Льодолом

Кінчався лютий. Морські західні вітри подеколи теплими зідханнями зганяли сніг, підсинювали лід на Двині. Потім ізнов суворі подихи сходу оповивали густим білим сувоєм сонну країну, маскували рівним настом закопи супротивників, і тільки чорне павутиння дротів позначувало лінію фронта.

Безвусий Остюк мрійно казав, дивлячись у маленьке віконце землянки на осяяну ранковим сонцем Двину, що застигла в величнім спокою:

— Пам'ятаєте казки про сонних богатирів? От здається мені, що поклався руський богатир спати коло порога свого палацу, загородив вхід своїм могутнім тілом, уперся головою в Балтицьке море, ногами сягає аж до Чорного. Пораються коло нього мільйони мізерних комашок, плутають дротами, забивають палі навколо, як Гулліверові ліліпути...

Та зійде весняне сонце, зігріє вії богатиреві, прокинеться він, чхне — і полетить шкереберть уся комашня, розкидає, розтрощить він усі припони й залізною палицею пожене досадливих навратників геть звідсіля, як отару овець. Великий руський народ, як північний розлютований ведмідь, ревне гнівним ревом — і опиниться кривавий Вільгельм десь на безлюднім острові, як колись Наполеон на Єлені...

Ротний зирнув на запального юнака із якоюсь поблажливою посмішкою і поволі, натискаючи на кожне слово, ніби вдавлюючи його в свідомість слухача, відповів:

— А мені пригадується біблійна легенда про Навуходоносорового бовдура. Пам'ятаєте: був увесь срібний, голова золота, а ноги глиняні. Чи схочуть наші глиняні мужицькі ноги підтримувати тяжку золоту голову? Схоче встати ваш богатир, ворухнеться — і підігнуться хиткі підпори...

— Ну, це в вас учительська штафірська[224 — Штафірська — тобто цивільна, невійськова.] душа заговорила... Коли нема волі до перемоги над ворогом — краще й не заводиться... Чого ви пішли на війну?

— По-перше, я, як і тисячі подібних, не пішов, а нас, як кажуть слушно салдати, погнали. Це вам, молодому юнакові, здається війна веселою розвагою, інтересною пригодою... Ми дивимося на це трошки інакше... А по-друге, хто вам сказав, що нема в нас волі до перемоги над ворогом? Вона є, нею ми — "штафірки", як ви нас іменуєте, — повні вщерть, "до отказу", тільки над яким ворогом, от що треба собі усвідомити.

— Як, над яким? Отим, що за Двиною. Над німецькими варварами.

— Ви так думаєте? А не помічали ви варварства круг себе? От пригадую: приїхав колись до нашої школи інспектор. Пояснює учням молодий учитель оповідання Гоголя, оті славнозвісні "Вечори на хуторі" — учили ж і ви їх, не забули, либонь? Каже: "Був Гоголь, хоч і дрібний, а поміщик. Не приймав він близько до серця горя народнього, кріпацького. Були для нього кріпаки, як мертві душі — купуй їх, продавай, батогами бий, як худобу. І от бачимо ми, як хутори диканські у нього танцюють, співають, пиячать, регочуться, вечорницями бавляться, а тяжкої праці селянської не бачить Гоголь. Он і в "Мертвих душах" — поміщики є, а мужиків нема. Тільки спину кучера Селіфана бачить читач та дурного льокая Петрушку". Ну, і що б ви думали? Приходить наказ: звільнити того вчителя "за шкідливий напрям думок, скерований проти сучасного ладу, що може згубно вплинути на молоде покоління". І знаєте: я не дивувався, почувши за це, бо, справді, чи набагато сучасний лад одійшов від Гоголівських часів? Хіба ж у нас не справжнє варварство, безпросвітня тупість і знущання з того, кого ви звете великим руським народом?

