Голубий олень

А зараз, друзі мої, я хочу розповісти вам про дівчинку Оленку, що живе у великому й людному місті, про дивовижну пригоду, що сталася з нею. Оленка запевняє, що то щира правда, то чому ж би нам їй не повірити? Адже й вона сама тому вірить!

Яка вона з себе, Оленка? Така, як багато дівчаток: кругловида, цікава, носик — ґудзиком, а по тому ґудзику — ото досада!— рясні краплинки-весняночки, такі ж золотаві, як і Оленчині куценькі кіски, що їх так нешанобливо називають мишачими хвостиками.

Таке придумали! У миші ж хвіст голий та сірий, а в Оленки кіски пухнасті.

І ще Оленка страх як не любить, коли їй нагадують, що вона — маленька.

— Чому маленька? — гнівається.

— Тому, що мало прожила на світі.

— Де ж там мало?..— Скільки себе пам'ятає, стільки й на світі живе. Все живе та живе, а вони кажуть — мало. Бач, які!

Правда, буває й таке, що наша Оленка міркує інакше. Захоче ото піти погуляти, а бабуся наказує:

Прибери-но іграшки, Оленко, негоже їх так розкидати. Та й куди ти така розпатлана та розхристана? Зачешися та ґудзики позастібай, як треба. Ти вже велика, люди сміятимуться.

— Еге, велика! Я ще маленька, мені важко...

Ось як вона іноді вміє хитрувати. А з вами такого не буває? Ні? Ой, ану пригадайте!

В Оленчиному дворі, тільки в іншім будинку, живе її подружка Галочка — кучерява така, як баранчик, і чорненька, немов справжня галка. У Галочки, як і в Оленки, теж є тато та мама, і хоч немає бабусі, зате до них щодня приходить тьотя Настя: вона прибирає, готує обід, ще й доглядає Галочку.

І ще в Галочки є здоровезний та вреднющий собака — Казбек. Ну — справжнісінький вовк, аж глянути страшно. Оце якось мало не розірвав на шматочки Оленчиного котика — Димка. Добре, що Димок устиг видряпатись на каштан, що росте у дворі. Той каштан — сам один у дворі, а навколо— муровані високі будинки. Якби каштанів було п'ять або сім, то б мали свій ліс! Правда, тоді б не було куди заїздити машинам.

Оленка дуже розгнівалася на Казбека, аж з Галочкою через нього посварилася.

Хоча посваритись подружкам не штука, вони таки частенько сперечаються. І все тому, що Галочка — хвастуха, а наша Оленка страх як не любить перед нею поступатися. Ото як зійдуться, то вже й заведуться.

— А мій татко легкову машину "Волгу" має,— почне вихвалятися Галочка.— Він нею по всьому місту їздить і мене катає, коли я тільки захочу.

— Подумаєш — "Волга"! Зате мій татко автобусом їздить, а автобус у сто разів більший від вашої "Волги"! — відріже Оленка.— Що, скажеш — не більший?

Цього Галочка сказати не може, бо й справді автобус — нехай не в сто разів — а таки більший.

— Зате мій татко — директор! Про це всі в дворі знають, бо директор — то неабищо! От!

— Ну то й що? А мій татко працює на електростанції! — не поступається Оленка.

Ба й справді: коли в когось із сусідів погасне електрика, то кого просять полагодити? Може, Галоччиного батька-директора? Аякже, Галоччиного! По Оленчиного тоді приходять! її татко вмить все полагодить. Своїм татком Оленка може пишатися.

Гірше, коли суперечка заходить про мам,— тоді перемагає Галочка. Кожна з дівчаток любить свою маму, та на лихо виходить завжди так, що Галочці є чим похвалитися, а Оленці — нічим.

Справді, Галоччина мама літає величезним літаком по небу в далекі краї, і називається вона так незвичайно, що й вимовити важко,— бортпровідниця. Коли Галоччина мама збирається в політ, вона зодягає прегарний костюм з блискучими ґудзиками і кругленьку ловку шапочку-пілотку. Такого вбрання в жодної мами немає! Що правда, то правда, нічого не скажеш...

