І.
Фронт наближався з блискавичною швидкістю. Вже звіддаля доносився протяжний рев гармат, неначе важкий стогін самої землі. Літаки без упину мережили ясну синяву піднебного простору, і поодинокі вибухи бомб, що глухо конали десь на обрії, віщували якусь неминучість.
Та Добрина на це не зважав — він, спокійний і з натхненим обличчям, ступав широкими кроками по пухкому чорноземі, досіваючи останній кусок, що лишився на передсіллі.
— Тату! — гукнув Степан. — Я доволочу до вибалка та й кидаймо. Закінчимо пополудні. Вже й їсти хочеться.
Старий зупинився, поправив ликову коробку, перевішену через шию, і насупив рясні брови:
— Так не годиться, сину. Треба перше досіяти, а тоді й на полудень поїдемо.
— Коли ще великий кусок остається...
— То нічого, але переривати не годиться. Добрий господар так не робить — гріх! Поганяй, хлопче, з божою поміччю.
Дзенькнули залізні борони, і Степан, хоч і нерадо, робив нові прогони. А Добрина, не поспішаючи, ішов рівномірним кроколг, похитуючись збоку-на-бік, задавлений перед себе, і кидав зерно на свіжу скибу. Поміж його пальцями спливала пшениця і падала золотим дощем на чорний оксамит.
Закінчивши сівбу, старий підійшов до воза, сперся ліктем на полудрабок і голубив розмріяним зором паруючу ріллю.
Незабаром і Степан упорався зі своєю роботою. Поквапно перепрягав коней і вкладав борони на віз.
— Не спіши, сину — ще борони погнеш, — завважив Добрина наче про себе, не відривиючи очей від ріллі.,
— Ми вже й так забарились, — буркнув Степан. — Треба трохи поспішитись.
— Спіши, хлопче, не поспішаючи, — кажуть мудрі люди.
По хвилині:
— Сідайте, тату. їдемо.
— А ти ж добре заволочив?
— Добре, добре! Цим уже не турбуйтесь.
— Турбуватись треба, сину, кожною дрібницею, бо без турботи нічого не буває.
— То ж бо й біда, що ви всім турбуєтеся. А тепер такий час, що й не варто. Ось обсіялися ми, вже й цей кусок заспокоїли. Але чи в нашу користь воно піде? Вже онде фронт наближається...
— Так не кажи. Як не піде в нашу, то піде в чиюсь, а праця завжди йде людям на користь.
. Віз злегка торохкотів по вузенькій польовій доріжці, яку віки глибоко врізали в землю. Степан час від часу цьвохав батнгом у повітрі і погукував на коней, що крадькома поскубували траву на похилих боках доріжки.
Старий увесь час гомонів.
— Тебе ще не було, — тягнув він,— як ми виїжджали в біженство. Тоді в нас була велика суматоха. Пригадую собі, немов сьогодні: приїхали козаки, скликали сходку і наказали всім ще до полудня покинути село, бо, мовляв, мусять його спалити. Такий у них, бачиш, наказ був.
У мене в той час лежало на току триста пудів пшениці. Очевидно, змолоченої і провіяної — тільки набирай у мішки і на продаж. Ото зайшов я до клуні, поглянув на ту купу, та й серце стиснулося... Страх не хотів лишати своєї праці намарне! А тут уже й часу нема. На току, — думаю собі, — згорить — треба хоч трохи розсіяти. І що ж ти думаєш? Я кажу до твоєї матері: "Ти носи на віз щонайнеобхідніші речі, а я, хоч прихапцем, розсію трохи пшениці". Стара мене збивала, але я не послухав — зробив своє. На моє щастя, загумінок був якраз виораний. А там же буде, мабуть, з десятина? З мене піт цюрком лився, а я поспішав, щоб упоратись. Хутенько розсіяв і давай бігом волочити. Два рази не було часу — обійшов тільки раз, бо вже на другому кутку горіло. І виїхали ми в біженці, а назарік, якось саме в жнива, і вернулись. І знаєш, сину, що я застав на загумінку? — Пшениця виросла, як щетина! Як ми раділи з матір'ю, коли жали її... Хліба тоді не було, кругом бур'яни шуміли, а ми нажали "дванадцять кіп! Не один тоді позаздрив старому Добрині та жалів, що й собі так не зробив. Було чим обсіятись і їсти хватило на цілий рік.
