За конваліями

Від Ворохти до Форощанки вузькоколійкою по просяклих мазутом і шпалах ішло троє подорожніх. Один худорлявий, довгошиїй у беретці, часто нахилявся, піднімав з насипу камінці, що виділялись своїм кольором, і, йдучи, пильно розглядав їх. Серединою полотна дрібно ступала по кожній шпалі русоволоса дівчина в спортивному костюмі. Вона раз у раз розгортала газету, щойно куплену у ворохтянському кіоску, й захоплено говорила чоловікові середнього росту, який ішов ліворуч.

— Скажи, Пав, ти все-таки став дуже популярним. Учора виступав у райклубі, а сьогодні — повідомлення в газеті: "Молодий письменник Павло Коструба завтра виступить перед робітниками тартака[1]". Як це забавно, Пав!

Павло зморщив високе чоло, нервово сіпонув паски від набитого всяким скарбом рюкзака.

— Прошу тебе, Таїссі, не називай мене Пав. І нічого тут нема забавного. Ти сприймаєш усе це якось по-дитячому: газета, стаття, відгук, гонорар, слава. А я завжди думаю про все це набагато серйозніше.

— О, тобі давно почало перевертатися в голові, — жартувала Таїссі, кокетливо граючи маленькими швидкими очима й підведеними бровами. — Тобі здається, що ти виконуєш перед народом велику місію! Не позуй, Пав.

Павло зміряв уважним поглядом свою супутницю і сердито витер краплю поту, що збігла по неголеній щоці. Промовчав.

Олег, геолог, не втручався в розмову. Це його не цікавить. Він вирушив у подорож заради сестри Таїссі, — вона дуже хотіла поїхати з Павлом у гори, а дівчині одній з мужчиною, не випадало вирушати в таку подорож. Олег не марнував часу, шукав мінерали. Завжди мовчазний, він тепер до того ще й сердився на Павла, бо той не погодився ночувати у готелі, а наполіг, щоб іти в гори і там поставити намет. Романтик, та й годі. А тут уже й вечоріє.

— Може, в хаті переночуємо, — заговорив Олег нарешті, — набридли мені намети. Он уже світло горить, попросимось.

— Я не буду в хаті ночувати, — заперечила одразу Таїссі. — Гуцули брудні, бр-р-р!

— Ти ж іще їх не бачила, — обурився Павло.

— Мені казали.

— То якого біса було пертись сюди! — вже не втерпів він. — Аристократка.

— Ти такий самий, як і я, тільки… тільки, як завжди, позуєш.

Павло знову глянув на Таїссі, але й на цей раз промовчав.

"Я її зовсім мало знаю", — подумав.

До хати зайшли напитись молока. Привітна господиня налила три горнятка і подала їм. Олег і Павло випили "душком", а Таїссі понюхала, подула в горнятко й відставила.

— Не сподобалось, паннунцю? — спитала ображена господиня.

— Вівцею тхне.

— А ви звикли до парфумів?

Не знаючи, куди подіти очі, Павло поклав на стіл гроші за молоко, але жінка не взяла їх.

— Візьміть, пане, не обідніємо.

За ворітьми Таїссі, випереджаючи Павла, зарозуміло промовила:

— Не збирайся мені читати мораль.

Павло зітхнув, знизав плечима…

Залізнична колія повернула їв темну просіку бору, подорожні вийшли на довгу, вузьку галяву. Війнуло холодним повітрям. Звідкись долинув запах конвалій.

— Твої конвалії, — прошепотіла примирливо Таїссі, притулившись до Павла плечем. — Герої твоєї повісті.

— Ще немає в моїй повісті справжнього героя. Є тільки конвалії, — відповів він задумливо.

— А я?..

Павло погладив її пухнасте волосся. Таїссі взяла його під руку, рада, що примирились.

Удалині палало багаття.

