ЯК МУДРИЙ КАРАСЬ
САМ У ХАЛЕПУ ВСКОЧИВ
Зірка з неба впала на подвір'я, Розкажу я вам одне повір'я,
Не про садок, не про млинок, В мене казок цілий мішок,
Ця буде про чарівний ставок...
На краю одного мальовничого села, що у самому серці неньки України, десь між Черкасами та Чигирином, стояв собі чарівний ставок. Широким він був і глибоким. А чому чарівний? Подейкували, у козацькі часи шляхетні воїни в ньому свої шаблі і трофеї ховали. І від них вода у ставку мала силу магічну. Правда це чи ні, нікому зараз підтвердити, але те місце таки було пронизане козацьким духом. Риби в ставку водилася тьма-тьмуща. Іноді руками вдавалося зловити.
Жили в ньому риби дружньою громадою. На свята у шаровари та вишиванки вбиралися. Було в них іще одне дивацтво: усі риби-чоловіки — від здоровецького сома до найменшого верховода — вуса носили. І що довші вони були, то розумніший господар. 
Серед тих риб жила сім'я мудрого Карася. Ну й розумна голова в нього! А вуса такі довжелезні, що, якби розплутати, можна всю водойму ними зміряти вздовж і впоперек. Може, як той язик, навіть до самого Києва доведуть. Та жарти жартами, але вуса були знані й мудрість Карася славилася навкруги. Кожен житель ставка хоч раз та звернувся до нього за порадою й не прогадав. От як скаже, так завжди і станеться.
Дружиною в мудрого Карася була тітка Коропівна зі знаного роду щирих і благородних коропів. А ще її називали Гуцулихою, мабуть, тому, що завжди носила барвисту вишиту камізельку з блискучим дукачем1. Її бабці ту прикрасу як нагороду за добру вдачу сам судак-хижак подарував, який колись цим ставком правив.
1 — Дукач — традиційна прикраса українського жіночого костюма у вигляді монети з мета левим бантом.
Двері їхньої хати майже ніколи не зачинялися. Хто за порадою прийде, а хто й так привітатися загляне. Коропівна була ще та ґаздиня. Завжди вправно поралася по господарству, а як хтось на поріг, пригощала тим, що мала: коли черв'ячком солоденьким, а коли й бараболі смачної наварить. Навіть Щуку-Злюку, яку всі цуралися, пригостила, хоча та замість подяки зубами від заздрощів до їхньої дружньої сім'ї скрегоче.
А звідки в ставку бараболя взялася?
Якось дідусь возом, навантаженим мішками картоплі, по берегу волами їхав. Карасі-розбійники почули, що віз поблизу скрипить, камінчик під колесо з води і підкинули. Віз як підскочить! Мішок, що вгорі лежав, узяв і репнув. Величезна картоплина з дірки випала й у воду шубовсть. Потім уже та, що менша, градом із мішка посипалася. Риби картоплю одну за одною до мудрого Карася й перетягли. Коропівна її зварила, ще й спеціями присмачила, а потім усіх-усіх пригостила. Тож голодним ніхто ніколи з їхньої хати не йшов.
Так от жили мудрий Карась із дружиною в мирі та злагоді, але довго в них діточок не було, яких їм дуже хотілося. І ось одного разу в їхню оселю завітав-таки промінчик щастя — народився в них карасик-синок. Дариком назвали. Золота дитина — чемний, чистенький. Луска в нього сяяла, як лушпиннячко цибулі на сонці... Дарик поважав свій знаний рід, тата й маму, сусідів, а це найголовніше!
Минав час...
Одного року налетіла на рідну Україну зима люта-прелюта, хуртовиною все замело. Мороз ударив сильний, аж земля потріскалася. Затягнуло чарівний ставок на кілька метрів у глибину льодом. Тієї зими багато риби зі світу пішло. Коропівна — дружина мудрого Карася — також занедужала і якось раптово померла. 
Зажурився Карась, гірко плаче, а Дарик і взагалі їстоньки перестав. Сховався під ліжечко й не вилазить. Схуд, зблід. Лежить, тремтить, мов листячко осіннє від вітру, ледь не загинув. Ніхто відтоді Карася вже не наважувався потурбувати і за порадою піти. Розуміли риби, що не до того бідоласі.
Якось пізнього вечора у двері постукали. То в гості до тата і сина прийшла знахарка — стара черепаха. Як почула про сімейну біду Карася, одразу вирушила. Але поки доповзла... Подивилася вона малого й каже:
— Тут нічого не вдієш. У Дарика душа захворіла. Я безсила. А тобі, мудрий Карасю, пораду дам. Оженитися тобі треба, щоб жіночою турботою дім осяяти. Може, тоді твій син і одужає. Бідний Карась навіть слухати не хоче ті дурниці. Серце так крається й болить! Однак згодом зрозумів, що діватися нікуди. Самому з господарством не впоратися, тож і погодився заради сина послухатися поради старої.
— Як хтось трапиться, одружуся! — вирішив він. Повз його хату частенько пропливала Щучка-Злючка. Завжди сама перша зачіпала вдівця, щоб із ним побратися й разом жити. А той — нізащо. Зрозуміла крутійка, що без обману і жіночих хитрощів Карася не візьмеш. Причепурилася. Зубки відбілила. Намисто святкове 
начепила і сережки блискучі. Прийшла до нього цього разу ніби за порадою, ще й зі смаколиками для Дарика, та так і залишилася. А пізніше вередливу неслухняну доньку Щучку-Кусючку за собою притягла. Та почала ображати малого карасика по-хитрому, коли ніхто того не бачить.
У ставку поговорювали, що Щучка-Злючка риб їла. Хоч диму без вогню й не буває, проте мудрий і благородний Карась того на власні очі не бачив, тож і не повірив, пустив до себе в хату нову господиню. Так і зажили вчотирьох.
