У темному-темному лісі...

Юлія Зима

У темному-темному лісі...

Примірник тексту для публікації на УкрЛібі люб'язно надано авторкою

Пригоди Мурзі і Ко

Одного похмурого вечора у темному-темному лісі у холодній хаті сиділа одинока і сумна зла чаклунка. У народі її називають Бабою-Ягою. Проте вона любила, коли її кличуть Мурзя. Чому саме так, ніхто не знав, та й запитати було ні в кого. Мурзя вирізнялася креативністю. Завжди щось вигадає, щоб себе побавити. Колись так усіх налякала, що навіть звірі, птахи й мурахи з лісу повтікали. Залишилися одні павуки і таргани. Бо їм по цимбалах ті шугання. Вони й самі кого хочеш залякають!

Цього вечора відьмі і справді було кепсько від самотності та нудьги зеленої. Так бридко на душі!

Раптом згадала вона про особливу книжку своєї прабабусі. Зіскочивши зі стільця, відьма пірнула у стародавню родинну скриню.

— Ось вона! Трясця її бери! Геть про неї забула!

То була справжня чаклунська книга, яку Мурзя колись знала назубок, але з роками забула.

— Фу-у-у!!! Ну й куряви від тебе! Припини!

Книга вирішила підбадьорити Ягу, тому і дмухнула пилом їй в обличчя. Але від суму це не врятувало. Відьма швиденько розгорнула книжку, знайшла потрібну сторінку і прочитала вголос:

Що робити, щоб не нудьгувати:

1. Змусити слимаків гикати на весь ліс. — Ні, це не те! Та й де я їх візьму? Вони ж усі повтікали.

2. Залоскотати дикого кабана. — Ні-і-і-і-і.

3. Залякати усіх навкруги до смерті! — З цим я вже впоралася. Ну, може, не до смерті... Але нікого не лишилося. Хіба павуки, — буркотіла вона.

4. Як зліпити друзів. — О! Це те, що мені потрібно! — радісно скрикнула бабця. Отже, її потаємна мрія — мати справжніх друзів і більше ніколи не бути самотньою.

Продовжувала читати: Рецепт

"Грязюка — не пилюка, друзі — не вороги, станьте на ноги".

Так чаклунка і зробила. Однієї ночі, дочекавшись повного місяця, побігла й принесла усе за списком. Ох і везуча та Яга! Бо зима цьогоріч видалася на диво тепла — ані сніжинки. Тому вона без перешкод і листя з жолудями назбирала, й землі накопала, й води з болота наносила. Бачили б ви, з якою любов'ю Мурзя друзів на землі малювала! Гарні бабаюки вийшли. А хто ж іще міг вийти у Баби-Яги?

— Які красені! — сказала задоволена відьма, повернулася до хати й узялася варити зілля. Воно кипіло, булькотіло. А з відкритого вікна по лісу простягнулися клуби магічного диму.

Потім бабця залила усе у форми для друзів. І чекала. Як же довго тягнеться час. Щодня ті фігури набували більш живого вигляду. Нарешті настав момент обводити їх золою і читати над ними заклинання.

— Грязюка — не пилюка, друзі — не вороги, станьте на ногти! — проговорила бабця, але чомусь нічого не виходило. Тоді спробувала ще раз. Усе тихо.

— Мабуть, щось наплутала, — подумала вона. Знесилена пішла в дім і впала спати. Щойно Яга заснула, як із землі один за одним почали підніматися дивні створіння. Першим з'явився фіолетовий велетень — то був друг-бабаюка, за ним — симпатична незнайомка у чарівному капелюсі. Потім хтось із рогами, тоді ще один дивак із пружинами на голові. Іх як магнітом тягло до оселі чаклунки, яка мирно спала й ні про що не здогадувалася. Стукіт і грюкіт збудили бабцю.

— Що? Що там трапилося? Йой! Ви хто такі, химери потворні?! — витріщивши банькате око, закричала розлючена відьма. Так-так, вам не почулося, око. Було воно в неї одне-однісіньке. Але всевидюще. Від нього нічого не сховати.

— Ми — твої друзі! Ти ж нас сама створила! — обурився фіолетовий велетень.

— Що? Хіба я таких друзів собі уявляла? Ви ж страховиська якісь! Вами тільки людей лякати!

"Ох, моя прабабуся була ще та гумористка", — подумала Яга, зовсім не збагнувши, що вона сама ж їх намалювала.

— Ну добре. Я вас створила, мені вас і назвати треба. Не кликати ж усіх бабаюками! — нарешті дійшло до старої.

Та нічого, окрім назв днів тижня, бабці Мурзі на думку не спадало. Так і буде. Скоротивши трохи придумані імена, вона заявила:

— Оскільки вас четверо, ваші імена будуть такі: Пон, Вів, Сер і Чет.

— Не хочу я бути Сер! — категорично не погоджувався третій.

— Ич який! Добре, тоді ти будеш Чет, а останній П'ят. Служили бабці четверо новоспечених друзів вірою і

правдою. Але Мурзя не була б відьмачкою, якби знову не занудьгувала.

— Та хіба я вас створила, щоб ви їсти варили і казани натирали?!

— А для чого? — запитав Пон.

— Ви повинні мене забавляти. Дітей ночами лякати та про все доповідати. А так мені ще більше нудно, бо я нічогісінько не роблю. Ану мерщій за справжню роботу! — випалила вона. Швидко забула бабця, що мріяла про справжню дружбу.

