Звелося в бік нашого вікна й сміялося.
— Він точно випив! — прошепотіла перелякано мати. — Дами й панове! — проголосив батько і вклонився, розводячи руками.— Вистава закінчилася, можете спокійно спати!.
Знову засміявся й пішов у наше парадне.
— Ух, я ж йому і врізав! — сказав Дмитро й подався слідом.
Арена порожня. Блищать калюжки крові, правда, кров ця не червона, а жовта. Публіка позіхає, тобто позіхаю я. Мені з того, що відбулося, не смішно й не сумно. Річ віковічна: таке відбувається в усіх представників живого світу. Можливо, позіхає за вікном і Лариса, її батьки тихо обговорюють подію.
— Ти б того,— каже Ларисина мати,— відшила б котрогось із них.
— Отого обіясника відший! — сердито підхоплює батько.— Того, що битися поліз!
Він позіхає так, що в темені його золоті зуби моторошно спалахують. Можливо, думає він про те, що свого часу також бився за ту, що важко лежить ось поруч, і зараз йому смішно з того. Ще позирає на молодших та зграбніших, але це тільки так: найбільше любить він спокій. "Що може бути ліпше за спокій? — думає він. Це і є ота мирна думка, яка допомагає йому легко заснути. Адже щоб заснути, треба небагато. Перевести вмикач свідомості і тим самим переведеш себе зі світу реального в нереальний. Може, хтось і вірить у сни, у зв'язок цих двох людських мікрокосмів, але не я. Я вважаю, що між двома станами людського життя ніякогі-сінького зв'язку немає,— людині це потрібно, щоб стати отаким "мирним чоловіком", яким є Ларисин батько. Він зараз летить. Не як птах, а як довгасте живе тіло. Він зараз падає в прірву, але та прірва не пожере його. Це довгий-довгий сталистий тунель, на обіддях якого виграють химерні образи. Там чудні істоти, що хочуть схопити його, тягнуть до нього руки, стріляють у нього, але їм ніколи до нього не дотягтися, як не дотягтися зображенням на екрані до глядачів у залі. Він летить далі і летітиме доти, доки триватиме ця мандрівка. Летить, як куля в середині ствола, і все завершиться, як це належить. З ляском вистрілить він собою в цей світ і прокинеться. Спокійно всміхнеться назустріч білому дню й потягнеться так, що кістки в ньому захрумтять. Буде врівноважений, бо він із тих, хто спокійно засинає і не менш спокійно прокидається...
Мати зустрічає в коридорі батька. Сама відчиняє йому двері, і він входить у квартиру всміхнений і задоволений.
— Ну, ти зовсім не маєш на плечах голови! — каже мати.— А що, коли б той гицель ножаку тобі всадив?
— Той гицель,— урочисто каже батько,— помічник завскладу, і ножаку він радше перепродасть як дефіцит.
— І зовсім не смішно,— каже мати.— Ти, мабуть, випив, що такий хоробрий?
— А чому я не можу випити? — питає батько.— Зельтерської води, наприклад.
Мій батько старий, думаю я. Він каже "зельтерська" замість "газована".
— А потім будеш стогнати й плакати? А я, наче дурна, буду бігати коло тебе.,
— Я вже зараз стогну й плачу,— каже батько, і в його голосі пробивається щось серйозне.
Але мати не розуміє його. Вона помалу заводиться. Вони входять у мою кімнату й бачать моє лице. Я стою, повернений до них, серйозний і виструнчений. Я дивлюся на них упритул: ні, вони вже не виженуть мене погуляти! Вже ніч, кругла, наче' розширені очі. Вони дивляться в ліч, туди, де зависло беззоряне й безмісячне небо, залите каламутною іржавою водою,— то сяють відбиті в просторі тисячі міських ліхтарів.
— Лягай спати! — трохи різко каже мати і гасить цією фразою своє невдоволення.
Тепер мені лишається подивитися на батька. На мене пильно зорять розумні сині очі, серйозні, рідні очі, в яких уже нема винуватого виразу; вони запитують, чи буду я
йому приятелем? В них є трохи лукавства, трохи сміху та жарту, але більше серйозного. І я раптом відчуваю незмірну вдячність за оте серйозне, подароване мені, бо саме цього цілий день сьогодні потребував. Я вже не жалію його, а люблю. Моїм грудям тісно стає від надмір розширеного серця: воно стало таке велике, як моя втіха. Батько ледь-ледь підморгує мені, а я всміхаюся до нього кутиками вуст.
9
Я прокинувся тоді, коли вікна покрилися холодним видивом світання. Блідий відсвіт тільки-но народивсь у небі, ще він не спустився додолу, але вікно моє його відчуло. Саме зараз всі найміцніше сплять, і я можу поринути в те марення, яке заповідав собі ще вчора ввечері. Для цього мені не потрібно заплющувати очей, адже тіло моє й так наполовину спить. Я дивлюсь у вікно, і бліде видиво заповнює мої розплющені очі.
Безшумно випливаю з кімнати, ледве ступаючи босими ногами по паркету. Він слухняний сьогодні, цей паркет, і ні разу не рипнув. Пропливаю через зачинені двері й опиняюся на сходах. Тут пригашено і втомлено світить коридорна лампочка, здається, от-от вона блимне востаннє й засне. Стою якийсь час, щоб набрати в груди повітря. Тихо навколо й безживно. Глухо якось і заціпеніло. Але мені потрібен саме такий момент. Саме в таку пору я можу найглибше відчути таємничу зачарованість голубого колодязя нашого двору. Я дивлюся на нього з вікна третього поверху. Він полощеться внизу, в синьому димі, і мені здається, що це не калюжки на ньому, а обличчя. Всі, які живуть у цьому дворику, а серед них і моє. Тоді мої вуста починають ворушитися. Я видихаю тонке й ніжне дівоче ім'я, і від того вона прокидається, дівчина, про яку я думатиму від-сьогодні. Вона теж відчуває холодне видиво світання і так само, як і я, дивується йому. Дівчина повертає до мене обличчя, щойно вона пройшла через зачинені двері, її обличчя темно малюється на світлому тлі вікна.
— Все в порядку? — пошепки питає вона.
— Сон і тиша! — шепотять мої вуста.
— Чи ж відбудеться чудо? — питає вона.
Я киваю головою, беру дівчину за руку і відчуваю, що вона безплотна. Вона як те світання, що розбудило нас і з'єднало. Чудо, яке вигадав я або маю ще вигадати.