Плями на сонці

Марино, Марино, де ви? Агій!

Немає відповіді. Марина стара і трохи недочуває, а часом і навмисне не відзивається, бо панна Анеля вже їй набридла. Отак цілий день. Страшно стає Анелі, як тільки залишиться сама в хаті, зайнята пір'ям із старих перин або засмальцьованими картинами. Вибігає тоді на ґанок і кличе-надривається.

Сусіди посміхаються:

— Пропала б паннунця без Марини, як пес у ярмарку.

— Але ж бо невдячне попівське насіння. Марина давно жаліється, що та тягне з контрактом.

А сьогодні було так: вони удвох поверталися з базару. Кожного четверга разом ідуть з міста. Висока, огрядна, від старості згорблена Марина несе покупки, аж вгинається, наполовину менша стара діва Анеля не несе нічого, бо в них ведеться по-давньому: Анеля — господиня, Марина — служниця.

З самого ранку нині сік холодний листопадовий дощ. Осінні сльоти навівають на Марину хвороби, Анелі нагадують її обіцянку записати своїй служниці половину хати.

Повертаючись з базару, Анеля згадала це, забула про все на світі й заклопотана побігла, залишивши далеко позаду хвору Марину, що не могла її ні догнати, ні докликатись.

Прибігла і термосила зачинені двері.

— Та де ж ви, Марино! — який уже раз кликала і не помічала, що стара служниця, поморщена та жовта, стоїть перед нею і докірливо хитає головою.

— Тут я, господи милостивий. Та ж ми разом ішли, чого кричите?

Анеля сплеснула руками. Бліде обличчя засвітилося винуватою усмішкою.

— Я геть чисто забула. Кличу та й кличу… Не дивуйтеся, Мариночко, ви знаєте, що я без вас, як без рук.

Стара пошкандибала до хати, за нею — панна Анеля.

Марині не сходився світ клином в Анелиній хаті, а проте вона прожила тут увесь свій вік. Анеля ще була малою, як Марина почала служити в її батька-удівця попа Островецького. Ніхто, навіть сам пан-отець, не знав, що це ця здорова, гарна дівчина має незаконнонароджену дочку. Могла б жити разом з нею на своєму клаптику, але хотілося дитині дати краще віно, ніж півморга поля. Дочка росла в сестри, а Марина працювала, як віл, складала грошенята, купувала поле. В останні роки за Польщі хотіла вже йти на своє господарство, але тут Островецький несподівано помер, а молодий попович, пияк і картяр, спродав свої маєтки і, відчувши запах пороху в світі, втік за кордон, залишивши з Мариною безпорадну, наївну стару дівку, сестру Анелю.

Попадянка поплакала трохи, але не впадала у відчай — вона ж не самотня. Але та сама покірна служниця, що від молодості до сивини не водилася з хлопцями, сказала раптом, як грім з ясного неба:

— Пора й мені на своє, паннунцю. Дочка моя заміж вийшла, піду до неї. Весь вік працювала, щоб на старість притулок мати.

Анеля змогла лише пролебедіти:

— Дочка? У вас?.. Ви геть ідете?!. А я?.. — і тут у неї ноги підкосилися.

Марина залишилася служити. Видно, така її доля. Дочку в люди вивела, тепер працюватиме для внуків. Дочці дала поле, найстаршому внукові хату дасть.

Багато важких і довгих років провели обидві разом. Часи мінялися, навіть саме слово "служниця" вийшло з ужитку, а в них усе йшло по-старому. Анеля цілими днями сиділа за картами, читала французькі романи або перебирала пір'я із старих перин; Марина працювала з раннього ранку до пізнього вечора. У городі, крім картоплі і ярини, плекала квіти. Були в неї півонії, троянди, гвоздика, хризантеми, м'ята, любисток. Гнівалася за це паннунця. Краше б цибулі більше, все ж якась користь. Та побачивши, що стара твердо стоїть на своєму, Анеля почала воювати з дітьми, що приходили до тітки Марини за квітами.

Марина не могла жити без праці. Коли не було чим зайнятися коло хати, брала сапку і йшла з жінками на колгоспне поле. Жінки жартували й раділи за Марину.

— За авансом приходьте завтра!

— Нащо мені авансу, — відповідала. — Незабаром внучка до вас прийде. Та всіх обжене на роботі. А я стара, користі з мене мало.

Але тільки за роботою почувала себе міцною. Коли ж починалися осінні сльоти і на городі не залишалось нічого, крім соняшникових штурпалків та довгоцвітних хризантем під тином, Марина злягала на своєму рипучому тапчані в кутку під чорними образами і, позираючи на заплакані шибки, стогнала:

— Слаба я… Не переживу цю зиму.

Та це тільки так говорилося. Вона не могла дивитися, як Анеля сама носить воду, розхлюпуючи і обливаючись, як горить заправка на кухні, а молоко збігає в неї перед самим носом. Вставала і, стогнучи, робила все сама. Анеля була тоді набридливо ніжною і виворожувала Марині на картах довгі літа та добру долю.

Марина нагадувала про договір. На згадку про це у Анелі все летіло з рук, вона просила:

— Хай-но потепліє, то ми вже разом. Я не знаю, куди то ходити. Та ми ще не вмираємо, Маринцю.

Казав пан кожух дам… Тепліло, обіцянка забувалася.

* * *

Погано почувала себе Марина сьогодні. Ледве допленталася з базару. Крутило в кісках, та це ще нічого — дихати не стало чим. Так ще з Мариною не було ніколи. Вона звалилася на тапчан, схопилася за серце.

