Книжку присвячено Ользі Мулик, Людмилі Різник,
Стефанії Герасим, Валентині Безсмертній,
Ользі Шпак, Валентині Осьмініній, Лідії Щербаковій,
Світлані Швецовій, Тетяні Березовській,
Олені Козубенко, Світлані Джиган, Юлії Підгорецькій,
Antonino Zacardo й усім-усім заробітчанам
і заробітчанкам, які живуть на чужині...
Дійові особи
Марина — головна героїня
Євдокія Морозенко — мати Марини
Анжела — сестра Марини
Юрко — племінник Марини
Калиниха — ворожка в селі Щасливе
Катерина Борисівна — учителька з Ізраїлю
Петро Синьобок (Бос) — коханий Марини
Олексій і Сергій — товариші Петра
Ігор — перше кохання Марини
Василь Гнатович Сидоренко — начальничок, давній приятель Марининого батька
Галина — українка, яка влаштовує жінок на роботу
В а л е н т и н а — подруга Галини
Володимир Петрович Поліщук — директор "Оптики"
П о л і н а В а с и л і в н а — головна бухгалтерка "Оптики"
Настя — дівчинка з дитячого будинку
Люда — приятелька Марини з пенсійного фонду
Тарасівна — наставниця й подруга Марини з пенсійного фонду
Климентіївна — головна бухгалтерка підприємства, яке перевіряла Марина
В а с и л и н а С е м е н і в н а — завідувачка складу на фірмі Петра
Ірина — секретарка Петра
Стефанія та Ольга — українки, подруги Марини
Антоніо — італійський дідусь
Джузепіна Мелуччі — італійка, роботодавиця Марини
Андреа Бокконі — син Джузепіни
Сальваторе — перше кохання Джузепіни
Дворецький — працівник у будинку Джузепіни
Стефано — родич Джузепіни, чоловік племінниці
Джіорджо — "фотограф"
Б і н г о — бос мафії
Лео — хлопець, який працює на мафію
Нік — хлопець, який працює на мафію й Джіорджо
В епізодах: п'ять-шість жінок-заробітчанок, працівник аеропорту, два шпигуни, лікарі, психолог, італієць із Лесею в автомобілі, Інна — сестра Лесі, діти з вихователькою з дитячого будинку в "Оптиці", подружжя з хлопчиком в "Оптиці", начальниця пенсійного фонду, працівники пенсійного фонду, бабусі на весіллі, Даріо — італієць Галини, Елеонора — українка в автобусі, хлопці в чорному, водій автобуса, тьотя Катя, Зоя, Сісіна — подруга Джузепіни (мама Галининого італійця), Віто — водій Джузепіни, Віолетта й інші працівники будинку Джузепіни, родичка Джузепіни на суді, суддя, Джованні — родич діда Антоніо, Тетяна — українка в лікарні, бабуся-італійка у поліцейському відділку.
ЧАСТИНА I
Доле, моя, доле...
Тепла італійська осінь. Грайливі промені пробиваються крізь пожовкле листя дерев. Ніжний вітерець торкається волосся Марини. Це її улюблена пора року. Вдихаючи смачне осіннє повітря, дівчина усміхається і щиро дарує перехожим своє нестримне почуття радості. Марина впевнено крокує вуличкою. Їй двадцять вісім, але на вигляд не більше двадцяти п'яти років. Струнка, симпатична і з неповторним шармом. Очі. Чомусь саме вони найбільше привертають увагу. Сині, немов волошки, з дитячою цікавістю дивляться на цей світ і сяють попри всі негаразди.
Марина йде знайомим парком і повертає в бік кав'ярні "Бенвенуто", де сьогодні має бути людно. Саме в неділю тут збираються на посиденьки українки-заробітчанки, щоб хоч трішки скрасити своє нелегке життя на чужині. Вони діляться новинами, проблемами, успіхами, сподіваннями, й від того стає тепліше на душі, а головне — не так самотньо.
