Діти (Південна Одіссея)

Дімаров Анатолій

Вони народилися в південному місті, де від сонця все кипіло, а від моря аж пінилося. В галасливому й веселому місті, заполоненому засмаглими рибалками й рудими, як із пекла, биндюжниками. В місті, що не знало меж своїм розпаленим на сонці емоціям; де приїжджому легко збожеволіти від запаморочливих вражень чи й зовсім втратити голову.

Вони росли в цьому ж південному місті, де народ такий своєрідний, що його не переплутаєш ні з ким і ні за що. В якому не розбереш, де дім, а де вулиця, бо щовечора мешканці виставляють прямо біля порогів стільці й справляють посиденьки. Де на проїжджій частині бавляться діти, незважаючи на відчайдушні сигнали поодиноких машин, а по трамвайних коліях повзають замурзані, мов поросята, малюки.

Не буду детально описувати це південне місто, воно й без мене досить описане, краще розповім два-три епізоди з його життя.

Часто бувало: зупиняється, завищавши гальмами, південний одкритий трамвайчик, увішаний людом, наче виноградними гронами, і сердитий водій, кленучи свою долю, дістає з-під коліс чергового кандидата в рай.

— Чий це пацан?! — волає, звертаючись до цікавої вулиці, водій.

— Чий пацан?! — підхоплюють той крик пасажири, виступаючи в ролі хору з старогрецьких трагедій.

І тут вулиця враз вибухає суперечкою: не так легко встановити, чий то пацан. Врешті вирішують, що то, мабуть, Дорин.

— Дора!.. Де Дора?! Покличте-но Дору!..

Знаходиться й Дора. Вискакує, очманіла, на вулицю, бо вдома ще троє таких і докипає обід на плиті, і ось-ось має прийти чоловік, ні дна йому, ані покришки! — хапає свій загублений скарб, своє невмиване золотко, а воно хоча-б запищало, йому, здається, однаковісінько де бути: під колесами трамвая, на руках водія чи в маминих обіймах.

Бо такі всі діти в тому південному місті.

Одного разу трамвай таки наїхав — тільки не на дитину, а на молочника Менделя. Мендель випорснув із-під вагона, зате візок перетворився на кашу, а молоко потекло аж у море. І моряки довго по тому витріщали очі на незвичного кольору хвилі. Сталося це на перехресті двох вулиць і страшенно обурило їхніх чесних мешканців. Хто його знає, що б воно далі було, аби отці міста не схаменулися вчасно та не поставили на тому перехресті регулювальника: вказувати, куди рухатись Менделю, а куди — трамваєві.

Це був молоденький міліціонер, сповнений службової запопадливості й від того дуже серйозний та поважний, і це було безплатне видовисько для обох вулиць, і кожен із мешканців мав обов’язково взяти якнайактивнішу участь у тому видовищі.

Ось виповзає з-за рогу деренчливий, як сто порожніх бочок, трамвай. А з-за другого — Мендель з візком. Гурт, що давно ждав цієї оказії, наче манни небесної, починає голосно радити міліціонерові, кого пропустити першим.

Одні кажуть — Менделя, інші — трамвай.

Спершу більш-менш спокійно, потім усе голосніше та запальніше — врешті доходить до такого лементу, що міліціонер зовсім чманіє і починає тикати жезлом то в трамвай, то у Менделя. І — трах! — Мендель знову випорскує з-під трамвая, а молоко тече в Чорне море...

Отаким було південне те місто з його превеселим людом.

Таким воно й залишилося до червня сорок першого року, коли одного ранку проснулося від ворожих бомб. Бомби падали так рясно і люто, наче ворог заповзявся змести всі оті вулички, всі будинки, перетворити місто в суцільну руїну.

Не говоритиму, скільки жителів загинуло того червневого ранку. Скількох дітей недорахували приголомшені горем батьки, скількох батьків втратили осиротілі діти. Про те й досі німо розповідають могили, що густими рядами всіяли цвинтар, і ту сумну розповідь переповідатимуть, мабуть, довіку.

