"Роздягніться, – каже, – при мені, щоб я побачила: нема у вас того золота в одежі. Зовсім. – каже, – розберіться…"
– І ви розляглися? – з жахом спитала Ванда.
– І я роздяглася, – відказала Аполінарія. – Вона перемацала мою одежу до рубчика. Добре, що я ту єдину монетку Мирославі на сховок дала.
Ванда подивилася неймовірно на Мирославу, та спаленіла.
– Це в нас із нею такий секрет був, хіба вона тобі не розказала? – наївно спитала Аполінарія. – Молодець, лебідочко, вмієш тримати секрети! Перемацала, кажу, та сатана мою одежу, аж до рубчика. "Одягайтеся", – каже. Я одяглася. "Тепер знаю. – каже, – що у вас ніякого золота нема". – "Моє золото в землі сховане, – кажу. – Почекайте до літа, покажу". Тоді вона схопила мене за барки й виставила за двері. А потім і всі речі мої повикидала. Вона сильна, та сатана, як верблюд.
– Ви переграли, тьотю, мовила Ванда. Давно треба було б із цим кінчати.
– Сім років мені вірила, – схлипнула Аполінарія. – Вірила й не вірила. А кажуть, сім щасливе число. Я, може, теж, Вандусю, маю свою гордість, і мені зовсім нелегко ставати для вас морокою. В житті не хотіла бути комусь тягарем, але старість – це не такий ворог, щоб його хто перемагав.
Від Аполінаріїних ботів чи від халамидного мокрого пальта натекла біля порога невелика калюжа; стара тупцялася по ній, ніби товкла ту воду.
– Роздягайтеся, тьотю, – сказала Ванда, – бо з вас онде вже й калюжа натекла.
Тітка Аполінарія злякано зирнула собі під ноги, а потім підморгнула Ванді й Мирославі.
– Ви що, подумали, що я слабка на втори?
І раптом усі троє розсміялися: Мирослава дзвінко, розкотисто. Ванда, як завжди, стримано, Аполінарія ж отим бухкаючим, хрипким сміхом, що на кашель подобав.
Отак оселилася в них тітка Аполінарія. Її господиня прийшла по неї тільки через тиждень, коли відійшли дощі, а над світом зависла сумирна, теплувата мряка, коли з дерев падало печальним і супокійним листопадом листя, засипаючи землю під деревами й стелячи під ними багряні окружжя. Саме в один із таких днів, коли Мирослава повергалася зі школи так повільно, наскільки це було можна (щокроку зупинялася, щоб помилуватися на якийсь листок чи дерево з його беззахисною оголеністю), коли вона настоялася донесхочу перед шлюзом, дивлячись на бурливу воду і думаючи, що и вода може бути на вигляд зимова, весіння, літня й осіння, дівчинка побачила на галявині трохи зігнуту жіночу постать у кухвайці, стьобаних валяннях і так щедро обмотану сірою вовняною хусткою, ніби надворі стояв мороз – з тієї хустки випинався характерний довгий, зігнутий на кінчику ніс Аполінаріїної господині і червоною квіткою полум'яніли її вуста.
Мирослава йшла через греблю, помахуючи портфелем з чудовою меланхолійною осолодою в грудях, вона хотіла звернути за греблю у верболози, але жінка вже її помітила і почала робити якісь рухи руками, ніби прикликаючи дівчинку до себе. Мирославі не залишалося нічого іншого, як до того кумедного опудала підійти.
– Я оце тебе й чекаю, ціпочко, – сказала жінка. – Хочу спитать: чого це ота моя завірюха додому не йде.
– А ви в неї спитайте, – сказала ухильно Мирослава.
– Я стукала, але у вас нікого нема – стара, певне, на жебри подалася.
– Вона вже не ходить на жебри, – ображено сказала Мирослава.
– Е, розкажи комусь дурнішому, – буркнула жінка. – Така вредна, така вередушна, така нехороша стала та старушка. Мати вдома?
– Але ж ви стукали. – сказала Мирослава.
