"Суди, Господи, тих, що зобижають мене..."
(Псалом 35).
І.
Суддя нервово стукнув кулаком по столі.
— Востаннє питаю вас, громадянко: розтягали ви народне добро?!
Мовчала. Бліде обличчя ставало байдужо-кам'яне. На западених щоках не здригнув ні один м'яз, не зацвіла кров'ю ні одна клітинка.
Понуро мовчала...
І.
Фронт наближався з блискавичною швидкістю. Вже звіддаля доносився протяжний рев гармат, неначе важкий стогін самої землі. Літаки без упину мережили ясну синяву піднебного простору, і поодинокі вибухи бомб, що глухо конали десь на обрії, віщували якусь неминучість.
Та Добрина на це не зважав — він, спокійний і з натхненим обличчям, ступав широкими кроками по пухкому чорноземі, досіваючи останній кусок, що лишився на передсіллі.
— Тату! — гукнув Степан. — Я доволочу до вибалка та й кидаймо...
I.
Легенько зачинились двері за останнім пацієнтом, і в кабінеті повисла передвечірня тиша, напоєна свіжістю весни. Крізь відчинене вікно вливався ніжний запах бузку і несміливо зазирали блідорожеві магнолії.
Нікі скинув халат, повісив на вішалку і підійшов до вікна. Віддихнув повними грудьми і, заклавши руки в кишені, задумано дивився вдаль, а вірніше — на вершки тирольських гір, що засніженими хребтами обрисовували контури обрію...