Це було відчуття миру. Відчуття щасливого, доброго блаженства, м’якої задоволеності й радості. Вова з Сашком побігли надвір, Смерд, хоч і випив 20 пляшок "Мерішору", не валявся під столом, а грав у шахи, на Йонтиному обличчі лежала погідна заспокоєність, всіх ніби загорнуло в колисливі теплі хвилі. Марія вже не хвалилася новою комбінацією, а тільки бурмотіла захоплено фразу, яку вигадав її Смерд про "повну чашу", хоч, може, хтось недоброзичливий (приміром, обтирачі історичного каменя) і міг би завважити іронію — було ж тут щире, беззаздрісне захоплення. Бо вони всі неначе плавали в тій повній чаші, в тому домі з розтопленим м’яким повітрям, їм було тихо й радісно, тихо й гарно, їх колисав мир, благодать і задоволення. Йонта вмикнув телевізора і, хоч ніхто його не дивився, всі були задоволені, що телевізор так гарно працює. Бо він освітлював "повну чашу" блакитним, тремтливим світлом і від того світла блакитними ставали вони всі, блакитним зробився світ, і Марія, випадково опинившись перед вікном, з радісним здивуванням помітила, що пух надворі перестав. Вона хотіла звідомити про це сестру і Смерда, але чомусь промовчала, бо чисте повітря й голубе небо, що так нагадувало око телевізора, видалися їй сумними. Не так щоб дуже, але в тому небі бриніла напівосіння печаль, і Марія, щоб прогнати ту печаль, приплющила очі.
— Може, підемо на човні покатаємося? — сказав за спиною Йонтин голос.
— Ще встигнемо, — відказала Валька, і Марія почула, як до неї чалапають важкі Вальчині капці.
Валька спинилася в неї за спиною, поклала їй на плече підборіддя і зашепотіла, дихаючи перегаром горілки й перетравленою їжею:
— Йди, покажу тобі щось іще!
Марія повернулась, і вони пішли в глибину непролазних бебехів, щоб покупатись у своєму задоволенні по зав’язку.
1972 р.
Оповідка друга
Профілі на камені
1
Швець переходив Мальованку: двори з лютими псами, молодиці, котрі кричать на дітей, діти посеред немощеної вулиці. Він любив цей шлях: повільний та спокійний, зараз заходило на вечір, і молодиці стояли біля літніх кухонь: ось-ось мали надійти їхні чоловіки. Швець теж мав таке обійстя, але там — у долині, коло річки й дубів. У шевця теж була літня кухня, і його жінка поралася біля неї так само, як і ці молодиці. У дворі в нього теж був пес, але не злющий, а лагідний, він нетерпляче чекав хазяїна з гостинцями, а коло двору — діти. Але його хата унизу; тут, на горбах, відчувається він чужим: інакше шумлять дерева і сухіше — та й синіше повітря.
Він завернув. Була тут ціла тисяча вуличок, немощених і покручених, тісно сплетених провулками, витиналися паркани, тини й кам’яні загорожі; відчувався навіть присмак села, хоч передмістя вже років зі сто належить до міста, вулиці немощені, закалюжені й закурені, вряди-годи загрузає в котрійсь із калюж авто, бубонить і виє — як муха в павутині, коло нього порозкривало роти з десяток хлопчаків і кілька дівчаток; швець іде повільно і в однаковому ритмі. Попереду тисяча переплутаних вуличок, за парканами — саджалки, вряди-годи врізується в обійстя невеличка скеля і на ній, немов золотий слимак, — півголий підліток. Саджалки позаростали ряскою, в них покумкують жаби, озиваються пси: музика вечора і вмиротвореного світу, яку він сприймає по-своєму. Очевидно, це і є втома після робочого дня, однак м’язи його не втомлені — тіло його наповнюється вогнем. Тут гарне повітря, синє й чисте, в ньому — присмак застояної води з ряскою, але цей присмак любий йому: швець виріс біля річки. В цьому повітрі пахне й каменем: теплий, вигрітий за день, на ньому — лишайник чи мох, на ньому вигріваються сліпучо-білі качки чи збираються, розмовляючи, кури. На ньому стоїть, закинувши горду голову, півень і сокотить, повний величі й задоволення. Швець любить запах каменю, може, тому не тратить нагоди завернути й до кар’єру. На дні його — блакитноока саджалка, де купається кілька хлопчаків, ще кілька ловить рибу, роботу закінчено — навколо непорушна тиша. Навіть біля розкладених каменюк не стукають молотки й зубила, не в’ється сухий кам’яний пил і не сидять укриті тим пилом постаті у великих окулярах — не довбуть надмогильних пам’ятників. Їх багато, цих майбутніх пам’ятників, ними закладено півгори коло кар’єру, чорні й сірі, а то й рожеві: дуби зі зрубаними гілками і з розгорненими кам’яними сувоями на стовбурі; плити, які мають засяяти чорно-синім вогнем — блиском сумним і величавим; зараз вони бліді, подзьобані й покинуті, квадрати й прямокутники, піраміди і знову-таки дуби зі зрізаним гіллям; на кожному вже намічено зубцями площину для обличчя — початі барельєфи: лоб, ніс чи загальний обрис. Швець дивиться спокійно на це надзвичайне накопичення каменю, кожен незабаром з’єднається з чиєюсь долею, однією чи іншою — всі вони, ці камені, поїдуть звідси і займуть належне місце, де їх митиме дощ і повільно руйнуватиме вітер… Швець іде геть, бо і йому, такому спокійному та врівноваженому, починає шкроботати в душі, бо навіть той вогонь, що завше струмить у його м’язах і котрий надихає його, безсилий впоратись із малим, але напрочуд беручким черв’ячком, що раптом прокидається. Ні, він не слабкодухий, в нього могутнє тіло, під сорочкою виграють повні дзвінкої сили м’язи, ноги його, немов стовпи, бронзові й могутні. В ньому не втихає золотий вогонь — світло сили його і його м’язів, обличчя, мов викарбуване; ні, йому тут не місце!
