Квартира

Жодного новонародженого не чекали з таким нетерпінням, як оцього дев'ятиповерхового будинку.

Ще тільки закладався фундамент і копалися траншеї під комунікаційні мережі; ще лише починали зводити стіни й класти перекриття перших поверхів; ще цибатий кран, зіп'явшись на ноги, примірявся до першого вантажу — так обережно, наче то не цеглини були, а діти, що їх він мав рознести по майбутніх квартирах, ще гори піску, цементу, цегли, арматури і труб захаращували велике подвір'я, а могутні тягачі-панелевози ревіли натужно, вибехкуючи колії, в яких недовго й шию звернути; ще майбутні вікна й двері темніли порожніми отворами і звідти раз по раз вилітало будівельне сміття; ще навіть не думали про комісію по прийому об'єкта, яка, заплющивши очі на всі недоробки й упущення, підпише відповідний акт, — будинок лише народжувався: в колотнечі, в сварках, у біганині, у щоденних летючках, у муках, які породіллям і не снились, а майбутні мешканці вже щоденно навідувалися до нього, і чим вище підіймалися поверхи, тим все більше й більше приходило на будівельний майданчик людей. Вони пролазили крізь щілини паркану, стрибали через глибокі траншеї, дерлися через гори цегли й дощок, проникали в білі од вапна коридори, штурмували хідники, що трималися поки що на чесному слові, добиралися до другого, третього, шостого поверхів, плутаючись під ногами будівельників, оцих бетонярів, мулярів, столярів, сантехніків, електриків, заважаючи їм працювати, та як їх не лаяли, як не проганяли, як не обсипали будівельним сміттям, а то й вапном заляпували, вони лізли й лізли, наче мурахи, і якщо якась особливо настирлива пара врешті щезала, на її місці появлялися дві нові, ще настирливіші.

І їх можна було якщо не вибачити, то хоча б зрозуміти: будинок був кооперативний, і кошти на нього внесли всі оці люди.

Потім, коли будівельна гарячка врешті вляглася, коли були вимиті вікна й підметені хідники та підлоги, а подвір'я, підрівнявши бульдозерами, наспіх покрили асфальтом; коли розібрали тепер уже нікому не потрібний паркан і будинок наче ступив на щойно забруковану вулицю, на широкий, молоденькими деревцями поділений навпіл бульвар, що його вже обживали машини, коли повноважна комісія обійшла усі поверхи і спітнілий виконроб усоте поклявся усунути помічені та з належною увагою до акта занесені недоробки, хоч на нього чекав уже інший об'єкт, де всі оці обіцянки розвіються димом; коли нарешті були виписані ордери та вручені ключі од квартир, люди, які тиждень тому замалим не по-пластунському проникали в будинок, тепер кинулись штурмувати його вже на законній підставі. І той веселий штурм тривав кілька діб: з раннього ранку до пізньої ночі.

Всі види транспорту, що їх тільки можна було уявити (окрім літаків та пароплавів), підкочували безперервно до чотирьох під'їздів, вивергаючи з роздутих утроб домашнє начиння, а мурашиний потік снував безперервно, заносячи меблі в порожні поки що квартири. І вже перший, найнетерплячіший, проклинаючи залізобетон, заходився довбати шлямбуром стіну, щоб повісити килим: той дятлиний перестук ще довго лунатиме в оцьому дев'ятиповерховому вуликові як серед білого дня, так і опівночі, доводячи до мікроінфарктів прихильників тиші. Вікна враз оживуть, забіліють фіранками, зарябіють гардинами, засяють вечірніми вогнями, а по ще незатоптаному подвір'ї початкуюча мати покотить свою першу дитину, і перші бабулі вийдуть обживати свіжопофарбовані лавки, розставлені обіч під'їздів.

І рано чи пізно появиться перший небіжчик.

Його проводжатиме весь будинок, з усіх квартир, поверхів, під'їздів, і коли одлунає тужлива мелодія і сумний кортеж рушить повільно в бік кладовища, хтось обов'язково скаже:

— От і наш дім пустив перший корінь. Стояти йому тепер та стояти...

Той перший небіжчик пережив чотири війни і три революції. Роки відшуміли над ним зимовими хугами, і він уже нічого не чекав од майбутнього: дожовував рештки життя збайдужілим ротом. Все перепробувано, все пережито, всі людські пристрасті давно вже звідані, а то й забуті, минуле — як сон, в якому згубилося колись найдорожче, тож йому байдужі були розмови довкола квартир, суперечки й чвари, що кипіли на зборах, він, здається, й не розумів, де він зараз і для чого його сюди регулярно привозять. Сидів, застиглий, відчужений, вощані вуха його, зарослі посивілим мохом, були наставлені в далеке минуле, і навіть голоси онука та сина, які його й привозили (на таксі, трамваєм він по дорозі розсипався б, і вже дехто помітив, що з таксистом розплачуються копійка в копієчку: чи то такі скупі, чи грошей обмаль) і заводили так урочисто, наче не людину тримали під руки — ікону... навіть їхні голоси не пробивались до його свідомості.