Аромат кави зустрічає дівчину біля входу. Марина заходить усередину. За столом сидять жінки й голосно щебечуть одна з одною.
Жінки (побачивши Марину): О! Ти ба, хто до нас завітав! Наша квіточка! От дівка, завжди регоче! Сідай, Мариночко.
Перша жінка: Привіт! Яким вітром? Ось, біля мене є місце.
Дівчина приєднується до українок, триває палка розмова. Жінка під столом наливає з пляшки Марині вина.
Перша жінка (до Марини): Це домашній "Кагорчик". Оте їхнє "Просеко" пити неможливо — такий кисляк!
(Мружиться.) А це смачненьке, солоденьке, а головне — з України.
Марина: Дякую. Ну, давайте, за зустріч!
(П'ють.)
Друга жінка (продовжує розповідь): На чому я там зупинилася? А! Отак я потрапила у Грецію замість Італії. Обдурили мене, паскуди! Завезли бозна-куди, потім насилу сюди добралася.
Третя жінка: А в мене що було! Приїхала в сім'ю бабцю доглядати. Її діточки в мене паспорт того самого дня забрали. Падлюки! Це аби не втекла від них, бо ніхто там працювати не хотів. Я свій паспорт рік по всіх шафах шукала, щоб звідти здиміти. Куди ж я без документів? А коли знайшла, то як дременула, тільки мене й бачили!
Четверта жінка: Ой, згадалася й мені кумедна ситуація, майже анекдот! У родину я потрапила хорошу, добру. Бабуся спокійна. Але я немов глухоніма була — мови геть не знала. Бабця одно: "Джіджі! Джіджі!" Думаю: "Куди вона весь час їхати збирається?" А то, виявляється, сина в неї Луїджі звали, тому вона його так пестливо і називала — Джіджі. От приїздить той Джіджі й каже мені щось італійською. Чую: "домані", ага — завтра, "іо" — я, "венго" — приїду, "фрігоріферо" — холодильник. А далі чи то "звотаре", чи "лаваре". Нічого не розберу! Ну я собі так зрозуміла, що треба помити того холодильника. Два дні, як дурна, його драяла. Уже той Джіджі по нього приїхав, а я ще полички домиваю. Він дивився-дивився, а потім забрав у мене з рук останню поличку, вкинув усередину холодильника й поніс надвір в автомобіль вантажити. Через годину з магазину привезли новенький холодильник, а той, старий, виявляється, на смітник викинули. А я, бідна, його "вилизувала", бо нічого не допетрала італійською! Отож, від дурної голови й рукам горе!
(Усміхається.) Але то був не кінець моїх пригод! Потім ще й закохалася в того Джіджі, немов школярка, повідомлення на мобілку почала йому строчити. Він запевняв, що з дружиною вже майже розлучений. А вона, як дізналася, одразу валізи мені спакувала й надвір виставила. Так мені, дурепі старій, і треба! Це мені зараз смішно, а тоді було не до сміху...
П'ята жінка: Вони, як послухати, усі майже розлучені! У мене на півночі хороша робота була. Як мене на цей південь занесло?! Доля. Мій Феліче приїхав у Мілан до родичів, у яких я працювала. Щойно мене побачив, учепився, мов реп'ях до кожуха. "Поїхали зі мною" і все. Я, дурна, погодилася! Задовбалася на одному місці стільки років працювати! Тепер батьків свого Феліче мушу задурно глядіти. А він, козел, грошей хоче дає, а хоче — ні. Покину його!
Галина (по-генеральськи): Я, дівчата, вам завжди кажу: ніхто нас сюди не кликав. Ми до Італії самі приперлися. Тож поважаймо цю країну й радіймо тому, що маємо. Така наша доля. Тут усе по-іншому.