Так то, сину, буває в житті. Праця завжди йде на користь людям...
Віз укотився на просторе подвір'я і затримався під тополею, що високо знімалася понад бляшаною покрівлею хати.
Степан кинувся випрягати коней,а Добрина подався прямо в садок, де поміж вишнями і сливами стояло коло десяти рамкових вуликів.
Лагідне проміння вересневого сонця, продираючись несміливо крізь віття дерев, веселими зайчиками стрибало по кольорових стінках вуликів і заглядало до літків. Бджоли лазили рахманні, наче сп'янілі, збивалися купками, тріпотали крильцями і, жалісно побзикуючи, вигрівалися на сонці.
Добрина присів на липовій колодці, що лежала на пасіці, вдоволено розгладив свої рясні вуса і з якоюсь особливою любов'ю приглядався до руху бджілок. А вони, немов відчували присутність господаря, знімалися з літків і ніжно бриніли довкола нього. Одна сіла на руці і, наче чимсь подратована, схвильовано лазила по пальцях.
— Що, не пізнаєш старого, дурненька ? — ласкаво промовив і злегка згорнув Її.
Вулики грали.
Грало і в Корнієвій душі...
— Корнію! А йди полуднати! —— гукнула Добриниха з порога.
Старий поволі підвівся, повів пестливим зором по вуликах і пішов до хати.
II.
Тиха осінь золотила листя дерев, поля затягало іржею, на передсіллі зеленіла Добринина пшениця. Вже давно замовкли гармати, і на осінньому небі не видко було бомбовозів.
Під протяжний шум лісів ішов на землю новий лад...
Добрина тількищо вернувся з міста. Підвечіркував.
— Що де нового, тату? — спитав найстарший син Стратон.
— Нового багато, але толку мало, — задумано відповів старий. — Недавно була війна, недавно прийшла нова власть, а вже стільки змін. Усе змінилося.
Добриниха присіла на стільчику, щоб послухати, що старий оповідатиме.
А він поволі продовжував:
— Тепер і міста не пізнати — не те стало. Бувало, як тільки в'їжджаєш, то тебе так і обступлять. Мацають у возі, щупають і питають, що маєш на првдаж. Один поперед другим тягнуть тебе на всі боки, щоб пшеничку купити. Сьогодні вже цього нема. Світ перевернувся І В'їжджаючи до міста, я якраз зустрівся з Лахманом та й питаю: "По чому платиш ?" "За що ?" — відзивається знехотя. "Як-то за що? Хіба ти вже забув, чим Добрина торгує? Га?" А він, бісова душа, тільки рукою махнув та й поплентався. Мене взяла така лють, що хотів нечистого потягнути пужалном через плечі. Але погамувався — переніс на собі.
— То нічого не продали? —здивувався Стратон.
— Кому ж мав продати?
— А Мордко не хотів ? — докинула Добриниха.
— Я до нього вже й не заходив.
— Назад прйвіз пшеничку...
— Привіз. Вона не пропаде. Ще дочекається свого.
— Грошей же потрібно...
— А навіщо тобі ті гроші ? Що ти за нух купиш ?
— То сього, то того до хати.
— Забудь! махнув рукою Добрина. — Ніде нічого не дістанеш. Тепер усі крамниці зачинені, а як десь і відчинена, то там, крім гудзиків і голок, нічого більше нема.
— Де ж то все ділося ?
— Де? Приховали. Вони знають, що роблять. Видно, так треба. Кажуть, що, коли має настати голод, миші тащать у свої нори зерно. Так і вони тащать.
Добриниха зітхнула і зажурено сперлася на стіл.
-— Може, це так тільки напочатку, а згодом усе якось налагодиться, — додав Стратон.
