Гарапоненко зібрався зателефонувати подрузі своєї юності. Але, опустивши в автомат дві копійки, механічно набрав номер телефону своєї квартири:
— Алло!
Звідти обізвався приємний жіночий голос. А тому, що телефони в Києві завжди працюють із музичним супроводом, Гарапоненко голосу дружини не впізнав.
— Слухаю вас…
Дружина Гарапоненка чекала дзвінка від друга своєї юності й теж не впізнала голосу чоловіка.
Гарапоненко залився солов'їним щебетом:
— Мила моя! Без тебе мені світ — не світ, сонце— не сонце, а весна — не весна…
Серце дружини Гарапоненка билося швидко-швидко:
— Чарівний мій, — туркотіла вона, — Любила тебе й любитиму…
У трубках щось гуло, потріскувало, дзеленчало. А голови обох друзів юності крутилися від щастя.
— Твого нема? — діловим тоном спитав Гарапоненко.
— Поїхав у відрядження, — вдоволено відповіла Гарапоненчиха. — А твоя?..
— Моя вдома, — байдуже сказав Гарапоненко. — Та це не страшно. Вона з хати не вийде. З самого ранку скаржилася на серце.
— То де? — тепер уже Гарапоненчиха спитала діловим тоном.
— У Піонерському парку. Біля кози. О двадцятій нуль-нуль.
По телефонних дротах назустріч один одному полетіли два поцілунки.
О двадцятій нуль-нуль Гарапоненко, тримаючи в руці букет троянд, уже зіперся на козу.
Гарапоненчиха, окропивши себе з п'ят до голови духами "Ночі Парижа", бігла на умовлене місце.
Погляди їхні зустрілись — і вони закам'яніли.
Мовчанку порушив Гарапоненко:
— Я не поїхав… Запізнився на поїзд. Іду додому… Став перепочити… Ось квіти… Тобі…
Гарапоненчиха радісно кинулася чоловікові на шию:
— А моє серце відчуло… Я йшла на вокзал… Тобі назустріч…
Щасливе подружжя радісно поверталося додому.
"Хто їй сказав?" — ламав голову Гарапоненко.
"Хто міг дізнатися?" — сушила мізки Гарапоненчиха.
У весняному повітрі пахло трояндами й "Ночами Парижа".