Анеля заметушилась. Спочатку вибігла надвір, та зрозуміла, що не туди їй, треба було йти, метнулася до хати, перевернула крісло з тазиком, повним води, і, нарешті, згадала, що саме має зробити. Шарпнула з креденця[1] шухляду, висипала на стіл усе, що там було: свої паперові папільотки, Маринипі вузлики з насінням квітів, сушені яблука й вишні — і знайшла ліки.

— Що ви, Маринко, бійтеся бога… Випийте, — а сама пильно придивлялась: прикидається Марина чи на цей раз таки справді хвора.

Бачила, що не жарти. Жінка, що легко носила повні мішки картоплі з города, раптом поникла, згорбилася, а тепер не може встати з тапчана.

Марина дивилася зволоженими очима у матові від пари шибки.

— Рано зима почалася. Не виживу, Анелю.

Анеля хотіла потішити хвору, але вмить забула, що мала сказати. Знову згадала свою обіцянку — записати половину хати… Половину старої плебанії, де виростали покоління Островецьких, віддати незаконнонародженій дочці наймички Марини. Віддати зовсім задурно, коли трапляються покупці з добрими грішми.

Рука мимоволі простягається до колоди засмальцьованих карт, що нагадували їй попівські бали, молодих священиків, танго і преферанси. Що скажуть карти? Не дай бог, щоб смерть Марині. Анелі так добре з нею, але якщо… то треба знати. Треба щось робити.

Марина кволо махнула рукою.

— Не ворожіть, панно… Не треба вже… Анеля відсунула карти. Марина краще знає. Але треба бігти до лікаря, може, щось допоможе.

— Я за лікарем піду, Марино.

— Не треба й цього. Все одно я раніше від вас помру, — натякнула на обіцянку Анелі.

Попадянка вдала, що не чує. Швидко вдягла пальто й старомодний капелюшок.

"Треба рятувати Марину від смерті", — товкмачила собі дорогою до амбулаторії.

Не ліки рятували Марину від смерті щозими. Єдиними ліками для неї була весна. Тому вона в кімнаті відтворювала собі весну. Майже до Різдва цвіли біля Марини у горщику хризантеми, а коли й вони в'янули, робила квіти з паперу, обтикувала ними образи й вікна, виймала зі скрині сушену м'яту, любисток і розтирала в пальцях, щоб пахло. За цим заставала її справжня весна. Тоді Марина виходила надвір, вдихала весіннього повітря — недуга щезала, і жінка бралася за роботу.

Але тепер відчула, що ні хризантеми, ні м'ята вже не допоможуть.

Лікар не встановив діагнозу. Старість. Можливо, й видужає, а помре — нічого дивного. Пора.

Завивала в димарі зима. Марині снилася внучка Оксана. Бабусина внучка вчиться на агронома. Ніякої біди не знатиме, бо на землі настала така влада, що не тільки задурно вчить, а ще й гроші доплачує. А бабуня весь вік прослужила, щоб внучка мала відразу свою хату, як тільки стане працювати. А в їхньому колгоспі — Марина вже вивідала — треба агронома.

Будилася і питала в Анелі прямо, без натяків:

— Коли нотаря приведете, панно?

Анеля розгублено дивилася на стару служницю й опускала очі.

— Завтра поїду, — обіцяла.

І справді їхала до райцентру. їй навіть ставало легко на душі, вона сповнить обіцянку. Але від самих дверей нотаріальної контори поверталася назад. Не може цього зробити. Хто ж її доглядати буде? Хату треба продати, а з грішми її прийме хоч би священик з сусіднього села. Бог простить, бог добрий…

"Може, бог і простить, — думала Марина, бо навіть не мала сили говорити, коли Анеля вигадувала, що не застала нотаріуса. — Я ж не прощу й на тому світі. Все життя даром працювала".

Повзли холодні короткі дні. Ліпила у вікно лапата зима, а мороз вимальовував на шибках химерні візерунки. Кожного ранку ввижалась Марині інша картина: сад зеленіє, цвіте, діти ганяються з гілляками за травневими хрущами. Якби могла руками поворухнути, то вишила б собі весну на полотні. Зраділа від такої думки й відтепер ні про що інше не мріяла. Аби лиш руки її послухались. Але в них сиділа її хвороба — так відчувала Марина. Якщо вона перейде з рук на груди, життя закінчиться. І все одно хотіла цього. Встигла б таки вишити весну на полотні й з весною померла б.

Анеля клопоталася біля Марини, та все без толку. В хаті брудно, посуд немитий, паннунця опустилася. Та нехай.

Марина вже не звертає на неї уваги. На вікні щодня весна малюється. Яке щастя, що людина завжди може знайти в житті для себе щось весняне.

Одного дня хвора відчула, що з рук втікають мурашки, наче хочуть собі звити кубло в самому серці. Ворухнулися пальці, зігнулися руки в ліктях. Зраділа Марина. Підвелася, дістала з шафи нитки й полотно і почала вишивати.

— Видужуєте, Мариночко! — виснула Анеля.

— Ні, не видужую, паннунцю, — прохрипіла стара. — Умру днями, вся слабість у груди перейшла.

Бачила, як злякано забігали очі в Анелі, як насторожилась паннунця, чекаючи від Марини останнього нагадування.

— У мене є до вас єдина просьба, — не спускала служниця очей із своєї господині, — і ви це зробите, бо ж маєте трохи бога в серці. Там у хустинці в самому куточку шафи — мої гроші. Підіть на пошту й пошліть телеграму дочці. Щоб приїхала з Оксаною. Вишліть телеграфом сто карбованців…

— Добре, Марино.

Анеля поспішала на пошту. Вона негайно дасть телеграму й вишле гроші. Потім приготується до їхнього приїзду і прийме, як собі рівних, цю незаконнонароджену дочку й внучку Марини. Розповість про її доброту, про те, як та цілий вік була вірною слугою родини Островецьких.