Богатир

— Татку, скажи мені, а що в світі Найдорожче? — запитав якось Василько-стрибунець у батька.

— Найдорожче? Гм… А чому ти питаєш про це, сину?

— Бо ми сьогодні посперечались. Івасик кричить — велетенський лайнер, Сергійко — ні, космічний корабель…

— А ти що сказав?

— А я не сказав нічого, бо не знав. А ти, татку, знаєш?

— Знаю, сину. — Татко пригорнув до себе Василька. — Найдорожча на світі — Батьківщина. Її не можна ні купити, ні продати, бо ціна їй — наше життя. Зрозумів?

— Н —не зовсім, — признався Василько.

— Ну дарма, підростеш — зрозумієш. А станеш дорослий — тобі її захищати.

— Як мій дідусь? — пита Василько.

Дідуся свого він ніколи не бачив, тільки на фотокартці — у касці з автоматом. І ще Василько знає, що загинув дідусь на війні.

— Коли треба буде — як твій дідусь.

— Я захищатиму Батьківщину! Ото б тільки швидше мені стати дорослим.

Міцно запам'ятав Василько батькові слова. Життя його було радісне та щасливе, одно смутило: надто повільно росте. А йому ж так хотілося швидше стати дорослим.

Якось уночі почув Василько: стукнуло тихенько у вікно. Визирнув — нікого немає. А стукає знову. Вибіг з дому… Ой, хто ж це?!

Стоїть перед ним ставний високий юнак, виграє проти місяця його крицева зброя. А сам пильно на Василька дивиться.

— Хто ти? — дивується хлоп'як.

— Я — Богатир нашої рідної країни. Почув про твої думки-бажання і завернув до тебе. Хочеш мені допомогти?

— Хочу!

— Тоді їдьмо зі мною.

— Куди? — питає Василько, а сам все дивиться на Богатиря, надивитись не може.

— Навперейми розбійникові Крижаному Серцю.

— Ой, а хто він? Я про такого зроду не чув…

— Ну то слухай.

Далеко-далеко, за морями-океанами живе той розбійник. Замість серця в грудях крижину носить. Багато слуг у лиходія. Заковані тяжкими ланцюгами, день і ніч працюють на нього. Підлесливих, що вміють догоджати, він нагороджує: ставить їх наглядачами над іншими слугами.

Багатий Крижане Серце. Та що довше живе він на світі, то зажерливіший стає. Тепер заманулося йому загарбати весь білий світ.

Понад усе заманулося захопити одну нашу дружню, вільну Країну. Але в чесному двобої подолати її несила, то й пустився Крижане Серце на хитрощі: поневолити її або знищити.

— Ого! — скрикнув Василько. — Нехай тільки спробує!

Богатир посміхнувся.

— Не так воно просто, друже. Дізнався я, що Крижане Серце сів на корабель і поплив до тієї Країни. Швидше вітру пливе його корабель, та ще швидше линуть чутки.

Неспроста пливе до нас гість, задумав він недобре діло.

Стало страшно Василькові, але виду не показує, тільки кулаки стиснув:

— То що ж робити?

— Завтра надвечір підпливатиме Крижане Серце до тих берегів. На той час я мушу там бути, заступити лиходієві дорогу. Хитрий і підступний то ворог, буде з ним смертний бій.

— Я допоможу тобі, — обіцяє Василько. — Не дивися, що я ще малий.

— Оце ж я по тебе й приїхав.

Голосно свиснув Богатир, і вмить опинився перед ними кінь-красень.

— Ох і кінь! Не кінь, а сокіл! — замилувався Василько.

— Вгадав, хлопче, Соколом коня звати. Ну — в дорогу!

Посадив на коня Василька, сам скочив — і вихором звився в повітря богатирський кінь.

Всю ніч вони мчали. Ось уже й місяць зблід, спалахнуло небо світанком. На лісовій галявині розсідлав Богатир коня, пустив пастися.

Пішов узліссям і Василько — розім'ятися трохи. Бачить, у траві щось яскравіє у червоній шапці — на гриба-мухомора схоже, тільки менше.