Що тут почалося! Пон за палицю схопився, Вів на мітлі, Чет зі своїми рогами... Скільки дітей поперелякували! Тут Баба-Яга й повеселішала. А потім запровадила нове правило: раз на тиждень, у неділю, вона сідала біля каміна і слухала зухвалі пригоди друзів-бабаюк. Та так реготала з того, що за лісом усі чули. Потім відкривала свою скриню й кожному видавала по срібній монеті за заслуги. Для бабці то були найщасливіші часи. Вона навіть на своїх дверях табличку повісила: "Мурзя і Ко", що означало — вона і її компанія.

Минали роки. За цей час відьма непомітно створила армію бабаюк. Виникло ціле поселення на чолі з володаркою лісу Мурзею. Тепер вона вже не могла збирати всіх у своїй оселі, тому місцем зустрічі стала улюблена галявина під велетенським деревом. Так-так, саме під тим дубом, що давав Язі листя й жолуді на ці дивні створіння. Ось чому бабаюкам було комфортно під ним. Якась магічна сила витала там. Усі збиралися як одна родина.

Одного недільного вечора Пон і Вів оголосили про своє весілля. То було гучне й неймовірне свято химер-бабаюк. Гуляли, танцювали, свистіли, співали, та ще і в бубон били. Люди, які за цвинтарем жили, рік боялися до лісу ходити. Так і казали: "У ньому нечистий гарцює".

Потім з'явився я. Яке тільки ім'я мені не придумували! Вогник, Зорчик, Пимтик, доки не втрутилася сама Баба-Яга.

— Що тут гадати? Він з'явився у неділю, значить Недом і буде.

"Оце розумна бабця! Ім'я Нед мені подобається, — подумав я. — Мої батьки також днями тижня названі. Отже, ми — справжня родина!"

Тато, як завжди, ходив на роботу. Мама тільки мене гляділа, бо я був, як дзиґа. Та чому був? Я і зараз такий. Шкоди не роблю, але страшенний непосида! Ще й питань у мене до всіх цілий віз. Рот не закривається.

Якось повернувся мій тато з роботи геть сумний.

— Що сталося, любий? — запитала матуся.

— Усе! Більше не хочу дітей лякати. Був я сьогодні в одного хлопчика Миколки. Заліз до нього в кімнату. А на його ліжку хвороба здоровецька сидить. Я як гаркнув, лапи розчепірив, вона і втекла. Але малий так налякався, накрився подушкою й на все село, мов та сирена, ревів. Я — у вікно і навтьоки. Ну що за радість нашій відьмі з цього? Хіба це чесно — такому здоровилі, як я, діточок лякати? А якби хтось нашого Неда так перестрів та шугнув? Я б його живцем з'їв!

— Любий, заспокойся і не хвилюйся так. Ти що, головного не зрозумів? Ти ж хворобу від дитини прогнав. Окрім нас, недуги ніхто не здатен бачити! Ти хороше діло зробив!

— Твоя правда. Кохана, а давай будемо не дітей, а хвороби лякати! От завтра вранці піду до Яги й запропоную. Вона в нас демократична. Може, погодиться?

Так і вирішили.

Ранком я почув, як татко збирається до баби Мурзі, й причепився до нього, як реп'ях до кожуха: "Візьми мене, ну візьми".

— Та ходімо вже, — погодився тато.

Батько робив великі кроки, тому мені доводилося бігти, щоб устигати за ним.

— Татку, навіщо тобі те? Раптом вона розлютиться? Дядько Чет казав, що відьма у гніві страшна.

— Знаю, синку. Але від себе не втечеш. Якщо розумієш, що не туди воно йде, потрібно щось змінювати. Треба хоча б спробувати.

Я не дуже розумів, що він хотів мені тим сказати. Але мені дуже кортіло побачити оселю самої господарки лісу. Прийшли. Від несподіванки я обімлів. Усюди брудно й занедбано.

Зла чаклунка зранку рідко бувала в хорошому гуморі. Та як розійшлася...

— Де це чувано, щоб химери хороші справи робили?! Може, ти сподіваєшся, що ті люди тебе ще й полюблять? Ти здурів чи мухоморів об'ївся? Ану вертайся додому й готуйся на роботу йти. А як ні, то я швидко тебе на листя й багнюку розберу і по лісі розкидаю! Одне моє закляття!

Нічого не вдієш. Повернулися зажурені до хати.

— Тату, не хвилюйся. Усе в тебе ще вийде, — сказав я, міцно обійнявши його.

— Так, синку. Але я за роботою навіть не помітив, як ти виріс. І ніколи не запитав у тебе про твою мрію. Яка вона?

— Висока...

— Як це? — не зрозумів батько.

— Висока, бо я мрію бути справжньою зіркою. Тією, що в небі горить.

— Що за дурниці ти вигадав?

— Ти ж запитав, я відповів, — образився я.

— Це, мабуть, тому тобі усілякі дурниці у голову лізуть, що чаклунка тебе на повний місяць знайшла.

— Як знайшла? Хіба мене не створили, як усіх?

— Це секрет Баби-Яги. Знаю тільки, що ти в нас особливий.

— Може... — засинаючи, погодився я.

Відтоді мій батько не міг ні спати, ні їсти. Він весь час думав, як мою мрію здійснити. І придумав. Одного разу за вечерею каже матусі:

— Люба, наш син уже підріс. Тож сам може обирати, ким йому бути. Завтра візьмемо найгарнішу ялинку в лісі, почепимо нашого Неда на верхівку, мов зірку, й вирушимо на ярмарок.