Стоїть на горі й бачить долину, куди має спуститися. Через річечку перекинуто моста, по ньому мчать авта, річка крутить слизьке тіло між безлічі кам’яних брил, перетягується де-не-де кам’яною гребелькою, наче паском, — недаремно вона Кам’янка. Нижче, за мостом, мурована гребля зі шлюзом, зліворуч — густі корони дубів, і між тих дубів топиться мала і неймовірно рідна хатина. Біля неї — димок, курить літня піч, коло печі дрібненька звідси постать; він напружує зір і здається йому: бачить краплі поту на чолі в дружини; поблизу крутиться двоє хлопчаків, Віктор і Юрко, як дві краплі води схожі на них обох. Обійстя оточено кам’яним парканом, але того паркану тільки смужка — обтягує частину подвір’я. Звідси вона, та смужка, мала й сіра, решта обійстя за дротом, і швець мружиться, розглядаючи все те. В погляді в нього м’яка печаль, й це аж ніяк не пасує такому могутньому і м’язистому! Але воно так: у глибині темних очей запалюється сива іскра, від того погляд його немов примеркає. Бо все-таки недаремно звертають його ноги до того чудного кар’єру, все-таки той черв’ячок, холодний, але ворухкий, не покидає його душі. Гніздиться в глибині і їсть золоту силу; зрештою, швець має втомлену спину (цілий день нагинці), і ця втомлена спина тихо озивається до нього. І тільки синя смужка каменю там, глибоко в долині, вабить його невимовно; зітхає на повні груди й починає спускатись у долину. Його чекає жінка біля літньої печі і двоє вертлявих невгамовних хлопчаків. Його чекає смужка кам’яного паркану, і його крок від того розгонистий та швидкий.
2
Котив до річки візка; у ньому залізний молот і лом, у ньому — двоє його хлопців, обличчя яких серйозні й урочисті. Міцно тримаються руками за борти, обличчя їхні від їзди струшуються; біля річки вони вистрибують на траву й починають ганяти одне за одним — швець заходить тоді у воду. В самих трусах, на руках віддимаються м’язи, груди в нього сильні й широкі, зарослі шорстким волоссям, ноги вузлуваті й теж зарослі, до ступень прив’язано мотузком калоші. Він обережно ступає по слизькому камінні, об ноги вдаряють швидянки і слизи, а в грудях — велика злагода, яку завше відчуває в такий мент. Очі шукають підхожого каменя, очі з тим сивим неяскравим смутком — він таки береться з каменем уручки. Напинається, аж дзвенить тіло, і камінь схитується з місця. Вивертає спід, оброслий чорними крупинками піску, черепашками і п’явками. П’явки падають, відклеюючись, у воду чи ж намертво причіплюються до каменя — він знову береться з каменем уручки, і той важко лягає у воду, показуючи сіру, намочену спину. Хлопці бігають по березі, метають у воду плесканки, які стрибають по поверхні, наче риба, розплескуючи плесо на кружала. Кружала роздаються вшир, один водяний валець за іншим, а по них скачуть інші плесканки — від безмежного коливання річка мерехтить. Швець знову береться з каменем уручки, напружується, стягується все його тіло, воно наче й справді дзвенить, він сам — як тятива, котра от-от пустить стрілу у світ, руки зливаються з каменем, стираючи з нього черепашок і п’явок; поміж ніг жебонить вода, слизька і швидка, в затишках біля його стіп збираються вертляві рибчата, м’яко й ніжно покльовують шкіру; він знову перевертає камінь, і той важко хлепає у воду, відкочуючи від себе водяний вал. Чорний спід каменя вже без черепашок — приклеїлося тільки довге, як волосся, зілля, ніжне й зелене, і хвіст того зілля розхитується швидком.
На березі швець зупиняється; біля нього двоє його хлопців, Віктор та Юрко, котрі прибігли тільки на мент подивитися на каменя; сам камінь лежить на березі, як допотопне чудисько, здається, воно дихає, чорне й зморене, з лоба йому спускається зелене пасмо волосся, дві заглибини — як очі, а вищербили на — рот. Носа нема, хіба самотня черепашка, яка так і не зуміла відірватись у воді, маленька й закарлючена, в неї одна ніздря, в якій принишкло мале, перестрашене тільце. Хлопці вже біжать уздовж берега, вишукуючи очима плесканок, у них пружкі й сильні ноженята, а швець дивиться на переможене чудисько. Обмацує поглядом його виступи, позначає подумки місця для ударів, груди в нього важко двигтять, вони, проте, наповнені чистим річковим повітрям: чути запах риби, сонця, верболозів і мокрого каменю.
Швець бере молота (молот залізний і залізна ручка в нього) і в тілі його знову погідна радість. Заходить сонце, лежить на тій горі, звідкіля він нещодавно спустився, воно вже там, де безладно лежать кам’яні пам’ятники, там день у день цокотять зубила і щодня народжуються кам’яні профілі. Спершу їх накреслюють: ніс, лоб і підборіддя, самий обрис, потім вони проявляються; на кам’яних сувоях, прикладених до кам’яних дубів, пишуться літери: одна побіч одної — останні з останніх. Сонце стоїть зараз там.