Дитина незакритого неба

Анотація

Історія розповідає про хлопчика Вовочку та його історію про те, як він застав війну й чекає повернення свого батька з цієї самої війни.

Хлопчик намагається бути дуже мужнім та триматися не дивлячись ні на що. Ні на тяжкі життєві ситуації, ні на все інше із чим його зводить доля…

Однак н дивлячись на війну Вовочка все одно намагається залишиться звичайною дитиною та бути тим ким він є.

Чи вдасться йому витримати всі випробовування та дочекатися батька з війни…?

"Доброго дня, мене звуть Володимир, однак друзі і батьки мене називають простіше: Вовочка чи Вова. Завтра, двадцять четвертого лютого, мені виповниться шість років і я стану старше на цілий рік.

Мама давним-давно, ще до війни, пообіцяла мені, що на мій день народження ми з нею підемо в дельфінарій, тому що я вже дуже давно мріяв їх побачити, а бабуся мені розповіла по секрету, що якщо пощастить, то може бути, мені ще й вдасться з ними поплавати, але вийде це у мене чи ні я не знаю, бо плаваю я ще не дуже добре. Думаю, дельфіни мені допоможуть, вони такі добрі і гарні, що точно не залишать свого друга в біді, а я дуже сильно хочу стати для них другом.

Мій дідусь, коли ще не був таким дорослим, розповів мені, що колись, ну дуже давно, коли не було ще навіть моєї мами, ходив у море зі своїми товаришами на великому кораблі з величезними гарматами. Там він бачив дельфінів у відкритому морі.

В той рік, звичайно, мені не вдалося побачити їх, тому що почалася війна… однак мені вже це вдалося, хоча й у звичайному басейні, однак це не важливо, головне що я втілив свою мрію, як каже мама, а як я це зробив вже й не дуже важливо.

"— А ти пам'ятаєш той вечір? Той самий вечір…"

Так… так я пам'ятаю..

Тата тоді дуже терміново викликали на роботу. Він був якийсь дивний цілий день, ходив туди-сюди по кімнаті, як-то дивно хапався за голову, наче його хто-небудь обдурив і він не може повірити в це. А мама його постійно про щось благала, але я не міг зрозуміти про що. Казала:

"— Не треба тобі туди йти, благаю тебе! Ти ж був комісований через пораненню, як вони можуть тебе викликати! Я прошу тебе, давай поїдемо на захід, вивеземо дитину, я прошу тебе..."

Цікаво, напевно, мій тато завжди був хорошим жартівником, якщо він був комік... коміксован. Хоча мама сказала ще й про якесь поранення. Швидше за все бідного тата покарали за його жарти, із-за чого у нього була рана. Я знаю тільки, що це боляче.

Одного разу я не послухалася маму і втік далеко від неї, ближче до дитячого майданчика, як раптом несподівано з кущів на мене вистрибнула велика чорна собака. Вона мене дуже сильно налякала, а я настільки швидко біг, що не встиг нічого зрозуміти, через що зі страху впав на землю і розбив коліно. Відразу ж прибігла мама і господар собаки, виявилося, що вона просто хотіла пограти, але я не зрозумів цього і злякався. Рана боліла дуже сильно, але я терпів і більше не тікав від мами, але ще я запам'ятав те, що, коли в тебе рана це дуже боляче.

Ще мама сказала, що хоче мене кудись вивезти, але я не розумів чому. До школи треба було йти вже наступного дня, а до канікул було ще дуже далеко. Напевно, вона просто скучила за морем. Я теж дуже скучив за морем і з великою радістю я б хотів туди поїхати ще раз. В ту мить я вирішив, що якщо мама хоче мене вивезти туди, то я згоден, тільки якщо тато поїде з нами, а якщо ні, то я краще піду в школу. Там друзі, майданчик, а без них іноді буває нудно.

Але найкраще я запам'ятав те, що їй відповів на все це тато. Він став якийсь дуже дивний. Весь білий, очі його були наче малина, такі ж опуклі і такого ж кольору, а ще у нього почали трястися руки, як у дідуся мого друга. Я знав, що так буває лише у дуже похилих людей. Це мене налякало, тому що мій тато був молодий, а коли старіють то відлітають на небо, а це був мій тато і я не міг навіть подумати про те, що він може туди полетіти.

"— Я повинен бути з ними. Ми не знаємо, що може статися з хвилини на хвилини, якщо щось трапиться, миттю бери дитину і батьків... їдьте якнайдалі звідси. Це моя робота, любов моя, знай, якщо я не зможу захистити нашу землю заради нашого сина, то заради кого мені ще її захищати. Прошу тебе, зрозумій..."

Мама дуже плакала. Не знаю чому, але вона плакала і дуже сильно. Не думаю, що тато її образив, вони завжди дуже сильно любили один одного. Напевно, він просто щось їй сказав, від чого вона не змогла стримувати сліз, але я поки не зміг зрозуміти від чого.

Після цього тато зайшов до мене в кімнату і сказав, що я завжди повинен захищати свою сім'ю і те, що в житті немає нічого цінніше за неї. Я зрозумів це і пообіцяв батькові, що буду так само хоробро захищати свою сім'ю, як це робить мій тато. Він дуже міцно мене обняв, але чомусь не хотів на мене дивитися, як ніби я його лякав. Він почав одягати куртку, як у мить і мене щось змусило піднятися, я не знав чому й я не зрозумів навіщо, але я не міг дати татові піти. Він одягнувся і підійшов до дверей, а я встав прямо перед ним і сказав:

— Не пущу! – Не знаю чому, але тепер заплакав і тато. Мені стало соромно, що я і довів його до сліз. – Тато не треба тобі нікуди йти. Завтра ж мій день народження, ти з мамою обіцяли, що ми разом підемо в дельфінарій, а обіцянки треба виконувати, ти ж сам мені завжди так говорив.

— Синку, дорослі завжди допускають одну і ту саму помилку...

— Яку пап?

— Дають обіцянки, які не можуть виконати. – Він нахилився і шепнув. – Обіцяю привезти тобі в подарунок велику при велику каску, тоді ти будеш самим крутим хлопцем на всьому майданчику. – Сказав він, щоб я його пропустив, після чого посміхнувшись йому я зробив крок в сторону.

Він пішов, а я дивився йому в слід. Він ішов, високо тримаючи свою голову. Таким я на завжди запам'ятав його, добрим, гарним і дуже хоробрим... напевно він заплакав, коли йшов, тому що дорослі плачуть тільки тоді, коли люблять і тільки тоді, коли вони розуміють, що їм є що втрачати. Мені знову стало соромно. І я знову не розумів чому. Напевно тому, що в той момент мені здавалося, що я просто дивився на свого тата, котрий йшов в магазин дитячих іграшок за каскою і автоматом, а не хороброго солдата на страшну і безжалісну війну..."