Гори, здавалось, присунулись на ніч ближче до продовгуватої галяви, що, немов слід ноги велетня, темніла внизу, перерізана вузькою биндою вічно холодного Пруту. Вдень вони стояли зелено-голубі, сумирні, а вночі немов будились від шуму річки, і сходили зі своїх місць приглянутись до збиточної пустунки, що гомоніла-гомоніла, як вередливе дитя, не давала спати. А річка, байдужа до всього на світі, билась об горбате каміння, подібне до диких кабанів, що прийшли до водопою, і зиркала блискучою гладінню на багаття й освітлені багрянцем полум'я обличчя людей. Хлоп'ята в такі вечори уявляли себе легенями-опришками, і якби на місці Надії Іванівни був чоловік, вони б назвали його, напевно, Олексою Довбушем.

Надя з власної ініціативи організувала тижневий похід хлопців-четвертокласників до підніжжя Говерли.

Сьогодні хлопці недовго сиділи коло багаття. Втомлені переходом, вони швидко поснули. Надя залишилась чергувати сама.

Півкали сонно пугачі, скрипіли смереки, гуло-шуміло все довкола: і річка, і верховіття дерев, і гори.

Враз од вузькоколійки долинуло тупання ніг — хтось наближався до погасаючого багаття. Надя підвелася з каменя і, затамувавши подих, прислухалась. Тупіт наближався. В сутінках виписувались силуети трьох осіб.

— Агов! — гукнула стиха, щоб не розбудити дітей.

— Агов! — відповів луною чоловічий голос.

— Хто ви?

— Туристи!

— Просимо!

Надя привітно посміхнулась до гостей. Один з них скинув величезний рюкзак, підніс руку на знак привітання й відрапортував:

— Таємнича феє! Туристи, а саме: Павло, — він показав на себе, — Олег і Таїссі — у вашому розпорядженні. Можете нас обігріти, нагодувати, дати притулок або перетворити в каміння. На все ваша воля. — Він низько вклонився, а Надя, не втримавшись, зайшлась дзвінким сміхом.

До Павла повернувся гарний настрій, і він також засміявся, навіть в Олега розпогодилось нахмурене чоло. Тільки Таїссі, не звертаючи уваги на загадкову чорнооку господиню, простогнала до Павла, не відпускаючи його руки:

— Павлу-у-сю, то що ми… тут… чи як?

— Та, певно, що тут. У компанії, як кажуть, і батька бити легко. А хто ще з вами? — звернувся до Наді.

— Мої учні. Десять хлопців, як соколів. Чуєте, хропуть?

— А-а, народний учитель, виходить. Чудово! — Він розправив широкі плечі, аж хруснуло в кістках. — Ми пішки з самої Ворохти. Це, правда, не так далеко, але для прекрасної статі… — показав рукою на Таїссі.

Надя глянула на "прекрасну стать" і махнула рукою.

— Зовсім не страшно. Це тільки на користь. Ну, розташовуйтесь.

Перший промінь з-за гори стрілою впився в небо. Надя схопилась з постелі. Дбайливо прикрила ковдрами хлопчаків і вийшла з намету.

Гори знову розсунулися на старі місця і стали ніби меншими; сперечалися птахи в борі; з полонин доносилось блеяння овець, погейкування чабанів; десь весело зустрічала ранок пастушкова сопілка.

Надя вмилася холодною водою, руками розгладила зім'яті шаровари і витягла з кишені дзеркальце. Вперше за час перебування в таборі приглянулась до себе. Моргнула до густобрової, кругловидої двійниці, поправила розпатлане темне волосся. Навшпиньках підійшла до намету гостей.

— Єк спали? — висунув їй назустріч кудлату голову Павло.

— Дєкую, єк ви? — відповіла Надя, і обоє засміялись, розглядаючи одне одного.

— Ви звідки знаєте це привітання, Надю?

— Я тутешня. А ви?

— З книжок. Шухевича начитався. Чули, був такий фольклорист?

Надя пошкодувала, що не знає, хто такий Шухевич. Не було б заминки тепер у розмові.

— На жаль, не знаю, — сказала, і сміх погас в очах. — А ви в горах ще не бували?