Я ж почну з ешелону.

Це був, мабуть, найдивовижніший ешелон, які будь-коли з’являлися на залізницях. Комплектували його останнім, притягаючи звідусюд уцілілі вагони, й одразу ж за пульманом міжнародного класу, з люстрами й ваннами, килимковими розкішними доріжками та квітами, тулився, червоніючи від зніяковіння, пошарпаний товарний вагон, а то й відкрита платформа з-під вугілля. Все, що бодай трималося на колесах, було стягнено докупи та й сформовано у довжелезний, як ковбаса, ешелон: не на станції (станцію давно розбомбили вщент), а за містом, у непомітному тупикові. Але людям, які добивалися нарешті до обшарпаного цього ешелону, він здавався найкращим у світі: ворог стояв під містом, снаряди вже діставали околиць, а вночі було видно ракети. І коли Рита запхинькала й потягла бабу в бік пульмана, що вже аж тріщав од люду та бебехів, баба Мотя сердито нагримала, що хай буде рада й цьому, товарному: багатьом-бо не дістався й такий.

Баба Мотя одсапувалась, як паровоз. Червона, сердита й од того дуже рішуча, вона голосно командувала Ритою, Дімою та їхньою завжди мовчазною мамою, і вони її покірно слухались: адже баба Мотя окрім лункого басу, чорних вусиків і могутньої, як у Піддубного, статури мала ще й горіховий ціпок.

Баба Мотя відгородила отим ціпком двері до вагона і голосно заявила, що й миша не прошмигне, доки вона не посадить дітей. Тобто Риту, Діму і маму. Через це біля вагона учинився ще більший лемент, якийсь чоловік у фетровому капелюсі та старомодному пенсне налетів на неї, як худий, обшарпаний півень:

— І це діти? І це?

Тикав розлючено пальцем у два величезні вузли, де було наспіх ув’язане все необхідне в далекій дорозі.

— І це,— прогула баба Мотя. А коли чоловік зовсім уже близько підскочив до неї, вона так його штовхнула, що той аж зігнувся.

Отак завдяки рішучості баби Моті вони першими опинилися у вагоні. І зайняли найзатишніший куток — спинами до паровоза.

Куточок отой можна було назвати затишним лише умовно. Коли ешелон врешті рушив і люди зітхнули полегшено, бо до останньої миті не знали напевно, чи поїдуть вони взагалі... коли поїзд рушив, з усіх щілин стало так дути, аж баба Мотя пожалкувала одразу, що вони не розмістилися посередині. Хоча й тим, що всередині, було, мабуть, не краще: у вагоні до останнього часу возили худобу, і важкий дух сечі та перегною аж струмував од підлоги. Люди задихалися в смороді, одчиняти двері, однак, не наважувались: боялися, що хтось може випасти,— такий був переповнений вагон.

загрузка...

На втіху своїм баба Мотя сказала, що й це — слава богу. Що їм таки здорово пощастило, бо скільки лишилося отам, у тупикові!

Сиділа на одному з вузлів, наче скеля, і вони всі троє горнулися до неї, підсвідомо шукаючи захисту...

Збуджені люди не могли довго заснути. Вовтузилися в темряві, стиха перемовляючись, а коли хтось спробував засвітити свічку, на неї одразу ж дмухнуло з,десяток ротів, а її власника вишпетили з такою злістю і з таким переляком, наче той безвинний вогник міг висвітити весь ешелон.

Згодом поволі заспокоїлися. Чувся тільки шурхіт, приглушений шепіт, та іноді різко сплеснеться, сколихнувши задушливу темряву, сонний плач дитини. Та ще перестук коліс. Він вселяв надію, отой бадьорий перестук, він заспокоював, що все буде гаразд, що мине ось ця ніч і вони опиняться далеко від фронту й усі жахи залишаться позаду. Він, цей перестук, лунав усім, як найсолодша музика.

