які набагато старіші за вас. Ну, ходімо до залу, бо вже всі, здається, посходилися.

Дарина Петрівна з Шурою пішли до залу. В цьому новому приміщенні зал був великий, на першому поверсі, з підступно покатим паркетом, за який вона проклинатиме архітектора все життя, що залишилося… Та про це згодом, а зараз ніщо не нагадувало про тяжку, несподівану біду. Вже й музиканти зібралися в проході з холу. Коли посідали, Дарина Петрівна раптом згадала, що забула в роздягальні бібліотечну книжку. Вона похапцем ступнула на блискучий, свіжонатертий паркет поміж рядами крісел, що хитро спускався згори донизу, де-не-де полишаючи поодинокі несподівані сходинки. Аби ж то їх було хоч по три, тоді кожен помітив би, а ця хитра конструкція…

Хоча було дуже боляче, не застогнала, намагаючись підвестися. Ганьба, розляглася в проході на сміх людям, корова чортова! Але підвестися не зуміла, її підвели й поставили на ноги, а точніше — на ногу, бо права нога поїхала кудись убік. Допомогли сісти. Зціпивши зуби, чекала, поки переболить.

— Дарино Петрівно, вам дуже зле?— захвилювалася Шура. — Он як ви зблідли. Може, викликати "швидку допомогу"?

— Не треба "швидкої". Краще допоможіть вийти з залу.

— Тримайтеся за мене.

Та де там триматися. Якби ж то могла стати на ноги… Зрештою підбігло двоє чоловіків і потягнули її з залу. Дарина Петрівна так і не втямила — хто саме, пригадувала тільки, що один був маленький, а другий високого зросту. Та ще Шура йшла ззаду — морально підтримуючи.

Посадовивши на стільця в холі, "носії" повернулися до залу, а Шура лишилася біля Дарини Петрівни.

— Шурочко, візьміть у роздягальні книжку… я там залишила, треба її здати… в бібліотеку.

Дарина Петрівна намагалася сидіти рівніше, хоч якась нечиста сила підштовхувала звалитися з стільця. Шура знайшла в роздягальні книжку і рішуче, аж сердито, сказала:

— Зараз же йду викликати "швидку допомогу".

— Може, обійдеться?

— Якщо обійдеться, то лікарі вам не завадять.

І поспішила до телефону. Викликавши "швидку допомогу", подзвонила ще й Максимові на роботу.

— Негайно приїздіть у видавництво, вашій мамі зле!

Приїхала "швидка допомога". Двоє дужих санітарів винесли Дарину Петрівну на стільці до машини, витягли ноші й натренованою хваткою перекинули на них Дарину Петрівну. І тут вперше вона скрикнула від гострого болю. Саме в цю хвилину і над'їхав своїм "Жигулем" Максим.

— Що з тобою, мамцю?

— Нога не работаєть, — пояснив один з санітарів. — Везем у лікарню. Це ваша мамаша? То катай слідом за нами.

* * *

Над нею схилилося молоде вродливе обличчя лікаря. Той спокійно, ніби про якусь буденну, навіть з приємним присмаком, річ повідомив:

— Перелом шийки стегна. Потрібно оперувати.

Дарина Петрівна не злякалася. Вона просто уявлення не мала — що то за перелом такий, до того ж тон у лікаря був спокійний. Що ж, операція то й операція. Вона взяла синову руку й притисла до своєї щоки.

Її перодягли в лікарняну білизну, а сумку й одежу узяв Максим, щоб одвезти додому. Прощаючись, міцно поцілував (чому в нього вогка щока?) і лагідно промовив:

— Тримайся, мамцю! Я буду щодня відвідувати.

Вона й трималася. Погано тільки, що їй, просвердливши коліно, присобачили кудись догори хвору ногу, і вона почувалася як пришпилена живцем комаха для колекції. Поволі заніміла, а далі й нестерпно заболіла спина. Скільки має так лежати? Запитала у лікаря, отого молодого і вродливого, що чергував того дня на "швидкій допомозі", він пояснив:

— Сьогодні п'ятниця, субота й неділя — вихідні, а в понеділок має робити обхід професор — у нього й спитаєте.

Крім неї, в палаті було ще чотири жінки. Вони хоч якось рухалися, нехай на милицях, а пришпиленою комахою почувалася вона одна. Біль нещадно гострішав, розтікався по всіх жилах… Дарина Петрівна легковажно спробувала звільнити ногу, та де там: коліно міцно тримав "шампур". Майнула думка: "Оце б зараз та почалася війна, а їй що робити?"

Поволі співпалатниці почали її розпитувати — хто вона та що скоїлося. Дарина Петрівна відповіла. їй не сподобалось, що жінки враз співчутливо заойкали: ще б пак, така травма! Одна дуже доречно розповіла, що її сестра, як ото поламалася, то й досі лежить прикована до ліжка. Вже сім років! Друга теж розповіла щось подібне. Нічого сказати, потішили. Врешті Дарина Петрівна розсердилася.

— Навіщо ви мені таке розповідаєте? Краще б… анекдот який, чи що.