Нова заповідь

Розділ І

Панас Скиба і Гриць Савенко сиділи по другий бік столу проти товариша Кішкіна і не зводили з нього очей. Товариш Кішкін був зовсім не такий, яким вони його уявляли, бачачи часом його фотографії по газетах. І був зовсім не чорнявий, а таки зовсім білявий та ще й з сивиною; і волосся було не гладеньке, а в тугих, дрібних, з жовтими кінчиками кучерях. Біляві та кучеряві були й вусики, біляві брови й навіть білі вії. А з-під вій якось занадто гостро встромлялись у лице тобі дуже чорні чоловічки очей, так гостро, що іноді аж ніяково ставало.

У вікна видко було білі снігові дахи Москви, неначе величезна річка, що на ній скрес лід і крига полізла на кригу. Так бадьоро пахло снігом і морозом, а тут, у кабінеті, весь час почувався застояний дух тютюну, паперів, дихання.

Товариш Кішкін заклопотано переглядав папери, що лежали перед ним, і швидко часом зиркав то на одну, то на другу постать, неначе перевіряючи на них вичитуване з паперів. І, здається, перевірка та не давала йому великого задоволення — він хмурився, сердито чухав кінчик носа й знову встромляв у кожного свої дивно-чорні чоловічки.

Власне, товариш Кішкін був не так незадоволений, як збитий з пантелику. Панас Скиба завдавав йому непорозуміння. Невже оцей кремезний дядьо з широчезними плечима й могутніми руками міг знати європейські мови? І це лице, цей неначе запечений на щоках рум'янець з золотим пушком, ці хлопчачі простодушні очі! Куди ж вони годяться для такого завдання?

Товариш його вже більше придавався б для цього: тонкий, невеликий, лице досить інтеліґентне, бронзовий брюнет — дуже добре італійця міг би вдавати. Але ж він тільки одну французьку мову знав, та й то поганенько. Та й не його рекомендовано на головну ролю, а от цього саме Панаса Скибу. (Дійсно, скиба!)

Гм!.. — почухав Кішкін брову й нерішуче зиркнув на Скибу: перевірити хіба його знання? Так ніяково ж буде після цього всім. Може, відправити їх назад до Кисва?

— Гм... Так от, товариші...

І раптом, уп'явши в Панаса Скибу свої чоловічки, Кішкін сухо й різко спитав:

— Так ти, товаришу, знаєш, кажуть, європейські мови: англійську, французьку, німецьку?

Панас Скиба з посмішкою хитнув головою.

— Ти з походження робітник?

— Так, — батько працював в арсеналі. А я до сімнадцяти літ теж там робив. За молотобойця при батькові... — додав він з тим самим усміхом.

— А потім?

У паперах, властиво, вся біографія і Скиби, і Савен-ка були докладно списані. Але Кішкін хотів почути автобіографію. Та не стільки й автобіографію, як спосіб її викладання та взагалі висловлювання.

— А потім комсомол, а потім партія, наука. Ну, значить, фізичній роботі кінець. А там настала війна, червона армія, фронти. Усе як личить. А тепер учителюю.

Красномовність досить скупенька. Зате, видко, не балакучий. А це не так і погано.

— Гм... А де ж ти мови вивчив?

— З товаришем німцем. Він ще з часів німецької окупації у нас лишився, убив свого начальника. Со-ціяліст був (потім, розуміється, став большевиком). Дуже інтелігентна людина. До війни був за вчителя англійської й французької мови в себе. Ну, батько йому тоді зробив невеличку послугу. А він мене...

— "Невеличка послуга": врятував од смерти... — з легесенькою посмішкою вставив Савенко.

— А-а? — зиркнув на Савенка Кішкін. — Як саме?