Остюк здивовано витріщився на ротного. Таких слів він іще не чував. І не знаходив відповіді. В його попівській родині назвали б, певно, такі думки ворохібними, бунтівницькими. Він помовчав, зосереджено щипаючи себе за губу, де мали колись вирости вусики, і нарешті вимовив:

— Але ви це обстоюєте темну, дику масу, що не може собі дати ради, що. Її треба силувати заради її власного щастя, мов щеняті в миску з молоком голову пхати. Пусти її без віжок, без батога — як коні на випасі без пастуха підуть у шкоду, заблукають хто й зна куди.

— А ви заганяєте їх тими батогами хто й зна куди, — гаряче скрикнув ротний і раптом обірвав, почуваючи, що розмова заходить надто далеко. Подумав: "Що я цього попівського синка просвіщаю — чи ж утямить? Батькова наука в ньому кріпко сидить, кілками, а не словами вибивати треба". І додав уголос:

— Батожать вашого руського богатиря і вздовж, і впоперек — і таки дійсно, як ви казали, прокинеться він колись і чхне, ой чхне!.. Це, може, ви чули, філософ такий мандрівний був на Україні — Сковорода[225 — Сковорода Григорій (1722-1794) — видатний філософ і поет. В основі творів — розв'язання проблеми щастя людини. Його праці поширювалися як серед інтелектуальної еліти України, так і поміж простолюду.]. Він так і казав — і не думайте, що він якийсь там революціонер, соціяліст був: "мудрствують, — каже, — що простий нарід спить, хай спить сном, міцним, велетенським, як у казках. Але від всякого сна прокидаються, і хто спить, той не мертвеччина і не трупище. Коли виспиться, так прокинеться, коли прокинеться, то очуняє і забодрствує"[226 — "мудрствують, каже, що простий нарід спить, хай спить сном, міцним, велетенським, як у казках. Але від всякого сна прокидаються, і хто спить, той не мертвеччина і не трупище. Коли виспиться, так прокинеться, коли прокинеться, то очуняє і забодрствує" — авторські варіації на тему твору Г. Сковороди "Убуждшеся, видіша славу Єго", що входить також і до 6 розділу діалогу "Поток зміїн" — "О преображенії".].

Не пригадаю вже добре напам'ять, як там далі. Отак і ви думаєте — спить, нехай собі спить, а ми на його спині ще посидимо.

— Та я ж про німців казав, що на нас наносі даються, — скрикнув Остюк.

— Та й німці на своєму народі гопки їздять. Думаєте, охотою німецький салдат на нас іде? Не холодно й не голодно йому в закопах отак, як і нам? Не вовком дивиться він на своїх лайтнантів та майорів, що женуть його на смерть заради тої золотої голови Вільгельмової?

— Ага, ви вже Німеччину за бовдура вважаєте,— іронічно замітив Остюк.

— Та й Німеччина — бовдур, і ми — бовдур, — відказав ротний, рубаючи слова.

— Що ж, по-вашому, ввесь світ на глиняних ногах і незабаром завалиться?

— Щось подібного, мій друже! Тільки він не завалиться, а як метелик з ляльки вилетить, скинувши бридку шкаралущу, і заграє веселкою на сонці.

Остюк не зрозумів. Юне обличчя було кумедно серйозне, лоб зібрався в напружені згортки, а верхня губа нещадно страждала від ненастанних щипків.

— А про мене — треба німця бити до кінця — і край. Хай не лізе! Прийде весна — поженемо, як Наполеона з дванадцяттю язиками аж до Парижу, чи то пак, до Берліну.

— Ну, а далі?

— Як далі?

— Ну, що буде далі, як німця ви поб'єте?

— Розділити Німеччину, як Польщу розділили, хай не бунтує.

— А народу від того краще буде?

— Якому народу?

— Та якому: нашому, німецькому, всякому...

— Звичайно, краще! Буде могутня, велика Росія.

