Не буди лихо (уривок)

Глава – Перша

Самотність – найстрашніша хвороба у світі.

Так чи інакше, але із нею зіштовхується кожен з нас. Вона є безжалісною та досвідченою вбивцею, котра трощить тіло та душу дуже послідовно, витончено й методично руйнуючи кожну клітину всього того, що колись можна було вважати людиною.

Їй не так вже й просто протистояти, оскільки іноді навіть не помічаєш факту самотності або ж попросту не бажаєш сам собі в цьому визнаватися. Це не просте розуміння, однак в дійсності саме у такому стані існують мільйони, якщо не мільярди людей, котрі всього на всього намагаються жити своїм життям, однак на одинці… й знаходячи можливість побути поряд із кимось іншим одні впиваються в ближнього, наче хижак у здобич своїми пазурами, а інші мимо власної волі відштовхують будь-яку душу, запевняючи самих себе в тому, що їм краще на одинці, однак саме такі люди більше за всіх інших, у мить настання темної ночі, знаходячись лише на рівні зі своїми власними думками приходять висновку, що самотність безжалісно вбиває їх й вони попросту розвчилися відчувати сердечну теплоту тих, хто дійсно бажає бути поряд.

Кожному хтось потрібен в світі, кожному. Нехай це буде кращий друг, кохана людина, родичі або ж маленька рибка в акваріумі, однак своя… своя жива душа, із котрою Ви незважаючи ні на що будете разом й зможете залишитись самими собою.

Життя аж занадто коротке та цікаве для того, щоб проводити його на одинці, адже коли ти дійсно відчуєш наплив щастя в компанії того, кого ти цінуєш, то ти й відчуваєш це саме щастя не тільки за себе, а й за нього.

Кожен бажає бути поряд із кимось, однак не у всіх це вдається, тим паче якщо в силу найрізноманітніших життєвих обставин все складається саме таким чином, що ти залишаєшся один не через те, що ти так вирішив сам, а тому що на все це було єдине лише волевиявлення долі.

На справді, самотність не є вибором – вона є закономірністю, до якої призводить цілком логічний ланцюг існування.

***

В той вечір було доволі тихо. Довкола панував сам лише спокій. Цю тишу не наважувалося потурбувати навіть сонячне проміння, що зовсім не здавалося дивним, оскільки на дворі панувала зима: лютий був в самому розпалі огортаючи весь навколишній світ своїми холодними обіймами.

Того року зима сильно відрізнялася від попередніх. Снігу було не так вже й багато, однак холод, як і завжди, пробирав до самих кісток. Цілий місяць відчувалося те, як щось пекельне йде на зустріч цілому світу, однак ніхто не бажав вірити в це саме пекло, адже вже тоді, на диво, люди, котрі ніколи не цінували того, що мають, вважали що саме серед цього самого пекла живуть і без того. Однак життя завжди може показати людству те, чого воно іще ніколи не бачило, бо як не має меж для досконалості, так і не існує кордонів для карності.

Люди люблять скаржитись то на одне, то на інше, однак завжди забувають про те, що в світ ми всі прийшли голими та босими й такими самими його і залишимо, важлива лиш дійсність, лише те що зараз та те, що буде у найближчому майбутньому, а все інше лише прах та вітер.

Саме такий вітер і прах вітали довкола серед зимової тиші. Вечір швидко набігав на світ о цій порі, тому було не так вже й просто відрізнити пізній обідній час із дійсним настанням вечора, що слив на кордоні із ніччю.

Свою чи малу роль відігравав й факт того, що довкола не було нікого, окрім оточуючої природи, спокою, умиротворення та мерців…

Власне, інакше на кладовищі й бути не повинно.

Мало хто міг сказати про те, що це місце могло до себе чимось манити, адже тут, окрім легких подувів вітру, кружляла сама лише смерть. Опинившись в подібному місці одразу ж можна було зрозуміти, чим все закінчується, а деяких випадках й прийти усвідомлення того, чим в декого все починається.

Довкола була сама лише промерзла земля та неймовірно твердий ґрунт, ступаючи на який ноги одразу ж відчували пульсацію самої землі. Кожен крок був повільним, але в той же час трохи важким, що не дивно, оскільки за день до цього самого моменту по місті пав невеличкий мокрий сніг, котрий сповнив землю своєю вологою, а прийдешні заморозки перетворили саму землю на слизьку тверду поверхню, через що мимоволі до голови почали потрапляти дивні думки.

— З такими стежками і сам тут можеш на вічно залишитись. – Пробурмотів про себе трохи нестриманий, але дуже спокійний у своїх діяннях та внутрішньому світі чоловік.

Подібним вислів був дуже характерним для нього: сповнений іронії, сарказму, ноти чорного гумору та приправи з несмаку. Таким він був й таким він жив в цьому світі, ніколи не таючи в глибині свого духе бажання змінитися.

Колись він був іншим… дуже та дуже давно.

Але цей час минув, разом із його молодими роками. Озираючись назад йому так сильно кортіло подивитися на того парубка, грайливого, вільного та щасливого, котрий зовсім не цінував того що мав тоді. Йому так кортіло б підійти до нього та сказати: цінуй… цінуй все що маєш, а найбільше цінуй тих, хто зараз поряд із тобою, не відштовхуй своє щастя, не марнуй його задарма, бо потім будеш сумувати, як по тим кого більше не буде із того, так і по самому собі, котрого тобі більше ніколи не вдасться повернути.