Узяв Василько те, в червоній шапці, хвалиться:

— Глянь, яке гарне! Що воно таке, мухоморчик?

Богатир глянув уважно:

— Нащо всяку погань збираєш? Викинь!

А Василькові шкода: такий яскравий, мов жар горить. Та й поклав тихенько мухомора в кишеню: ще хоч раз помилується, а тоді вже викине.

Далі помчали соки назустріч лихому та підступному гостеві — розбійникові Крижаному Серцю. Аж тут заворушився у Васильковій кишені отруйний гриб-мухомор. Ожив. Вигострився нюхотливий носик, проросла цапина борідка, злісно блиснули мишачі оченята, зігнулась горбом спина. І перетворився гриб на зморщеного огидного карлика. Тільки й краси, що лишилася на голові яскрава шапка мухомора.

Карлик Мухомор єхидно захихотів, потер одну об другу липкі долоньки й почав діловито копирсатися на дні Василькової кишені. Знайшов там цвяшок (а в якого хлоп'яти не буває в кишені цвяшків?), прокрутив ним дірочку і крізь неї злодійкуватим оком підглядати став.

А мимо ліси проносяться, виграють сріблом ріки повноводі, на неозорих ланах люди працюють… Заводи-велетні схожі на палаци, їх оточили квітучі сади… А кінь Сокіл лине понад містами та селами, мов той бистрокрилий птах, і для людей він — невидимий.

Сонце пече, спека зморює.

Край безлюдного шляху стоїть розлога верба, з-під неї б'є джерело. Богатир удруге спинив коня — напитися води. Далі розстелив у холодку вишивану скатертину, виклав на неї подорожні харчі, нагодував Василька, попоїв і сам.

— А набери-но, хлопче, води з джерела, — простягнув Василькові срібну баклажку.

Підставив Василько баклажку під прозорий струмінь, а тим часом карлик Мухомор непомітно з кишені вислизнув. А саме пролітав мимо них чорний ворон, і на одну-єдину мить одірвав од баклажки Василько погляд, глянув на ворона. І тут вкинув карлик Мухомор до баклажки якусь сіру зернину.

Закрутив покришечку на баклажці Василько, тут карлик Мухомор знову гулькнув йому в кишеню.

Помчали далі. Схотілося пити Богатиреві. Узяв він срібну баклажку, надпив води, скривився.

— Якась недобра вода. Від спеки, чи що, зіпсувалася? — І вилив воду на шлях.

Як побачив те карлик Мухомор з дірочки в кишені, роззлостився. Схопив той цвяшок, що у Васильковій кишені лежав, і щосили штрикнув ним хлопця в бік.

Василько з несподіваного болю шкереберть з коня покотився. Хоч і забився дуже, та лишився цілий. Підвівся, струсив пилюку і бачить, що Богатир зупинив Сокола й до нього поспішає. Та тільки наблизився — похитнувся і впав ниць.

Подумав Василько, що Богатир спіткнувся, підбіг, а той лежить і не дише.

Заплакав Василько: "Що скоїлося з тобою? Не вмирай, нам же треба поспішати!.."

Ліг тоді кінь Сокіл на дорогу, притулився спиною до Богатиря і заговорив людським голосом:

— Прив'яжи, хлопче, мого хазяїна міцніше поясом до сідла.

Прив'язав Василько Богатиря до сідла поясом. Підвівся Сокіл, поніс обережно на собі хазяїна до ріки. Там опустився на коліна, а Василько обмив лице й руки, скропив Богатиря річковою водою.

Не допомогла вода, не оживає Богатир.

Ще дужче заплакав Василько: "Що ж робити? Чим горю зарадити?"

І чує він: загула земля глухим голосом, із глибини своєї мовить:

— Притули Богатиря грудьми до мене.

Кинувся Василько до Богатиря — де й сила та

взялася! Повернув його обличчям униз, грудьми до землі. А як торкнувся Богатир до рідної землі — глибоко зітхнув і питає, дивуючись:

— Де це ми? Що зі мною сталося?

