Після того як мій шеф стукнув перед моїм носом кулаком об стіл, а я грюкнув дверима його кабінету, друзі мені сказали:
— Навчись відключатися! Бо пропадеш.
— Не можу, — кажу.— Нерви.
— Не зможеш — ще гірше буде. Але ж треба. От, скажімо, лає тебе хтось. А ти думай в цей час про щось зовсім інше. Перенеси свою увагу десь далеко. Кудись в Африку, у джунглі…
І я почав займатися аутотренінгом.
Важко було спочатку.
Викликає шеф. Починає:
— Кажуть, ви не так у відрядженні поводилися…
— Я поводився "так". Це вам кажуть "не так", — зірвалося за звичкою з мого язика.
Тоді пригадав, що треба відключатися.
Він батькує мене, а я мовчу. Стою. Думаю.
— Про що ви думаєте? — питає роздратовано він.
— Про крокодилів…
Його очі лізуть на лоба.
— …Думаю, — кажу, — що на півночі Гани є одне село. В річці біля нього живуть крокодили, які зовсім не кусають людей. Такі ті крокодили людяні, що навіть діти з ними граються.
Відключання зразу дало свої наслідки. Очі шефа з великих зробилися маленькі. Він лагідно запитав:
— Може, ви збираєтесь їхати працювати на північ Гани?
…Час і тренування зробили своє. Відключатися для мене стало зовсім просто.
Приходить до мене завідувач відділу. Приносить креслення.
— Ти, — каже, — отут наіхомутав. Накрутив, сам чорт не розбере.
Ця частина креслення якраз була не моя, а мого колеги, співавтора проекту. Тому я дуже делікатно запитав:
— Хто сказав, що нахомутав я?
— Я кажу. Я — завідувач відділу!
Сиджу мовчки. Закрив очі. Думаю.
— Про що ти думаєш? — питає роздратовано завідувач.
— Про Африку. Про індійські племена. Кажуть, в Африці є одне плем'я, яке зовсім не вживає займенника "я". Хто тільки скаже "я", того одразу виганяють з племені. І він кочує…
Після цього мені довелось перекочувати в іншу установу.
Тут я від пасивного аутотренінгу перейшов до активного.
Не тільки відключався, а й переключався.
Каже мені завідувач:
— Рівно о дванадцятій зайдете до мене. З'ясуємо деякі питання.
Думаю собі: рівно о дванадцятій вже буде пізно.
Треба настроїтися. На щось інше. Переключити увагу. Приємно було б зараз, золотої осені, взяти пляшечку, пару шашличків. І щоб на лоні природи. І щоб не самому. Щоб з однокурсницею. Про фізику, про лірику поговорити. Листочків назбирати. Пісень поспівати.
Переключився.
Під кінець робочого дня розлучався з лісом, як з першим коханням.
Прийшов додому.
Жінка:
— Знову несе від тебе, як з бочки… А це на шиї чия помада?!
Я сів у куток. Почав. Переношу свою увагу па береги Африки, у джунглі… Думаю про тигрів… Про пантер чорних… Та жінка тріснула мене по голові сковорідкою.
Тоді остаточно відключився.
Включали мене в лікарні.