Часом перестук поволі стихав, колеса все рідше й рідше вистукували свою заспокійливу пісеньку,— скреготнувши гальмами, ешелон зупинявся. У вагоні западала тиша, кожен прислухався, аж починало боліти у вухах, а сміливіші обережно одсовували двері, так обережно та сторожко, наче по той бік уже стояли озброєні вороги.

Слава богу, нікого. Тільки степ, який скоріше вгадувався, аніж продивлявся, тільки темрява, густа й непоборна (слава богу, що темно, було б темно подовше!), тільки небо над ешелоном, геть заткане хмарами (слава богу, що хмари, було б хмарно весь час!), та попереду чахкотить паровоз, сиплячи іскрами. Іскри пливуть над ешелоном, як мініатюрні ракети, довго не згасаючи, і люди, які виглядають у двері, проводжають їх неприязними поглядами: їм уже здається, що над головами гудуть літаки.

Коли ешелон довго стояв — півгодини, а то й годину,— люди починали все більше тривожитися: ніч коротка, ось-ось мало світати. А вони ж не від’їхали й сотні кілометрів.

Хтось радив збігати до паровозної обслуги, довідатись, у чім справа. Але охочих не знаходилося: зіскочиш на землю, а ешелон саме рушить — спробуй тоді наздогнати!

Та ось ешелон знову рушав, люди мимохіть зітхали: нарешті! — і кожен потай сподівався, що більше зупинятися не будуть.

Десь біля другої, а може, й третьої години ночі колеса застукотіли все швидше і швидше, вагон аж захитало на рейках, все в ньому — і стінки, й підлога, і дах — зарипіло, загойдалося, він, здавалося, ось-ось мав розсипатись, але люди на те не зважали. Вони були раді, що ешелон рухався нарешті по-справжньому і тепер, як усе буде гаразд, зустрінуть ранок далеко од фронту.

Рита й Діма вже давно спали, заснула і мама, одна баба Мотя ще довго сиділа, пересилюючи дрімоту й прислухаючись, чи не загрожує що її дітям. Вона добре натомилася сьогодні, натомилася та нахвилювалася, бо все якось одразу звалилося на її старі плечі, бо зять, щоб він був такий здоровий, у перший же день війни подав заяву на фронт, отакий він, бачте, хоробрий, а що дома залишилася жінка та двоє маленьких дітей, те його мало обходило, про те хай думає вона, дурна баба Мотя. Тож баба і досі досварювалася подумки із зятем, якого не дуже любила і тому всі його вчинки витлумачувала тільки в один бік — лихий, а, насварившись досхочу, стала куняти й собі й не помітила, як її зморив міцний сон.

Вона так і спала, сидячи, опустивши важку голову на груди, поклавши руки на ціпок, і коли б хто, присвітивши, глянув у цей бік, то побачив би спершу згорблену бабину постать, а тоді вже троє голів, що притулилися міцно до неї.

Спала баба Мотя, спала мама, спали Рита й Діма, спав отой чоловік у зеленому капелюсі та старомодному пенсне на шнурочкові, і йому, мабуть, снилося, що баба Мотя штовхає його в груди, бо смикався нервово руками й ногами, колошкаючи в боки сусідів; спали всі люди довкола — сидячи, лежачи на рипучих дошках, що їздили то сюди, то туди; спав увесь ешелон, мов зачарований; спав, наче в казці, і вже здавалося, що той сон — не на ніч, не на кілька годин, а на цілі століття: паровоз так і мчатиме дрімотні вагони, а люди спатимуть, спатимуть, спатимуть, боячись проснутися й ще застати війну.

Ешелон мчав у ніч, і машиніст напружено вдивлявся в темряву, що, густа, наче дьоготь, поступово мов рідшала, знехотя даючи місце світанкові: уже й схід стало видно — сіреньку смужку на чорному тлі.

1 2 3 4 5 6 7