Всі вже знали, що старий брав активну участь у двох революціях і слухав, кого тільки можна було почути. І син, і онук ходили старим, як тузом козирним, який побива усі козирі, тож не дивно, що й дісталася їм одна з найкращих квартир: сонячна, тиха, дві найбільші кімнати вікнами в двір, лише третя, найменша, — вікнами на бульвар, ну, тут уже нічого не вдієш, не ми планували будинок, тут поселимо дідуня, все одно ж він уже нічого не чує, тож машини йому не заважатимуть. "Правда, дідуню?" — та одразу ж туди старого й запхнули — посадили на єдиний стілець посеред порожньої поки що кімнати, і він так і просидів майже до вечора, поки заносили меблі та розставляли наспіх. А вже як занесли, як розставили (в дідуньову кімнату вирішили завтра, все одно ж не встигнуть), як посідали в кухні за швидкуруч накритий стіл, натомлені, але щасливі, як розлили урочисто 3 чарки: "Ну, діти, будьмо! Щоб вам тут добре жилося!" — лиш тоді схаменулись: а дідуньо! Кинулись до старого, а він сидів, як його посадили, він, здається, й не ворухнувся жодного разу протягом дня, і з-під висохлих на пергамент повік ледь тьмяніли згаслі жарини очей. "Ну, як вам тут, батю?" — спитав з перебільшеною увагою син. "Ходімо вечеряти!" — проспівала невістка. "Ми без вас, дідуню, й не сядемо!" — прощебетала онукова. "Уже й чарку вам налили!" — додав од себе онук.

Взяли старого під пахви, одірвали з трудом од стільця, в який він, здається, вже й коріння пустив, повели обережно на кухню. "Ще одну чарку!" — скомандував син. "Знаєм без тебе!" — відповіла, як одбрила, невістка: їй, як і всім, було незручно, що забули старого. Дістала чарку, ще одну тарілку, ніж і виделку. Онукова відразу ж заходилась накладати з паруючої каструлі, а син плеснув трохи горілки: старий давно вже не пив. "Ну, батю, щоб вам тут добре жилося!" "Якби не ви, то хіба б наші діти мали оцю квартиру! — додала невістка зворушено. — Завеземо вам тахту — будете як у бога за пазухою. Ніхто вже через вашу голову не ходитиме..." "Еге ж, дісталося всього, — похитав головою син: він захмелів, і лисина його червоніла торшером. — Пам'ятаєш, Маню, як я тебе привів у нашу родину? Одна кімната на чотирьох, — повернувся до молодят. — Три на чотири. Батя з мамою на односпальному ліжкові, а ми — під столом. А тоді ще й ти народився, — це вже до сина. — І нічого, жили — не вмирали, наче так і треба було. Правда ж, батю?"

Старий, мабуть, не чув: жував через силу курячу гузку. Чарку ж навіть не пригубив.

"Гарна вам квартирка дісталася, нічого не скажеш, — продовжував син: од випитого його потягло на розмову. — Доведеться виплачувати, але то вже хай у вас голова не болить. Ми з матір'ю порадилися та й вирішили, що будемо платити самі..." — "Ну, що ви, тату, ви й так помогли, скільки могли, — заперечив онук. — Якось уже самі обійдемось". — "Бач, які горді! — повернувся син до своєї дружини. — Не хочуть, щоб ми їм помагали". — "Та ви ж уже обоє на пенсії!" — "То й що? Пенсіонерам і треба менше. А вам ще які оно витрати. Нова квартира, вона, сину, ого!.. Як молода жінка: спробуй її одягнути!" — "Ну, вже якось одягнемо", — розсміявся онук. І, батьків проводжаючи, запросив на прощання: "Ви ж приходьте, не забувайте нашої хати".

Повернувся на кухню: дід застигло сидів край столу. "Підемо спати, дідуню?" Були зараз як ніколи до нього уважні. Одвели до кімнати, роздягли, поклали на ліжко: "Завтра вам тахту привеземо". Старий ліг, як умер: навіть не ворухнувся.

А за тиждень помер. В останній час, здається, жив тільки для того, щоб вибити онукові трикімнатну квартиру. І коли квартира була нарешті отримана і ніхто тепер її вже не міг одібрати, старий, звівши останній порахунок з життям, непомітно пішов з цього світу.

Може, тому він і лежав у домовині з таким умиротвореним видом, наче давно уже ждав, не міг діждатися смерті. Обличчя його розправилося та помолодшало, а на запалих губах застигло якесь аж удоволення. Він так і лежав: сухенький, маленький, в завеликій, наче на виріст, домовині, мов повернувся протягом ночі, коли помирав, у своє дитинство — за такими далекими обріями, що всім живим, які його проводжали, здавалося воно зовсім уже нереальним. Він так і виплив над людськими головами з не обжитого ще будинку: в оту вічну квартиру, яка не потребуватиме ремонту, не підлягатиме обміну, не стоятиме на облікові в жеку. Він так і пішов од живих — реліктовий уламок минулого, тож ніхто по ньому й не плакав, бо плач сприйнявся б як фальш: смерть його була такою ж природною, як зміна пір року, як захід сонця, як ніч. І живі, постоявши трохи над покритим вінками й квітами горбиком, поверталися без особливого суму додому. І син, і онук думали про одне й те ж: старий знав, скільки жити, тож відчували якусь аж гордість за свій рід, що ніколи не підводить. І сиділи за поминальним столом якісь особливо схожі один на одного, й онукова лисина ясніла торшером, тільки не таким розкішним, як у сина.

Потім, коли чужі розійшлись, а посуд був прибраний та перемитий і батьки, попрощавшись, теж зібралися додому, молодята, залишившись наодинці, чи не вперше відчули себе повновладними господарями трикімнатної цієї квартири. Повмикали скрізь світло, взявшись за руки, ходили з кімнати в кімнату, і квартира після того, як винесли дідуня, здавалась їм значно більшою за свої сорок шість метрів.

Кімнати ще світили голими стінами, ще багато чого бракувало, особливо в третій, дідуньовій, де стояли тільки шафа й тахта та єдиний стілець (всього цього треба якнайшвидше позбутися: таке воно старомодне), а під стелею висіла оголена лампочка.