"Жизнь є жизнь"

Ми живемо в одному з будинків, наспіх зведеному, наспіх прийнятому, наспіх заселеному. В одному з тих будинків, де всі неполадки й дефекти закладалися, мабуть, ще в проекті й починали вилазити на очі буквально на другий же день після заселення. В будинку, який наче й був спеціально зведений для того, щоб визначити межу терпіння його мешканців: що може витримати людина за екстремальних житлових умов? Тож усі відповідні інстанції, куди ми невдовзі стали звертатися, ставились до нас як піддослідних кроликів, що насмілилися б скаржитись на людей, які роблять над ними ці досліди.

Не причиняються двері? А ви хотіли б, щоб вони зовсім не одчинялися?

Рипить під ногами паркет? В інших не рипить: в інших послали лінолеум. Перекошені вікна? Дякуйте долі й за ці, могли прийняти будинок і зовсім без вікон! Протікають крани? На те вона й вода, щоб протікати! І т. д. і т. п. Нас відфутболювали від однієї інстанції до іншої з такою спортивною спритністю, що ми врешті-решт самі стали відчувать себе винними в отих неполадках.

Ми живемо в будинку, де більш практичні та вчені, ледь переступивши поріг, одразу ж затівали капітальний ремонт, а менш практичні та до того ж і не вчені, як оце ми з дружиною, починали оббивати пороги ЖЕКів, скаржачись на неполадки та недоробки. Живемо в будинку, де стукало й грюкало, довбало й пиляло з місяця в місяць із раннього ранку й до пізньої ночі, і нам з дружиною здавалося часом, що ми і не в житловому будинкові мешкаємо, а в якійсь багатоповерховій майстерні, де робітники-надомники щоденно видають "на-гора" якщо не сотні, то десятки найрізноманітніших виробів.

Ми живемо в будинку, де оті практичні та вчені давно вже зробили капітальний ремонт і тепер живуть у нормальних умовах, а не практичні та не вчені, переконавшись нарешті, що порятунок тих, які тонуть, — справа рук тих, які тонуть (читайте "Дванадцять стільців"!), дозріли до наміру таки робити ремонт власними силами, не вдаючись до комунальних послуг.

— Ти хоч знаєш, із чого треба починати ремонт? — спитав я одного разу дружину.

— Поміняти всі труби! — відповіла вона категорично. — Сусіди вже голову прогризли, що ми майже щодня їх заливаємо.

Що прогризли, це точно. Останнього разу сусід пригрозив, що прибіжить будити з сокирою. Рубатиме двері, поки не полагодимо труби.

— Інтелігенція драна! — лаявся за очі сусід (а інша сусідка передала уже нам). — Розплодилося їх — на голови наші!

Чому саме "драна", не стали з'ясовувати. Ми справді з дружиною належимо до того прошарку, якому за всю історію людства діставалось найбільше, який найохочіше били й товкли під час соціальних катаклізмів, бо прошарок — він і є прошарок, така його доля прошаркова: бути битим і товченим... І ми з дружиною, звиклі до всього, не дуже й образились на цей черговий епітет: ми його, мабуть, таки заслужили, регулярно заливаючи милих наших сусідів.

Тож одного вересневого ранку я, зібравшись з духом, рушив до ремонтної контори.

— Не забудь же про труби! — нагадувала всоте дружина: вона, як кожна порядна дружина, була не дуже високої думки про розумові здібності свого чоловіка. За її переконанням, я міг зараз думати про що завгодно, тільки не про труби.

У ремонтну контору заходив з душевним трепетом і з великою пошаною: зняв капелюха ще на вулиці. Молоду особу, єдину на все приміщення, щось середнє між Софі Лорен і Бріджіт Бардо, до того ж із такими довгими віями, що їх вистачило б прикрити кількох чоловіків, явно потішило моє запитання про труби:

— Ви не з Місяця часом звалились?