— Та дурниці! — з добродушною нудьгою сказав Скиба. — "Врятував од смерти". Носишся ти раз у раз з цією смертю, як дурень з писаною торбою. Як тільки де треба батька або мене вихвалити, так він зараз цю смерть і висуває. Ну, одбив батько цього німця, як вели його на розстріл. От і все. Що тут такого? Ну, одне слово, цей німець у подяку почав зі мною займатись мовами і взагалі освітою. Спасибі йому, багато дав мені.

— Ага... — трохи іншим тоном муркнув Кішкін і, взявши з купки, що лежала побіч на столі, одну книжку в червоній палятурці, простягнув її Скибі. — Ану, прочитай вголос кілька рядків, я хочу почути твою англійську вимову.

Звичайно, тут справа не у вимові була, бо сам Кішкін англійської мови майже не знав, хоча за дореволюційних часів кілька разів бував у Лондоні.

Панас Скиба поклав просто на підлогу біля свого заляпаного болотом величезного чобота жовтеньку від старости кепку й узяв у руки книжку. І на диво, ці великі пальці молотобойця взяли її так легко, звично, так любовно, як бере на руки мати дитину. Розломивши її посередині, Скиба з посмішкою того самого моло-тобойця, якого хочуть перевірити, чи здатний він стукнути теслярським молоточком, почав читати. (Савенко посміхнувся такою самою посмішкою і став дивитись угору, недбало крутячи в руках свою сіру кепку.)

Кішкіну зразу ж, з перших звуків голосу Скиби, вистрибнули з темноти пам'яті старі, давно забуті образи: от старенький лондонський пансіон, хазяйка в мідних окулярах і з сизою гулькою на чолі, старий капітан без руки, молоді товариші англійці... І в цьому голосі, що зразу став чужим, зовсім не Скибиним, так само звуки неначе давилися в горлі, неначе в роті йому були камінці.

— Але в тебе чудова вимова! — здивовано і з великою полегкістю перебив Скибу Кішкін. — Та ти просто англієць та й годі!

Сапенко перестав дивитись угору й з ніжною посмішкою глянув на Скибу. А Скиба поклав книжку на шнеці" столу й ясно та просто виставив до Кішкіна свої великі хлопчачі очі.

Я дуже люблю мови...

І ти так само знаєш німецьку й французьку? — раптом по-німецькому спитав Кішкін. І Панас Скиба з тою самою посмішкою відповів по-німецькому:

— Німецьку я, мабуть, знаю краще за англійську, бо з моїм Гансом ми говорили переважно по-німецьки. Ну, та й німецькі книжки більше читав...

— Та-ак...— сказав товариш Кішкін і знову почав перегортати папери. Але непорозуміння його не то що зникло, а немовби ще збільшилось. Тільки тепер уже з другого боку: молотобоєць, учитель, говорить як природний англієць і німець, а в папері ще є додаток: "цікавиться філософією". І тепер цей додаток уже не здавався таким незрозумілим і трохи комічним. Навпаки, тепер непевність стала дужчою, — хто його зна, чи не вийде більше шкоди, ніж користи, коли доручити такому це завдання.

А до всього ще й такий додаточок до характеристики: "Надзвичайно амбітний і палахкий, що при його колосальній фізичній силі може бути часом дуже небезпечним".

— Та-ак...— потарабанив пальцями по паперах Кішкін і рішуче сказав:

— Ну, так. Так от, товариші, вас викликано сюди в такій справі. Ви поїдете до Европи.

На посерйознілих, уважних обличчях майнуло здивовання, але нічим іншим не виявилось.

"Є деяка дисципліна", — подумав Кішкін.

— Поїдете в дуже важливій справі. Слухайте уважно. В Парижі в даний момент перебуває один американець, якого звуть "залізним королем" Сполучених Штатів, мільярдер.

