Олег ніби підслухав мої думки:
— Слушай, мене інтересує таке. Ну вот, говорят: ведьма. Ти можеш мені пояснить толком: шо воно такое, ведьма? Летает на вєніку? Но ето же чепуха!
— Я вже тобі пояснював, — мовив терпляче. — Це жінка з містичною енергією.
— Да, я помню, — сказав він. — Но не думал, шо такое єсть у жізні діствітільно... А тепер верю!..
І він поринув у себе, сидів якийсь загаданий та печальний, ніби це не був отой знайомий мені самовпевнений і трохи надутий Олег: бабник і фанфарон. Ні, переді мною сиділа інша людина, не сказав би, що просвітлена чи умудрена, але чогось у житті навчена — мені було його жаль.
— Ти уверен, шо она міня оставіт в покої? — спитав удруге він і подивився так, ніби від мене це залежало: скрутить його горбунка чи ні.
— Абсолютно! — відповів я, аби потішити свого невдашного приятеля.
— Шо міня беспокоїт, — сказав Олег. — Вона же може зробить зі мною, що захоче. От чого я боюсь!
— Ти вже дзбан випитий, Олегу! — сказав я. — Випитий і розтрощений на черепки.
В очах Олегових спалахнула іскра.
— Подбірай слова!
— Вибач, — сказав я і знову відчув до приятеля жаль. — Не хотів тебе образити. Бачиш, коли б ти не був розбитий на черепки, то з тебе можна було б випити вдруге. Отже, в цьому випадку ліпше бути розбитому на черепки, ніж цілому.
— Да, ти прав, — понуро згодився Олег, моя софістика його завжди переконувала. — А када она не будет щитать, шо я разбіт?.. Слушай, как ето по-рускі: черепки?
— Не знаю, — мовив я.
— Да ладно! — махнув рукою Олег. — Ну, і начньот всьо знова?
— Той, що розбиває дзбан, знає, що зробив, — сказав я.
— Думаєш? — зиркнув на мене трохи втішено, а трохи вражено, Олег.
— Елементарно, — мовив я впевнено і звівся, щоб іти. Олег подивився на мене притомленими, випитими очима і тепло сказав:
— Бережись хоч ти. Вона, по-моєму, всіх нас на вудочку взяла. А лишився з нашої компанії ти. Чи тебе, такого мудрого, омине?
Сказав цю фразу чистою літературною українською — певне, і справді не хотів у цей момент иереді мною викаблучуватися і таки щиро дбав про мене як про приятеля, тому-то й світив так печально очима. "Де ти подівся, колишній Олеже?" — смутно подумав я, розуміючи, що він сказав річ конечну, і мені треба по-особливому триматися, адже кому хочеться бути розбитому на черепки. Розбитого дзбана склеїти можна, але води він не триматиме: істина тривіальна, але неперехідна.
— Спасибі, Олеже! — сказав я сердечно. — Але ти людина не меншої волі, як я. А зумів утриматися чи вберегтись?
— Я сделал обшибку, — знову перейшов на свій жарґон Олег. — Я разслабілся. А разслабляться тут ніззя! Понял?
І вперше я подумав, що Олег не дурний. Він тільки трохи дивак: носить на гарному обличчі машкару і переконує себе, що та машкара гарніша за його лице натуральне. То, може, після того, що сталося, і машкара його розіб'ється на черепки?