– Це вони спіцяльно мені не одкривають, – мовила жінка. – Оце коли до вас стежку протоптала, така стала закандзьориста стара, не розказать. Не дуже їй вірте. Це вона спершу така солодесенька, цю-цю-цю, а потім такі почне коники викидувать, що боже тебе сохрани…
– А чого ж ви приходите її забирати? – спитала дівчинка.
Жінка чіпко озирнула Мирославу.
– Ти ще замала, щоб я тобі розказувала, – буркнула вона. – Бачиш, вона мені наобіщала заплатить, коли я її до спокойствія доглежу. То оце я гляділа, гляділа сім год – і на дурняк!
– Та немає в неї чим платити, тьотю, – сказала Мирослава.
– Ти ще маленька, і трохи не все понімаєш, – мовила жінка. – Може, ти її мені гукнеш?
– Але ж ви стукали, – повторила Мирослава.
– Це вона ховається, – заперечила жінка. – Одурить мене дума… йди-но гукни мені її. Я балачку до неї маю. А коли вона на жебри махнула, вийдеш і скажеш.
Мирослава пішла до хвіртки, чуючи за собою натужне дихання: жінка простувала за нею слідом, як пес по сліді.
– Чого ви за мною йдете, тьотю? – злякано повернулася до неї Мирослава.
– Нє, нє, я нічо, – зупинилася жінка. – Я тут біля хвіртки постою.
Мирослава увійшла в двір і озирнулася: жінка стояла біля хвіртки. Дівчинка вийшла на ганок і поторсала двері, були вони замкнуті. Вийняла з портфеля ключа, і в цей час рипнула хвіртка – жінка зайшла до двору.
– Я тут біля ганку постою, – сказала вона.
Але Мирослава була вже на сторожі. Затисла ключа у жмені, кинула портфеля і чимдуж метнулася по стежці у глибину обійстя, ледве-ледве викрутившись від чіпких рук, що хотіли її схопити. Але жінка не була така прудка і швидко від неї відстала; дівчинка заскочила за ріг й помчала до чорного входу, який вів із дому в сад. Ці двері були відчинені, вона вскочила в сінці і накинула защіпку. Стояла обперта об стіну, бліда, тремтлива й цокотіла зубами.
– Це ти тут, Миросю? – голосно зашепотіла Аполінарія, входячи у сінці. – Вона за тобою гналася?
Мирослава не відповідала цокотіла зубами.
– Не бійся, ластівочко моя, не бійся! – Аполінарія хащуватою рукою погладила її волосся. А де твій портфель?
– На ганку кинула, – ледве переводячи дух, сказала дівчинка.
– Оце вже зле. То гака сатана, що може й забрати. Доведеться йти з нею воювати.
– Ой не ходіть, не ходіть! – затрусилася Мирослава.
– Та не бійся, дівчинко моя! – лагідно сказала Аполінарія. – Мені з нею воювати не первина. От тільки палку добру треба знайти. Або хоч оцю коцюбу, – Аполінарія взяла коцюбу, що стояла в кутку. – Ну, я рушила. В бій на ворога, за свободу й незалежність!
І хоч яка була злякана Мирослава, але засміялася: дуже вже кумедно виглядала тітка Аполінарія з коцюбою в руці.
Шкода, що нема у вас коцюбеняти, ми б пішли спільним фронтом, – підморгнула їй Аполінарія. – Але нічого, будеш моїм резервом. Коли я буду відступати, поможеш зачинити мені двері, зможеш?
– Зможу, – сказала Мирослава, вона и досі тремтіла.
– Рушимо до центрального входу, – сказала Аполінарія.
Вони пішли до центрального входу, попереду войовниче зігнута, з коцюбою в руці Аполінарія. ззаду напівнепритомна Мирослава – застугоніла зелена підлога під бойовим тітчиним кроком.
– Слухай, – зупинилася раптом вона. – А чого це у вас підлога зелена?
– Не знаю, – сказала Мирослава. – Мабуть, таку фарбу мама дістала.