Минав час. Знову до Карася риби почали припливати, поради питати. А щука хитра прибралася, хустинку квітчасту наділа, запашних калачів напекла. Але... Оправ її хоч у рамочку, а вона ж така сама. Каже до риб:
— Заходьте, гості дорогенькі! А тоді — гам! І з'їла всіх присутніх та ледь самого Карася не зачепила.
— Що ти накоїла?! Ану геть з моєї хати! — схаменувся переляканий Карась.— І не подумаю! А будеш мене виганяти, я й тебе з твоїм синочком проковтну! — відповіла нахабна щука і крутнула хвостом. Зажурився Карась. Як йому бути? Він не хоче наражати всіх на небезпеку, але й відмовити рибам у пораді не зможе. Лихо та й годі.
"Ось тобі й мудрий! — думав бідолашний Карась. — Мудрий-мудрий, а в таку халепу вскочив! Що ж мені робити?"
Шукав відповіді, та не знаходив.
А Щука-Злюка тим часом роздобріла. Нічогісінько не робить. Лише їсть і спить. Лютіша та страшніша стала ненажера. Ще трохи — і чоловіка з Дариком проковтне.
Думав-думав мудрий Карась і вирішив тікати вночі світ за очі. Тільки-но місяць на небі з'явився, зорі у воді заблищали, а щука заснула й почала хропіти, ухопив сердешний синочка і мерщій із хати подалі.
Так швидко він ще ніколи не плив, навіть тоді, коли у дитинстві з іншими рибами в квачика грали.
Нарешті дісталися! Забрався татко з Дариком під величезний камінь, що біля самого берега віками спочивав і ніхто його зрушити з місця не міг. Жив там сам Рак-Неборак. Тепер їм точно нічого не загрожувало, бо ніхто не наважиться туди залізти. Ніхто, крім мудрого Карася, бо вони з Раком старі приятелі. Отже, причаїлися батько з сином у засідці й сидять тишком-нишком, подих переводять.
Спохватилася Щука-Злюка, що чоловіка з малим удома немає. Стрілою з хати вилетіла. Довгенько нишпорила ставком. Порозпитувала. А риби, може, й знали, куди Карась подівся, але не видали, бо шанували його і співчували.
Відхекався мудрий Карась та й пожалівся Раку-Небораку на долю свою нещасливу:
— Не знаю, що тепер і робити. Мабуть, відправлю Дарика подалі звідси. От як качки прилетять до нас на водоймище, попрошу їх до річки мого сина переправити. Може, хоч його врятуємо? Бо не буде у ставку нам із ним життя через ту Щуку-Злюку! 
Рак-Неборак вислухав його спокійнісінько і каже:
— Чому це Дарик через твої помилки має ставок рідний покидати? Від тої Злюки одне лихо! А ти всім стільки добра зробив! Слухай-но сюди. Хіба тобі не відомо, що щука — одна з найулюбленіших страв людей? Тож знаю, як її позбутися. Я доберуся до лісу й попрошу сороку-білобоку, щоб та на своєму хвості всім новину добру рознесла про те, що в нашому ставку щуки величезні водяться. Піде звістка по всьому селу! Людей набіжить тьма-тьмуща! Хтось цю Щуку-Злюку і вловить. Тільки треба всім рибам переказати, щоб і носа надвір не показували. Так і зробили. Передав Рак-Неборак новину. Як дізналися селяни про те, наступного дня з самого ранку усі до ставка зійшлися. Хто на кашу, хто на кукурудзу, хто на черв'яка ловить. А найспритніші — на блешню, штучну рибку-приманку, на яку хижа риба клює.
Ледача Злюка прудкість утратила, а їстоньки хочеться! Уже й худнути почала. Карася ж удома немає. Ніхто до хати за порадами не йде. Усі риби десятою дорогою її домівку обминають.
Поміркувала вона й придумала.
— Кусючко, доню, піди хоч ти когось на обід нам злови! — каже до малої.— Сама й піди! — відповіла їй ледарка і далі спить. 
Нічого не поробиш. Ледь випливла з хати Щучка-Злючка, бо хоч-не-хоч, а мусить щось їстівне знайти. Донька тоді вже й собі за нею хвостиком попрямувала.
Раптом перед самісіньким носом Злючки рибка-приманка яскрава з'явилася й поблискує. Гарненька така! А поруч іще одна. Донька тільки хотіла наживку вхопити, а мати як зарепетує:
— Стій, доню! Не чіпай її! Чує моє серце, щось тут лихе! Її правда була. На жаль, не вдалося цього разу щуки позбутися. Врятувалися злодійки. А рибалки почекали ще трохи улову, а потім склали вудки й попленталися додому ні з чим.
Після цього ще більше розлютилася хижачка. По ставку нишпорить, усіх по домівках розігнала. Жодна риба не може й голови надвір висунути, зразу Злючка відкусить. Давно таких лихих часів не було. Дочекалися риби, доки все стихло, Щука заснула — і мерщій до старого сома подалися. Майже вся громада там зібралася.
— Що ж це таке, вельмишановне панство? Карась завжди нас рятував, його дружина останнім з усіма ділилася і пригощала, а як трапилося лихо, наодинці з бідою лишився! А ми де були? Відцуралися! Виходить, кожен думав: "Моя хата скраю", доки Щука-Злюка до інших не добралася? — звернувся старий сом, що також неабиякі вуса мав.— Що робити будемо? Соромно нам, що Рак-Неборак один Карасеві допомагає! — каже лящ.— Ганьба тому ставку, що своїх не захищає! — підтримали усі.— Навіть якщо ми знову рибалок покличемо, вона ж не дурна, на те саме місце більше не припливе.