9
Мій ніби щасливо знайдений образ — випитого, а потім розбитого дзбана — не був зовсім точний: що випитий — правильно, а що розбитий на черепки — ні, бо розбитий на черепки — це знищений. Горбунка Зоя містичну енергію в собі справді несла, але навряд чи була, думав тоді я, фатальною істотою, адже ніхто з нас після стосунків з нею не помер, хоч кожного по-своєму покрило нещастя, але чи обов'язково пов'язувати це з горбункою Зоєю, — адже ті нещастя почали падати на нас, коли горбунка Зоя покинула нашу околицю, і ми забули про неї й думати. Однак, не можу звільнитися від думки, що вона не тільки покористувалася нами, як племінними бугаями, щоб завагітніти, але по-своєму зненавиділа нас, а ненавидіти — це і є обдавати, як водою, людину містичною, отже, лихоносною енергією, отже, й актом помсти це могло бути. Можливо, ми носили ту її ненависть-помету в собі, як невиліковну хворобу чи смерть, поки та нас не вдарить по-справжньому? Раніше я вже вказував, що бачив у горбунці Зої образ Смерті, а пізніше думав про це не раз, адже смерть не приходить до нас ізнагла, хоч і таке часом буває, нагла смерть зоветься неприродною, тобто ненормальною, нормально ж вона пробирається в нас п'ядь за п'яддю, вражаючи якусь частку хворобою, інколи та хвороба тримається в тілі десятиліттями, а вона, смерть, ухопившись за ту ниточку, поволі в нас уповзає і завойовує в нутрі нашому все більше простору, аж доки нас не завоює. Так само й Зоїна ненависть до нас: вона тільки закинула в нас по зернятку тієї ненависті, а прорости воно мало тоді, коли для того прийде час і будуть належні умови. Ось чому її помста вдаряла по нас в різночассі пізнішім, а не відразу, а що вдарила вона нас усіх — це безсумнівно.
Я заговорив не лише про моїх друзів, які були "підсічені" Зоєю, а про "нас", тобто включаючи й себе, — зрештою, нічого ховатися: кожен має всі підстави здогадатися, що наступною жертвою Зої-горбунки мав стати я, про що й натякав мені після пам'ятної нашої розмови Олег. Про це й буде моя подальша оповідь, але поки до того дійде, повторю (я вже це зазначав), що в мені є щось од слідчого, я люблю розгадувати таємниці, інакше вони непокоять мене і створюють певний дискомфорт. Отож я вирішив переговорити про ці речі з Оксаною, яка одна з нашої колишньої компанії залишалась у приятельських стосунках із горбункою Зоєю, вони весь час зустрічалися і мали навіть якусь взаємну погодженість. Правда, на перепоні моєї вивідувальної розмови могла стати елементарна жіноча (цього разу Оксанина) схильність робити таємничими елементарні речі, та й не можуть жінки (хронічна риса) бути до кінця відвертими з чоловіками, навіть коли близькі з ними, а з Оксаною я ще був близький позірно. Однак підігрівав мене той резон, що й Оксана, в силу своєї природи та бажання (цілком натурального) прив'язати мене до себе, мала би захищати у свій дівочий спосіб мене від горбунки Зої, якими б приятельками вони не були, хоч би через ревність до неї, а що така ревність вже була, не раз переконувався — про це описано.
Отже, я зустрівся якось увечері з Оксаною, і ми рушили у звичну нашу прогулянку зі статусом "лінивого кохання" — після певних поступок дівчина мене ближче до себе знову не допускала, хоч ходила на побачення цілком охоче. Через це наші стосунки з Оксаною не були аж такі, щоб я міг розповісти, що виробляла горбунка Зоя із хлопцями з нашої компанії (яка вже цілком розпалася — чи не був це ще один акт Зоїної помсти?), для такої відвертості треба було інтимнішої близькості, ніж та, що ми її мали. Отож ми ішли, скромно взявшись за руки, у чудових синіх сутінках, і мирно теревенили, власне, балакав я, а вона мило мені підтакувала, до поцілунків і нових спроб фізичного зближення ще не доходило, отже, момент для розмови догідний. Поступово між нами починала прочуватися все більша злагода, і я вирішив використати цей момент, запитавши раптово:
— А знаєш, що й Олег упав жертвою горбунки Зої?
— Чому думаєш, що жертва Олег, а не Зоя? — легко обурилася Оксана.
Реакція була нормальна: діяла жіноча корпоративність.
— Хай буде так. То ти знаєш?