Зараз він був один… зовсім один, навіть собаки чи кішки не мав, а просто існував, намагаючись заполонити все своє буття роботою, котра вже давним-давно не приносила йому того задоволення та палкості, котра поглинала його роки тому.

Тепер його робота нагадувала суцільний борг, у зв'язку із виконанням якого він змушував себе підійматися з постілі кожного робочого ранку.

— В ранці робочого понеділка я б навіть, певний час, не був би проти розміняти Вашу долю. – Знову пробурмотів він проходячи крізь колумбарій. – О, Господи! – Вигукнув він зупинившись на одному місці із прикрим розумінням: завтра якраз й мав наступити понеділок…

— Не завадило б бути трохи обережнішим із своїми думками, хто-хто, а вони мають чарівну звичку збуватись. – Прошепотів йому внутрішній голос.

Він не рідко міг мислити чи висловлюватися у подібному тоні, тому, особливо останнім часом, намагався трохи слідкувати за всім тим, що сходило з його вуст.

Так чи інакше, однак завжди опиняючись в цьому місці йому було дуже важко прийти до тями й знайти спільну мову із самим собою, а тут ще й погода не покращувала його настрій.

У сонячний день, навіть у най похмуріших людей виникає бажання очарувати навколишній світ легкою та простодушною посмішкою, в той час як в день сірий та позбавлений сонячного проміння, навіть одвічно життєрадісним особам це вдається не з такою вже й неймовірною легкістю.

Озираючись навколо він бачив самі лише маленькі згадки про тих, за плечами котрих було ціле життя… ціле життя, а тепер залишився один лиш прах та надгробне каміння із парою літер та вісьма цифрами.

Він не був з тих, хто боявся самого розуміння смерті, він був з тих, хто боявся пустоти, а це зовсім різні речі.

Саме тут він відчував себе спустошеним, відчував себе покинутим, однак варто було йому підійти до необхідного місця, як його миттєво поглинало неймовірне почуття, ніби вона доторкалася до нього, так само як і колись, ніжно проходячи з гори вниз кінчиками своїх пальців по його плечам, а потім ніжно обіймаючи, притискаючись своїм серцем до його.

Він відчував її тут. Навіть не відчував її так в їх квартирі де вони провели найщасливіші роки свого життя, до тих самих пір, як Господь призвав її до себе… її та їх ще ненароджену донечку… залишивши його на одинці… залишивши його самотнім.

— Привіт люба. – Лагідно промовив він, із трохи збитим диханням.

Погане почуття та ще гірший стан огорнули його по дорозі до місця поховання його дружини. Він завжди знав, що перед останнім моментом підйому його огортають панічні атаки, однак раніше чоловікові вдавалося боротися із ними, однак зараз все було інакше. Сьогодні він дійсно відчув страх, дивний та незрозумілий йому, з яким йому ледь вдалось впоратись. Можливо плин років давав знати про себе, можливо фактор настрою, самопочуття чи втома, але він був спантеличений.

Та як би там не було, опинившись поряд із нею та відчувши її присутність він знову зміг стати самим собою, зміг відчути заспокоєння та тишу, що ніжно приголубила його позбавлений спокою розум.

— Знаєш, раніше якось мені це все вдавалося набагато легше… — Із важким диханням промовляв він. – Якесь таке… знаєш, підступне почуття… лякаюче таке… спустошене. Потрібно мені взяти себе в руки, бо ці місяці обіцяють стати мені справжнім випробуванням. Можливо я себе трохи накручую, однак все ж таки… мене ніколи не зраджувало моє передчуття, ти ж знаєш.

Йому вдалося взяти себе в руки, як і вдавалося раніше. Зробивши глибокий подих, він плавно дістав з під кущів невеличкий пакет, в якому тримав відповідний йому невеличкий розкладний стілець, на котрий чоловік поклав частину газети, яку приніс із собою, котра миттєво ввібрала всю вологу, після чого він із більш менш заспокоєним духом сів навпроти неї, наче вони були звичайним подружжям, що сиділо за одним столом на кухні за чашкою чаю.

Він приходить сюди вже більше двадцяти років й кожного разу розмовляє із нею, чи то про новини, чи то про життєві будні, чи на покаяння.

В якійсь мірі можна наголосити на тому, що чоловіку вдалося знайти дуже благонадійну співрозмовницю: завжди вислухає, ніколи й ні на що не буде відповідати запереченням та й взагалі жодного слова не проронить – ідеальна можливість для монологу.

Пан Андрій, так його звали, з тих самих пір як став вдівцем, при кожній зручній можливості намагався хоч якось підбадьорити самого себе, будь чим підбадьорити, чи то дурним жартом, чи то смачною, однак шкідливою їжею, що, до речі, доволі помітно відгукувалося на його стані здоров'я.

Прикро, однак чоловікові було все одно на себе та на свій стан. Через місяць йому мало виповнитися рівно п'ятдесят років його професійна кар'єра, котра була доволі успішною, підходила до свого завершення… він був абсолютно самотнім та нічого не залишав після себе, окрім невеличкого клаптику землі на Поділлі біля чарівної Бакоти, де в нього знаходився неймовірно маленький будиночок, в якому він й проводив свої дуже рідкі відпустки.