У Марини дзвонить телефон, дівчина вибігає надвір. Жінки тихенько наспівують українську пісню. До кав'ярні під'їжджає автівка, за кермом якої сидить італієць. Поруч із ним — українка Леся. З авто лунає знайома італійська мелодія. Жінки дивляться у вікно. Одна з них, Інна, впізнавши свою сестру, яка сидить в автомобілі, вибігає з кав'ярні. Бере в Лесі з віконця клуночок, дякує й одразу повертається.
Галина (доІнни): Що це твоя сестра з нами вже й не вітається? Великою синьйорою стала? Я ж їй не одну роботу підігнала, а вона носа до неба задерла! Така раніше була скромна та знедолена, а це вже пані! Думає, якщо відхопила собі чоловіка-дантиста, то можна й не здоровкатися? Та нічого, Бог усе бачить. Нехай чекає, коли він з нею одружиться!
Інна (виправдовуючи сестру): Просто вони поспішають. А він, до речі, вже одружився з нею.
Галина (іронічно посміхається): Он воно як? Тишком-нишком, навіть на весілля нікого не покликала. Хм! Та нічого, ми не горді, аби на щастя було.
Автівка від'їжджає. Італієць, що сидить за кермом, задивившись на Марину, яка говорить по мобільному біля входу до кав'ярні, зносить урну. Українки припали до вікна і сміються. Лише Галина сидить, як і сиділа, за столом. Марина повертається всередину.
Галина (до Марини): А ти звідки в нас така молода та гарна? Он як італійці задивляються!
Марина: Я зі Щасливого. Це село під Черкасами.
Друга жінка: Щасливе? Гарна назва. Чого ж ти від свого щастя втекла?
Марина: Я не тікала. Мабуть, поки що його не зустріла. А про назву мені бабуся розповідала, що колись давним-давно наше село по-іншому називалося. Гостював якось у селі панич, і закохався він у просту дівчину Мотрю. Подейкують, що та дівка — прапрабабця нашої ворожки Калинихи. Начебто дуже гарною була й чари знала. Побачив багатій Мотрю, і так вона йому сподобалася, що голову втратив, схуд. Майже щодня до села навідувався і чекав, доки дівчина з хати хоч по воду вийде. Потім сватів до неї прислав. Мотря очима на всі боки стріляла, але по-справжньому кохала іншого — козака Степана. Розсердився панич через відмову та й перейменував наше село на "Нещасливе". Не знаю, скільки воно так називалося, але щойно козак одружився з Мотрею, того самого дня сів на коня і на табличці з назвою села склад "Не" золою замалював. Вийшло "Щасливе". Панич, як про те дізнався, табличку спалив, а Степана наказав на площі до дерева прив'язати, тією золою вимазати і сто разів пліттю вдарити. Особисто приїхав подивитися, а як побачив Мотрині карі очі, повні сліз, то пожалів козака. Мабуть, добрим був, навіть назву залишив. Селяни табличку пізніше відновили. Відтоді ніколи вже панич до нашого села не навідувався. Люди кажуть, що дівчата в Щасливому гарні й волелюбні.
Третя жінка: Що гарні, то правда. Розкажи нам про себе. Чим в Україні займалася? А то ми про тебе геть нічого не знаємо.
Марина поринає в спогади й розповідає.
Марина: Я народилася і жила до Італії в Щасливому. Завжди мріяла з дітьми працювати. Я їх дуже люблю. Моя мама, колишня вчителька, відраджувала. Казала, що робота ця невдячна, діти складні. Та й часи такі були, дев'яності, усе навколо розвалювалося. Учителі сиділи без зарплат, садочки також зачинялися. Престижною стала професія бухгалтера. Тому я вступила в технікум. Пізніше заочно навчалася в університеті, бо треба було працювати. Батько на той час помер. Мама, бізнес-леді моя, набралася "господарчих" кредитів. Через оплату навчання в технікумі наросли ще більші борги.