— Знаю! — просто сказала Оксана. — Зоя мені розказувала. Я зчудувався. Невже Зоя їй оповідала про все так відверто,
як мені Олег?
— Коли б не хотіла, не була б жертвою, — сказав я. Оксана мовчала, як непорушне божество.
— Мене одне цікавить у цій історії, — спитаь я. — Навіщо їй це? Вона що, аж настільки зіпсута?
— Ну, знаєш! — сказала Оксана. — Ви, хлопці, коли йдеться про дівчат, нічого не розумієте.
— Отож хочу зрозуміти! — сказав я. Оксана мовчала.
— Не хочеш, щоб розумів.
— А нащо це тобі? — вона зробила наголос на "тобі".
— Бо дивно.
— Ну, коли хочеш знати: вона зовсім не зіпсута.
— Як же це пояснити?
— А як собі хочеш, — сказала сакраментальне і знову замовкла.
— Виправдовуєш Зою? — спитав обережно я.
— Нема чого виправдовувати, — сказала Оксана і раптом додала. — Ти що, теж на неї око поклав?
— Коли 6 поклав, давно був би з нею, — відверто мовив я. — Вона ж не така недоступна, як ти.
Оксана зирнула на мене, в її очах я побачив спалах.
— Не хочеш про те говорити? Оксана мовчала.
— Чому не хочеш про те говорити?
— Бо ви, чоловіки, нічого не розумієте, — сказала безапеляційно Оксана.
— А ти мене до неї не ревнуєш?
— Я на тебе прав не маю, — мовила тихо Оксана. — Ти мені нічого ще не сказав.
Мені знову захотілося чортихнутися, але я, звісно, стримався.
Оце й уся наша розмова. Інформації із неї я виніс "нуль" — і готовий був згодитися, що ми, чоловіки, і справді нічого не розуміємо в жіночій психології, коли б не було це все так елементарно. .
До речі, того вечора Оксана була ще стриманіша, ніж завжди. Коли я її цілував, вона опиралась, і навіть спробу торкнутися грудей, що вже було мною завойоване, а нею прийняте, відсікла, різко відкинувши мою руку. Я не нарікав: та наша розмова, очевидно, її насторожила. Я розумів, що Оксана в такий дивний спосіб воює за мене, можливо, супроти горбунки Зої, — хотіла їй протиставитися, а, отже, завоювати мене. Коли так, дівчата щось розуміють у чоловічій психології, а щось ні. Принаймні я не сумнівався, що Оксана ревнувала, але така вже була її горда природа, і тут я перед нею схилявся. Але водночас, мені її ставало жаль, бо в такий спосіб особі жіночої статі оборонити свого облюбленця від зазіхань сильнішої конкурентки навряд чи вдасться. Я був розчарований і розмовою з Оксаною, і її неприступністю, через що в душі моїй поселився холодок. Однак, не треба лукавити: я добре знав — варто мені сказати дівчині ті кілька ритуальних слів, на які вона настійливо чекає, або ж виявити більше енергії, і вона поступиться, але в цій ситуації я сам того не хотів зі спонук для мене не до кінця збагненних. Це мушу зазначити, бо об'єктивно виходило, що Оксана не ставала иерепинним бар'єром між мною та горбункою Зоєю.
Не зайве сказати: Олегові страхи, що Зоя його скрутить, були даремні, я мав рацію, заспокоюючи приятеля, — ні до Юрка, ні до Геннадія, тим паче до Олега, вона претензій не мала і навіть не намагалася продовжити з ними стосунки — це було очевидно: охолодження наставало відразу надвабіч і дорешти, отже, в плани горбунки завойовувати того чи іншого хлопця собі в чоловіки чи майбутнього платія аліментів, напевно, не входило. Здається, саме цей момент і був найслабшим місцем у моїй обороні супроти Зої, бо вадою мого характеру було, як відзначалося, те, що я просто не міг пройти повз податливих дівчат, а позаяк їх не бракувало, то міг без особливих гризот розігрувати з Оксаною "ліниву", тобто благопристойну любов.