— Оце вдруге, — Павло теж пожалкував, що своїм запитанням зіпсував невимушений тон їхньої розмови. Він вискочив з намету, по-сільському кремезний, широколиций, добродушний, пригладив п'ятірнею засіяні зрідка сивиною кучері і сірими очима вдивився у Надині очі.

— Ходімо швидше варити сніданок. Бо Олег нездібний до куховарства, він за камінцями світу не бачить, а…

— А ваша супутниця? — Надя задирливо поглянула на енергійне підборіддя Павла і сама зніяковіла.

— Вона варити не любить.

— Може, не вміє?

— Якщо не любить, то напевно й не вміє.

Павло колов дрова, Надя роздмухувала вчорашні жаринки. Дим виїдав очі.

— Дозвольте, я подмухаю, — Павло нахилився до погаслого багаття і мимоволі знову зустрівся поглядом з Надею. Вона-, видно, хотіла одвести очі, але чомусь не встигла і тому почервоніла до вух. Павло на мить за— милувався збентеженням дівчини, а потім довго дмухав у вогонь, хоч вже й не було в тому потреби.

Таїссі й Олег прийшли на готову кашу. Надя пильно приглядалась до ніжних рис обличчя дівчини, нехотячи порівнювала її з собою і знаходила, що у Таїссі стан стрункіший, пишніше волосся, білі щоки з ямочками, тільки очі не сподобались. Надто швидкі, холодні і непривітливі. Вони дивились понад голови присутніх, хіба лише до Павла посміхались. І то, Наді здавалось, штучно. Вона в душі картала себе за безпідставну антипатію до зовсім незнайомої дівчини, та даремно: навіть мова Таїссі її дратувала.

— Ми сьогодні йдемо на тартак, там виступатиме письменник. — Надя не зрозуміла, чому Таїссі говорила це так підкреслено, кидаючи слова, як мідні монети за простибі, чому Павло зніяковів і зробив нетерплячий жест рукою, коли вона подала Наді газету.

— Коструба! — скрикнула Надя. — Таж я його знаю!

— Серйозно? — здивувався Павло.

— Ні, не особисто. Я читала його оповідання.

— Це цікаво, — у Павла зажевріли допитливі й тривожні вогники в очах. — Якої ви думки?

— Я захоплена його "Студентськими буднями", — в них він як у себе в хаті, а от у сільській тематиці — поверховий. Але ж цікаво його почути. Я теж піду!

Павло й Таїссі переглянулись. Олег сказав, що піде шукати мінералів, бо письменники його мало цікавлять. Він охоче взяв би з собою хлоп'ят, вони допомогли б йому. Хлопці радо погодились піти з ним у "геологічну розвідку".

Всі троє йшли мовчки, мовби хотіли порахувати, скільки шпал до тартака, а самі думали, з чого розпочати розмову. Павло радий був, що Таїссі мовчить. Вона часом щось таке скаже…

Надя раптом зупинила їх і, захоплена, показала рукою на галявину внизу.

— Дивіться, погляньте! Озеро конвалій!

Не домовляючись, вони удвох з Павлом збігли з насипу.

— Куди ж ви?! — крикнула їм навздогін Таїссі. —Та ж ходімо…

— Ми зараз! — відгукнувся Павло.

Він просто таки припав обличчям до густих кущиків конвалій, впиваючись їх запахом.

— Облиште, не рвіть, — попросив, побачивши, що Надя зриває квіти. — Не рвіть! Вони створені не для букета. Конвалії можна зривати тільки для коханої. Не рвіть! — Він був схвильований, здавалося — щось дороге, задушевне нагадали йому ці квіти.

Надя збентежилась, немов у неї вивідали таємницю. Адже вона йому хотіла нарвати букет. Відчула на собі його допитливий погляд. Не підводила голови, бо збентеження ще не зникло з її обличчя, а думка про конвалії не дозволяла глянути йому в очі.

"Що за дурниця! — переконувала себе. — Звідки воно? Випадкова зустріч з випадковою людиною.