— І буде в могутній, великій Росії таке ж варварство, як і досі...

— То що ж: ви хочете, щоб нас перемогли?

— Ні, не хочу. Це теж буде варварство. Замість одного пана другий пан, може, тільки трохи розумніший та хитріший.

— Так що ж ви, нарешті, хочете, — добивався Остюк.

— Знищити варварство, голубе, знищити варварство.

— Яким способом?

— О, способів багато! В кожному салдаті сидить той спосіб...

Остюк знов розгубився і не міг збагнути, куди, власне, натякає ротний. Брови йому по-дитячому підвелися, очі безпомічно кліпали.

— Що ви хочете цим сказати? — перепитав він.

— Хочу сказати те, про що говорив Сковорода, — знов ухилився від прямої відповіді ротний і по павзі додав:

— Але давайте припинимо цю розмову. Колись іще до цієї теми вернемо, як вас цікавить. А зараз подихаємо свіжим повітрям. Ця землянка просто давить, а ми ще й насмалили.

Дійсно, після затютюненого повітря груди жадібно ковтали цілющу прозорість ясного ранку.

Сіли на колоді коло входу й дивились на сліпучу поверхню Двини, осяяну сонцем з ясного, безхмарного неба, молочно-блакитного, десь далекого-далекого. Мільйони райдужних іскор грали на снігу, веселячи зір. Могутня ріка тихо спала в льодовій броні, тільки де-не-де темніли провалля від набоїв та довгі щілини в кригах від поворушень сонного велетня. Біле простирало ріки непомітно б переходило в такий самий білий, засніжений берег, та його оторочувала чорна загородь дротів і рогаток. Від Драйкройцена навскоси через ріку теж чорніли два шереги тісно пов'язаних рогаток через усю Двину до російського берега широким трикутником: голова — острів, основа — російський берег. Це довгими зимовими ночами загородились островитяни від можливих обходів ворога. На білому снігу різко вирізьблювалася кожна рогатка своїми лапатими хрестами. З одної зірвалася ґава і важкими вимахами чорних крил безшумно полетіла вздовж ріки десь за поживою. Ніщо не порушувало мертвотну тишу. Після нічної настороженої, нервової варти закопи спали, поставивши рідких спостерігачів, тільки десь за другою лінією в ярах де-не-де здіймався легенький димок — кип'ятили "чайок" у бліндажах, захованих під кручею від ворожого обстрілу.

Ані пострілу, ані найменшого стуку. Якась німа урочистість, піднесена напруженість. Тільки з ясного, безхмарного неба ллються невпинним потоком рівні сліпучі промені й дзеркалять осяйну поверхню землі. Боляче очам. Наче хвилює щось у голові, миготять після ясно-білого снігу контрастні чорні тіні.

Раптом Остюк схопив ротного за руку:

— Дивіться, повзе!

Йому здалося, ніби чорна загородка рогаток через Двину тихо посунулась, її рівна лінія де-не-де викривилась.

Ротний і собі заплющив на мить очі, гадаючи, що йому крутиться в голові, мерехтить від сліпучого сяйва.

Ту ж мить чудні постріли розірвали урочисту тишу. Різкі, дзвінкі, як удари в металеву дошку, і без знайомого свисту гарматня[227 — Гарматень — гарматний снаряд.] над головою. Тільки гул якийсь пішов від ріки і луною відбився в берегах.

Лінії рогаток справді взялися дугами, химерними звивами і тихо сунули вниз. Повздовжна лінія коло берега розірвалася, і в ній ширилися де-не-де проходи. Щілини в кригах котрі щезли, котрі простяглись чорними пасмугами вздовж і впоперек рівної поверхні ріки. З'явилися нові в досі незайманих місцях.

— Що це? Криголом? Повінь? Звідки, чому? Ще ж рано, мороз, зима...

Думки метелицею звихрились, та, випереджаючи їх, стихійна сила робила своє діло.