Василько розповів. Задумався Богатир.

— А пригадай-но, Васильку, чи не відходив ти від баклажки, як набирав з джерела воду? Щось не сподобалася мені та вода.

— Ні, — каже Василько, — не відходив нікуди…

І пригадав раптом, що оглянувся на ворона. Признався. Спохмурнів Богатир.

— Хтось лихий за нами стежить. Треба бути обережними.

А поки лежав Богатир без тями поряд з конем, поки клопотався Василько біля нього, карлик Мухомор знову з кишені вислизнув. Знайшов річкову черепашку з гострими краями та й засунув її коневі під сідло. Та й знову причаївся у кишені.

Поглянув Богатир на сонце, стривожився.

— Поспішати треба, щоб не спізнитись. Ну, Соколе, золотий мій коню, виручай!

Здригнувся, рвонувся вбік Сокіл, коли скочив на нього Богатир із хлопцем. Потекла з-під сідла цівка крові: то врізалася в спину гостра черепашка. Та витерпів вірний кінь, закусив вудила і ще швидше помчався вперед. Нічого вже не міг Василько роздивитись, тільки в очах замелькало. А по курному шляху червоним намистом падали краплі живої, теплої крові. Надвечір Богатир уперед показав:

— Бачиш, Васильку, гори? Проїдемо їх, до моря спустимось. Кінчається наша дорога.

Під високою скелею зненацька спіткнувся Сокіл, завмер на місці: під копитом лежало молоде жовтороте орлятко — видно, з гнізда випало. Зіскочив Василько з коня, до орлятка кинувся, вихопив з-під копита.

— Живе! Живе орлятко! — зрадів хлоп'як. — Лише одне крильце трохи прим'яте. — І подав його Богатиреві.

Сховав Богатир орля за пазуху, далі помчали.

Пішов шлях донизу. Засиніло море.

Оглянув бистрим оком Богатир морське узбережжя. Тиша і спокій над морем, тільки мають білими крилами чайки та плюскоче хвиля об камінь.

— Отут нам стояти. До цього берега має пристати розбійник Крижане Серце. Прислухайся і придивляйся.

Розсідлав Богатир стомленого коня і лише тепер помітив, як запеклася кров на його спині. Зірвав сідло та й охнув: кривава рана зяяла під сідлом: глибоко вп'ялася гостра річкова черепашка.

— Коню мій вірний, чому не сказав про біду, нащо муку таку терпів?

— Не турбуйся про мене, хазяїне, не було часу зупинятися. Промий мою рану та відпусти поки на волю.

Промив Богатир коневі рану морською водою, відпустив на волю. А черепашку Василькові показав:

— Хто ж це таке міг зробити?

Кліпає очима Василько. Багато таких черепашок понад річкою було, а як одна з них під сідло коневі потрапила — не може збагнути.

— Недаремно це, — насупився Богатир. — Вдруге нам хтось чинить зло. Та не вдалося і цього разу нас зупинити: витерпів Сокіл.

Напнув Богатир на високому морському березі намет. Та й сіли вони з Васильком біля намету чатувати.

Зашуміли над ними дужі крила, й опустився на скелю орел.

— Шукаю я скрізь своє орлятко, — проклекотів він. — Чи, бува, не бачили в дорозі?

У відповідь Богатир дістав з-за пазухи орля.

— На все життя я вам тепер вдячний! — зрадів орел. — Наказуйте, що вам треба? Виконаю все.

— Пролети, орле, понад морем, поглянь — чи не пливе чужий корабель до нашого берега. — Та й підкинув орлятко угору.

Підхопив орел своє дитя, до гнізда одніс, а сам полинув над морем. Довго літав — сонце вже до моря схилилося, коли орел назад повернувся.

— Не бачив я ніде чужого корабля, хоча й далеко літав. Лише якийсь недолугий човник пливе сюди, а в ньому — старенький рибалка.

— Спасибі, орле.

І справді — підплив до берега старенький човник, а на ньому — сивий дідусь, обшарпаний і жалюгідний.

Богатир допоміг старому вийти з човна.