Вони пішли в коридорець, Аполінарія поставила Мирославу так, щоб їй було зручно накидати защібку, а сама рішуче зняла із цвяха ключа. Однак двері відчинила не відразу, стала навкарачки і прикипіла до замкової щілини.
– І-і! Вона, сатана, риється в твоєму портфелі, – шепнула обурено і рішуче всадила ключа в замкову щілину.
Двері відчинилися всередину, Аполінарія постала в них із коцюбою, її господиня відсахнулася від розчиненого портфеля – на ганку валялися Мирославині книжки й зошити. Аполінарія різко ступнула вперед, і Мирослава зойкнула: стара з розмаху вгатила свою господиню коцюбою по спині. Почувся глухий звук, з кухвайчини наче задиміло – знялася хмарка куряви. Аполінаріїна господиня заверещала і скотилася з ганку.
– Запам'ятай, сатано! – загримів правильно поставлений, як в акторки. Аполінаріїн голос. – Щоб твоя нога більше в цей двір не ступала!..
– То це ви так платите за моє добро? – зарепетувала знизу колишня Аполінаріїна господиня.
– Я твоїм добром переїлася, – патетично сказала Аполінарія. – І не підходь, бо я розтрощу тобі твою сатанинську, паршиву голову! Мирославо, збирай швидше свої книжки. – Кинула вона, наче репліку, вбік, – бо зараз почнеться наступ.
Мирослава кинулася на ганок, згребла книжки й зошити і схопила портфеля.
– То це ти така-а заразюка-а! – зарепетувала знизу Аполінаріїна господиня. – То це ти така-а падлюка-а! То це ти така-а тварюка-а! Жерла мій хліб, а тепер б'єш мене?
І тут почувся звук, такий високий, що Мирославі аж у вухах затремтіли барабанні перетинки, вона побачила роздертий у бойовому кличі широчезний, як розкрита бляшанка, рот, і на ганок поперла істота у кухвайці, обмотана хусткою і у стьобаних бурках з калошами. Тітка Аполінарія змахнула коцюбою і лупнула те опудало просто по голові, аж зойкнула в коридорці Мирослава, і від тієї голови, як раніше від кухвайки, також знялася хмарка куряви, почувся звук, наче вдарено по металі, хустка зсунулася, і Мирослава здивовано побачила, що під хусткою в тієї жінки сталева німецька каска, і по тій касці вдруге вдарила із дзвоном їхня коцюба. Розтулений, ніби відкрита бляшанка, рот випустив звук уже нижчого регістру – це вже було верещання. суміш хрипких і високих нот – прообраз пізнішої модної музики. Аполінарія різко подалася в сіни і встигла зачинити двері, налігши на них усім тілом.
– Зачиняй! – прохрипіла вона, бо з того боку налягала сила ще більша.
Мирослава хутко накинула гачка, і двері почало сіпати й гупати в них чимось важким; здається, Аполінаріїна господиня гатила в них руками, ногами і головою в німецькій касці.
Вони кинулися, перечеплюючись об Мирославині книги й портфель, у вітальню.
– Книжки твої ми оборонили, – сказала Аполінарія, важко дихаючи. – Тепер, коли не поб’є вам вікна, то все й минеться.
За дверима все ще шалено репетувало, потім раптом стихло. Мирослава продовжувала тремтіти: зуб на зуб їй не потрапляв. Тітка Аполінарія підкралася до вікна і відхилила завісу.
– Все гаразд, – сказала вона. – Плаче! Коли плаче, наступ закінчився. Будемо згортати знамена, а зброю складемо в козли. Вікна ваші, кізонько, залишаться цілі – про це я й боялася найбільше, бо як тоді твоїй матері в очі подивлюся.
Вона ще визирала якийсь мент у щілину, утворену відхиленою завісою, а тоді пішла й поставила коцюбу на місце.
– Злякалася, маленька? – спитала тепло, заходячи знову у вітальню. І додала раптом гірко: – А я отак воюю з нею сім років.
11
Мирослава у цьому світі мала не тільки свої радощі, але й страхи.