Ні, сину, не налагодиться.
— Ей, ви завжди так.
— Кажу тобі: добра не буде І Згадаєш моє слово...
Розмову перервав Степан своєю раптовою появою. Він вернувся від голови сільради. Був задоволений і промінював радістю. Йому назустріч кинулась шестилітня Стратонова донечка Галя. Почала щебетати про якусь свою денну пригоду. Вислухавши і похваливши її, сів біля столу.
— Ну, нарешті матимемо свою школу! — промовив у захопленні. — Уже приїхав навіть новий учитель.
Добрина підвів голову.
— Новий, кажеш? А цей не буде вже вчити ?
— Звичайно, що ні! Він же не вміє ні слова по-українськи. Його переводять на іншу посаду.
Стратонове обличчя проясніло. Відклав газету і пильно прислухався до розмови, а згодом сказав задумано, неначе хотів переконати самого себе:
— Може воно якось і налагодиться...
Старий гірко посм'хнувся.
— Діти, діти... молоді ви. Не знаєте ви життя. Колись навчитеся.
На цьому обірвав балачку і, вставши від столу, пішов погомоніти з унукою.
Хлопці ще деякий час розмовляли, хвилинами завзято переконував один одного, опісля взялися за читання. Стратон продовжував переглядати свіжу газету, а Степан дочитував якусь книжку.
Приблизно, за годину пізніше Настя, Стратонова дружина, яка весь час поралася біля печі, поставила на стіл пахучу юшку з квасолею і попросила всіх до вечері.
Галя ще за столом оповідала дідусеві казку, яку сьогодні розповіла їй бабуся. Була задоволена, що всі її слухають і ніхто не перебиває. Це ж для неї найбільша приємність, коли вона являється центром уваги, коли всі її слухають.
Незабаром після вечері сім'я Добрини спочивала кріпким сном селянина.
Надворі панувала напружена тиша, яку інколи порушувало глухе постукування коней об жолоби або важкі віддихи корів.
По глибокій синяві неба плив ріжком вигнутий місяць, наче самотній байдак, за ним бігла одинока зірка.
ПІ.
Минула суха чудова осінь, і настала сувора зима. Сніг грубим покривалом прикрив поля і рясно обліпив безлисте віття дерев. Сильний мороз вечорами майстерно розмальовував на шибах вікон фантастичні квіти і вигинав чудернацькі кривульки. Вранці не можна було носа надвір показати, бо наче тисячі шпильок дідугана-мороза так і кололи.
— Кара божа на людей, — зітхала Добриниха. — Такої зими я ще на своєму віку не пам'ятаю.
— Такі холода мені доводилось переживати в японську війну, коли я був за Байкалом, — додавав Добрина. — Сибірська зима! Бідна худоба ночами мерзне. Коли б хоч бджілкам нічого не сталося. Правда, я пообтулював вулики, здається, й добре, але така стужа лиха може наробити.
— Люди нажуть, — приєднувалась до розмови Настя, — що в нас такі холода через те, що границю відкрили. Морозило тягне просто з Сибіру. Тепер же йому нема ніякої затримки.
— А мо'й так, — підтакувала Добриниха.
Але незадовго після Водохрищ мороз злиг і трошки потепліло. Люди раділи, що дров менше піде та й худоба не перемерзатиме.
У селі поволі життя налагоджувалось і входило в всоє русло... Школа вже працювала повною парою, недавно урухомили кооперативу і клюб, а тепер ділили панську землю, якою наділяли безземельних і малоземельних. Добрининого сусіда також наділили. Одержав щось більше двох десятин. І земля ж, земля!... Як карта — хоч любуйся! Найкращий кусок урізали з плеса, дай їм, Боже, здоров'я
Тепер майже щотижня відбувалися мітинги, на яких представники з району в своїх довгих доповідях повчали селян, як треба шанувати народне добро, як працювати, щоб виконати і перевиконати норму та як треба поводитись, щоб не бути ворогом народу...
На мітинги ходив і Добрина, але за кожним разом вертався невдоволений і пригноблений.