Коли в небі загуде літак, Галочка завжди задирає голову і на весь двір галасує, то летить її мама. А що ж, може, й мама, хіба з землі розпізнаєш?

— Без моєї мами не можна літати, бо вона — хазяйка літака,— закопилює губи Галочка.— Вона за всіма доглядає, усіх годує й напуває, без неї просто пропали б!

Оленка ж тільки мовчки зітхає. Хазяйка літака — не жарти! Хіба ж на таке не позаздриш?

Оленчина мама не літає по небу, вона проста робітниця, працює на фабриці. І одягається вона дуже просто, не в костюм, не в пілотку, а так, як усі. І вигляд у неї зовсім звичайний. Ну — мама та й годі. Ходить щодня на свою фабрику, а вдома порається по хазяйству: шиє, пере, прибирає, на бабусю ж усього не скинеш. І про далекі краї вона не розповідає дівчаткам, як Галоччина, бо в далеких краях Оленчина мама зроду й не бувала.

А Оленці ж так хочеться теж похвалитись! Але чим? Нічого цікавого про свою маму вона розповісти не може.

Тому й прикро Оленці. Ой, і прикро ж...

* * *

Того дня з самого ранку небо вгорнулося в сірі лапаті хмари, завив сердитий вітер і дихнув холодом. Настала осінь, а восени завжди на небі купчаться хмари та віють сердиті вітри, на те вона й осінь. Так і бабуся казала, та хіба ж з того Оленці легше?

Сиди собі вдома та бався з кошеням, а воно вже й так геть-чисто руки подряпало. Набридло!

Бабусю, розкажи мені якусь нову казку. Тільки ціка-ву-цікаву.

Яку ж тобі розказати? — розводить руками бабуся.— Хіба що про Івасика-Телесика?

— Не хочу про Телесика, хочу нову!
А нової бабуся не знає.

— То поший моїй ляльці нову сукенку. Бо стара вже брудна.

— А ти випери її,— радить бабуся.

— Не хочеться Оленці прати. Краще книжку якусь роздивитись.

Знайшла Оленка на полиці мамину книжку і почала з нудьги розглядати. А там усе такі чудернацькі малюнки — коліщата, петлі, гачки... Нічого не втямиш.

— І що це за книжка? — розсердилася Оленка.— Навіщо її, таку нуднющу, мама читає?

— Не коверзуй,— сказала бабуся й надягла окуляри.— А дай-но цю книжку сюди.

І заходилась пояснювати — що воно там і до чого. Бо ж і бабуся раніше теж працювала на маминій фабриці, а книжка була саме про фабрику, про її обладнання. Та для Олен-ки воно було не дуже цікаво.

— Не хочу на фабриці працювати, хочу по небу літати.

— Якби люди не працювали на землі, то й по небу не полетіли б,— похитала головою бабуся.

— А я все одно не хочу! Не хочу й не хочу!

Нарешті визирнуло з-за хмар сонце — відразу все навкруги повеселішало. Перестала коверзувати й Оленка. Вона швиденько вдягнулась і вибігла надвір погуляти. Вибігла, глянула — та так і завмерла з подиву...

Ходить попід каштаном незнайома красуня дівчинка, блискучі каштани збирає. Вбрання на ній таке хороше, таке барвисте — що й очі у себе вбирає. Рясна спідничка золотистого кольору, а внизу — лиштва з синіх кучерявих ялиночок. Светрик теж золотистий, на грудях — два маленькі голубі олені здійняли вгору передні ратички — от-от затанцюють! І шапочка золотиста, пухната, з синіми ялиночками, і шарфик такий. І звідки взялася така красуня?

Підбігла Оленка ближче до дівчинки, придивилася — аж то зовсім і не красуня, а просто Галочка. То її чудесне вбрання так прикрасило.

Стоїть Оленка, дивується, а подружка перед нею хизуватися стала. То одним боком повернеться, то другим, ніби Оленка і так її не бачить. А далі, як завжди, Галочка почала вихвалятися:

— А в мене сьогодні день народження! Мені сьогодні аж шість років! Ага!