Він приїхав до Европи, а надто до Парижа, щоб там провадити одну... досить несподівану кампанію: кампанію за мир і світове роззброєння. Він субвенціонує деякі газети, витрачає страшенні суми, а сам тим часом придбав свої мільярди з постачань на війну. Розуміється, ніхто не вірить у пацифізм містера Стовера (він зветься Арчібалд Стовер, Мічіган). Ми віримо найменше в це. Ми маємо деякі підстави думати, що під сентиментальним камуфляжем на користь світового миру він провадить приготування до війни проти Со-вєтського Союзу. Ми маємо деякі дані щодо цього, але вони не перевірені. В кожному разі, коли це кампанія за війну, то він повинен провадити її дуже обережно, бо сьогоднішня капіталістична Европа, дуже ослаблена минулою війною, без великого ентузіязму пустилася б на цю авантуру, яка могла б кінчитися для неї дуже погано. Але, з другого боку, в промислових і фінансових колах Парижа кружляє чутка, що Стовер приїхав до Франції, щоб завоювати її, звичайно, економічно... Отже, нам потрібні документальні довідки про наміри Стовера. І от на вас, товариші, покладається завдання здобути ці довідки.

Очі в Савенка злякано й незрозуміло поширились, а Скиба насунув брови на очі й рум'янець його трохи посизів.

Кішкін одверто засміявся.

— Неймовірно, що саме на вас покладається таке завдання? І ви можете спитати мене: чого ж ми не посилаємо на нього наших фахівців, а посилаємо вас, провінціялів? Через цілий ряд причин, товариші, про які тут довго говорити. А поза всім... це моя особиста система. Я гадаю, що в деяких випадках нефахівці, але люди, віддані справі, з творчою ініціятивою, з ідеологічною твердістю можуть зробити значно більше, ніж фахівці. Фахівець, товариші, — людина трохи неповоротка, скута своєю наукою, визнаними методами, традиціями. А це спиняє творчу фантазію. В таких випадках, як цей, я рішуче й абсолютно стою за те, щоб посилати людей не фахових. Рішуче й абсолютно. Так от, товариші, справа отака. Власне, вона по суті чисто технічного характеру. Не політика, не пропаганда, не організація (навпаки, це вам абсолютно й рішуче забороняється!), а саме технічне завдання: найближче пробратися до цього мільярдера (найкраще, звичайно, пройти в його оточення) і стежити за ним та за всім його оточенням і довідатися, чого він хоче. Це все. Але, правда, завдання дуже й дуже трудне. Не ховаю, товариші, не ховаю. До цього часу ми не могли досягти його. Круг Стовера — таке товсте коло всяких людей, така охорона його, а головне така конспірація, що всі наші спроби просунути до нього одного з французьких товаришів провалювались. Рішуче й абсолютно. Ми маємо тільки одну людину в нього, правда, абсолютно свою, але вона малоосвічена, не розуміє по-англійському і стоїть досить далеко від самого Стовера та його оточення. Це молодий шофер при гаражі Стовера, француз.

Кішкін вийняв цигарку, постукав мундштуком об стіл і закурив. Потім, схаменувшись, швиденько простяг портсигар до Скиби й Савенка. Скиба з посмішкою покрутив головою й сказав:

— Дякую, не вживаю.

А Савенко обережно, самими пучками взяв цигарку й знову, чи то з насмішкою, чи з ніжністю, тихенько кинув:

— Вегетаріянець. Не курить.

— Так? — здивувався Кішкін. — Ти вегетаріянець, Скибо?

Скиба знову шарпнувся до Савенка й кумедно примружився на нього. Але, встигнувши стримати себе, тільки покрутив головою й бовкнув:

— Ну й їй-богу ж!

— Та хіба ж неправда? — аж ніби обурився Савенко і припав лицем з цигаркою до піднесеного Кішкі-ним сірника.

— Та певно ж, що неправда! Що м'яса та риби не їм? Та я ж тобі скільки раз казав, що це не вегетаріян-ство, неук ти! Вегетаріянці хоч не їдять ні м'яса, ні риби, їдять же варене.