Я відповів, що не з Місяця. Мешкаю на планеті Земля. Тоді молода особа мені пояснила:

— Ми давно вже забули, з чим їх і їдять, оті труби. Річний ліміт вичерпано ще в кінці травня.

— Але ж ви ремонтуєте квартири?

— Ремонтуємо. З матер'ялів замовника.

— А де ж я їх, пробачте, дістану?

— Там, де всі дістають.

Точнішої адреси я так і не взнав, хоч і пробував допитатись: дівчина дивилась на мене з таким веселим подивом, наче я й справді звалився з Місяця.

— Я знала, що в тебе нічого не вийде! — сказала дружина, коли я повернувся додому. — Тому я покликала Колю.

Коля з сусіднього будинку регулярно приносив нам рибу. Не безплатно, звичайно. Де він ухитрявся ловити таких судаків і лящів, було найбільшою, мабуть, державною таємницею. Але не минало двох-трьох днів, щоб він не появлявся з повним кошиком риби. Та якої риби! Двокілограмові лящі й судаки були наче одгодовані на взірцевій підводній фермі. І виловлені потім за великим блатом.

— Тут тільки Вася зможе вас врятувати, — сказав Коля, оглянувши труби. — Якщо Вася не зможе, то вже ніхто не зможе.

— А ви зможете поговорити з Васею? — Ми обоє молитовно дивились на Колю. Він трохи подумав, почесав, вагаючись, носа:

— Поговорити не штука. Боюсь тільки, що вам довго доведеться чекати: до Васі весь Київ у черзі стоїть.

— А ви все ж попробуйте!

— Та хіба що задля вас...

Коля не озивавсь кілька днів. І всі оці дні у нас тільки й розмов було що про Васю. Особливо після того, як ще раз залило наших сусідів.

— Домовився, — сказав нам у п'ятницю Коля. — Завтра о десятій чекайте.

— Як ти думаєш, він п'є? — спитала, коли вже Коля пішов, дружина.

— Вася?

— Та вже ж що не кіт!

— Мабуть, п'є. Ти бачила непитущого сантехніка?

— Тоді збігай по горілку. А я приготую сніданок. Треба ж угостить чоловіка!

Я нічого не мав, звісно, проти: ладен був поїть того Васю щодня, лиш би він полагодив прокляті труби. Збігав у магазин, купив пляшку марочного коньяку: хай Вася відчує, як його тут шанують! Дружина, схопившись удосвіта, заходилася смажити биточки, готувати якийсь особливий салат, що ним нахвалялася угостити мене ще до заміжжя, та так за всі оці роки й не зібралась. Кинулась — нема нічого до чаю.

— Збігай по торт! Та не затримуйся.

Торт знайшов аж у третьому гастрономі.

Ускочив весь мокрий:

— Не було?

— Ще ні.

— Х-ху, слава богу!

— Неси до кімнати, — завернула мене од кухні дружина. — Я там стіл накрила.

Ага, повний парад! Стіл аж сяє од посуду, що ми його дістаємо тільки на свята. Порцелянові тарілки і чашки, кришталеві чарочки й келихи, ножі й виделки, ще й квіти у вазі. Проректор до нас якось завітав — так не стрічали.

— Ти хоча б килими з підлоги прибрала! — сказав я дружині. — Знаєш, у чому сантехніки ходять?

— Нічого, почистимо. Краще костюм новий одягни. Що людина може про тебе й подумати!

Сама теж уже нарядитися встигла. Причесалася навіть.

Рівно о десятій — дзвінок. Ми обоє одне з-поперед одного до дверей так і кинулись.

— Здрастуйте! Дозвольте зайти? — Бо я так і застиг на порозі.

— Ви... Вася?

— Вася. — А сам іде прямо до ванни. — Так що у вас сталося?

Дружина починає пояснювати, а мені все ще не віриться, що оцей молодий чоловік і є Вася.

