Я сидів у парку на лавочці. Милувався барвами осені. До лавочки підійшов статечний чоловік. Сів. Привітався зі мною. Дістав з кишені блокнот, ручку.
— Вибачте, — каже, — я з Академії наук. Робимо соціальне дослідження. Можна кілька запитань?
— Будь ласка, коли я можу хоч чимсь прислужитися науці…
— Бачите, запитання будуть трохи незвичайні… Інтимного характеру… Але це для науки…
— Раз для науки…
— Ви одружені?
— Так.
— Уперше?
— Уперше.
— Діти є?
— Двоє.
— Ви часто сваритесь з дружиною?
— Я не часто. Частіше вона зі мною.
— За що?
— За все.
— А ви з нею за що?
— Я за те, що вона зі мною свариться.
— У вас буває таке, що ви прийшли додому пізно і під доброю мухою? Що ваша дружина тоді каже?
— Каже, що я порося.
— А таке, що ви тікаєте під будь-яким приводом з кімнати, аби не допомогти жінці по господарству?
— Від моєї жінки не втечеш.
— Скажіть, а як кудись збираєтесь, жінка ваша довго зодягається?
— Влітку — годину, взимку — дві.
— Добре готує ваша жінка страви?
— Як коли. Для гостей — пальчики оближеш. Для себе — також не подавишся.
— Ревнива?
— Отелло!
— Не б'є вас?
Я здивовано глянув йому в очі. Аж тепер запримітив, що ліве підбите, а над правим добряча гуля.
Він зніяковів. Тоді винувато опустив очі. Сказав тихо:
— Вибачте. Сказав вам неправду. Я не з Академії. Збираю оце матеріали, щоб зіставити. Розлучатися чи не розлучатися…