— Подумаєш! І мені скоро буде шість років. Ось ще трошки поживу, й буде.

— А сьогодні прилетіла моя мама й подарувала мені цей костюмчик. Бачиш який!

Хотіла Оленка сказати: "Подумаєш", але язик не повертається. Мовчить, тільки на голубих оленів дивиться — зроду Такої краси не бачила. А тут ще Казбек підбіг, повискує, кудлатим хвостищем метляє, ніби теж перед Оленкою вихваляється.

А Галочка все невгаває:

— Ти й не знаєш, як цей костюмчик зветься, а я знаю: три-ко-таж-ний, ось як. Мені мама подарувала, а тобі твоя ні. Ага! Моя мама краща!

Такого вже Оленка не могла стерпіти, та й хто б таке стерпів? Вона схопила з землі великий каштан та як замахнеться на Галочку.

— Тікай звідси, Галко-задавалко, бо я тобі зараз дам!
Галочка вискнула і кинулася тікати. Оленка й не думала гнатися за нею, просто хотіла налякати трошки, аби не задавалася, але тут сталося лихо: Галочка послизнулася, впала в калюжу і забруднила весь свій розкішний костюмчик.

Оленка аж похолола з ляку. Що ж тепер буде?

Галочка заверещала на весь двір, підхопилася й побігла додому, а перелякана Оленка притьмом заховалася за грубим стовбуром каштана. Адже зараз Галочка побіжить до бабусі скаржитись... І звідки така біда на Оленчину голову?

Сіла Оленка на купу пожовклого каштанового листя, притулилася до кострубатого каштанового стовбура й заплакала. Додому тепер і повертатися страшно, гуляти охота пропала. Ось вийде зараз з Галоччиної квартири тьотя Настя і скаже:

— А що ти з Галоччиним костюмчиком зробила? Як тобі не сором? Ану, ходімо до бабусі, нехай вона тебе покарає.

Тьотя Настя таки вийшла надвір — з випраним костюмчиком та мотузком у руках. Оленці вона не сказала нічого, простягла мотузок поміж гілок каштана й повісила на нього сушити костюмчик. Та й пішла собі.

Оленці трохи полегшало. Може, минеться. Хіба ж вона хотіла?..

На пухкому каштановому листі сидіти було дуже зручно. Вона зручніше вмостилась і стала милуватися голубими оленями — Галоччин светрик висів над самою її головою.

Яка ж бо щаслива ця Галка-задавалка,— от який подарунок мама їй привезла! Звісно, коли б і Оленчина мама теж літала літаком у далекі краї, то й вона знайшла б для Оленки таку красу.

Ну, чому в неї не така мама? Чому?..

На Оленчині очі знову набігли сльози. Тепер Галка ще більше задаватиметься, а їй, Оленці, доведеться мовчки кліпати.

...Раптом один з голубих оленів тихенько заворушився. Спершу хитнув гіллястими ріжками, повернув голівку, далі присів на задні ніжки і враз, немов маленька голуба пружинка, вискочив з Галоччиного светрика просто в Оленчині руки. Отак влітку з високої трави зненацька вискакує бірюзовий коник-стрибунець.

— Ой! — скрикнула з несподіванки Оленка і мало не впустила Голубого Оленя. А він, маленький, тонконогий, стояв на долоні й тремтів з холоду — адже був зовсім мокрий!

Оленка витерла його ріжечком хустки, і олень знову став пухнастий та м'який.

— Ти не справжній? — тихенько, аби не злякати, запитала Оленка.— Ти іграшковий?

— Так, я не справжній,— відказав Голубий Олень.— Справжні олені не живуть у містах і ніколи не бувають голубого кольору. Але я й не іграшковий, я — трикотажний. Якщо ти добре придивишся до мене, то побачиш, що я сплетений з тонких шерстяних ниток.

— Який же ти гарний! — Оленка погладила Голубого Оленя по м'якій блискучій спинці.— А чому ти вискочив з Галоччиного светрика?

— Я побачив, як ти плакала.