Замшевий моднячий піджак. Білосніжна сорочка. Яскрава краватка і джинси. Ще й черевики, окантовані міддю, — про такі я од когось лише чув, Імпортний, з шифровим замком "дипломат". Такий "дипломат" був один-єдиний на весь наш інститут, у професора Святченка. Він носив його як ікону.

— Зробимо, — пообіцяв Вася, оглянувши ванну і туалет. — Все зробимо.

— А труби? — заїкнувсь я несміливо.

— Про що може бути мова! Покладемо оцинковані — сто років лежатимуть. — Вася клацнув замком, одкрив "дипломат". Там у спеціальних гніздечках блищали ключі і ще якесь невідоме мені залізяччя. Дістав рулетку, став заміряти, записувати до блокнота.

— Ванну міняти не збираєтесь?

— Ванну? — перезирнулися з дружиною: ванна була така облуплена, наче по ній били молотком. — А хіба можна?

— Все можна. — Вася презирливо постукав по ванні, по раковині, глянув на покриту кахлями стінку. — Я на вашому місці все поміняв би. В туалеті також.

У моєї дружини загорілися очі. Я ж запитав недовірливо:

— І все це можна дістати?

— Були б ваші гроші.

Тут дружина моя згадала про сніданок, стала запрошувати Васю до столу. Вася довго відмовлявся, казав, що вже снідав. Нарешті погодився:

— Тільки на хвилинку. Бо не маю часу.

І я, коли дружина побігла на кухню, урочисто завів його до кімнати.

На мій подив, Вася не звернув жодної уваги на стіл, на квіти і навіть коньяк, поставлений так, щоб видно було етикетку: його увагу прикували шафи з книжками. На рухливому обличчі відбився майже дитячий захват.

— Це всі ваші?

— Наші.

Вася з повагою глянув на мене:

— Давно збираєте?

— Років з двадцять, не менше.

Вася кивнув головою, що він так і думав, і запитав якось аж несміливо:

— Можна поглянути?

— Дивіться, будь ласка!

Обережно брав книжку. Гортав, роздивлявся, ставив на місце. І потім, коли вже й за стіл сіли, все поглядав на книжки. Я одкоркував пляшку, потягнувся до Васиної чарки. Він одразу ж прикрив її долонею:

— Не п'ю.

Хоч як я вмовляв, не дозволив налити й краплі.

— Краще я у вас візьму якусь книжку. Почитати. Дозволите?

Ми давно уже перестали давати знайомим книжки. Особливо після того, як "зачитали" третій том Чехова. Стоїть тепер оте зібрання, наче рана невигойна. Але Васі!..

— Та беріть, що вам сподобається!

Вася їв не їв — знову підійшов до книжок. У мене й серце стиснулось: ану ж висмикне якийсь томик із зібрання творів! Не висмикнув.

— Я ось цю з вашого дозволу...

Томик Буніна. Вибране.

— Газетка знайдеться загорнути?

Невдовзі й пішов. Пообіцяв прийти в наступну суботу.

— То як сантехніки: п'ють? — спитала дружина насмішкувато.

— Це не сантехнік! — відповів я, зливаючи коньяк до пузатої пляшки. — Це — академік, якому збрело чомусь в голову прикинутися сантехніком. Ти бачила його черевики?

— Цікаво, скільки він візьме? — продовжувала моя практичніша дружина. — Ти його не спитав?

— Кого, академіка? Не повернувся язик. Побоявся образити.

Вася, як і обіцяв, появився в суботу: приніс акуратно замотані труби. На ньому був уже синій комбінезон з нашитими кишенями: кишень мав стільки, що порахувати їх можна було хіба за допомогою арифмометра. Вася одразу ж розтикав по тих кишенях інструмент, дістаючи його з "дипломата", і, й хвилини не гаючи, заходився ремонтувати нашу сантехніку.

Я давно не бачив такої красивої, такої швидкої роботи. Вася наче виконував якусь пантоміму, настільки мистецьки досконалу, що ні додати, ні відняти. Брав ключа, і ключ немов оживав у його руках. Схилявся над трубою, і труба сама ставала на місце.