Смерть у Ялті

1.

Ця жінка зразу здалася Ярославу якоюсь двоїною. Поки мовчить – ніби набурмошена, затиснута й надміру скромна. Поки розмовляє – балакуча, весела і малоприховано-владна. Вона назвала своє ім'я, що дивовижно не пасувало цьому узбережжю, хоча важко вимислити регіон, якому б воно личило.

– Феліція Фортуненко!

І вони потисли одне одному руки. Зрештою, його прізвище починалося та закінчувалося на ті самі літери, й це якось вигладжувало всі складки та інші незручності їхнього знайомства.

Дорогою Ярослав подумки манірно зробив вигляд, що хоче порахувати, скільки разів і як саме в історії літератури та кіно було вже описано звивання вузьких ялтинських вулиць. Змії, стрічки, річки, ліани, лані, викинуті сірі намиста і ще ціла купа порівнянь спадали йому на думку, але здавались абсолютно зайвими, нав'язливими, незручними й незатишними, як таємна дитяча гра, коли її заскочив хтось із дорослих. Феліція повноводною весняною гірською річкою (ай, знову метафора вилізла, ну що таке) розповідала щось із ненадмірного культурного життя осінньої окупованої Ялти.

– А ось і будинок, а ось і ваше вікно. Вимоги безпеки, самі розумієте. Ми всі люди вільні й сміливі, наш тролейбус стоїть у запасному депо, але краще, щоб ніхто по вас і нас не прийшов. Ну, й ніяких дописів в інтернеті з цього дому, а краще, поки не вернетеся в Україну… Пардон! На материк, я хотіла сказати.

На тумбочці сидів кіт і говорив ніжним, трохи засмученим жіночим голосом: "Повернувшись 1774 року з Італії до Російської імперії, Максим Березовський зіткнувся з байдужістю урядовців. Йому обіцяли місце директора Кременчуцької музичної академії, але цьому проєктові не судилося здійснитись. Максим Березовський був зарахований (без посади) церковним півчим і капельмейстером Придворної співацької капели. Постійні нестатки, неможливість знайти застосування своїм творчим силам привели композитора до нервової недуги, іпохондрії. 1777 року 32-літній композитор покінчив життя самогубством. Щоправда, сучасні біографи композитора піддають сумніву версію про самогубство, зокрема, біограф Березовського Рицарєва спростовує цю версію. Смерть композитора, на її думку, стала наслідком інфекційного захворювання, а чутка про самогубство Березовського почала ширитися в літературі починаючи з 1810-х років із подачі митрополита Євгена (Болховітінова), який, до речі, пов'язував самогубство зі знайомством із легендарною авантюристкою, княжною Таракановою. Не менш трагічна доля судилася його творам, які або припадали пилом, або взагалі були знищені. Більшість творів Березовського існували лише в рукописах. Було видано самі лиш поодинокі композиції, які, власне, й принесли йому світову славу".

– Ого!

– Не лякайтеся. Просто він колись випадково встромив хвоста в розетку радіо, ну, "брехунця", і став відтоді розмовляти радіотрансляцією. А оскільки це було ще до окупації, то він і тепер ловить лише українське радіо. Віддана тваринка!

Кіт пішов геть. Ярослав поклав торбу на стілець і провентилював кімнату трохи вередливим поглядом. Ярослав вважав себе снобом, йому не подобалися вимазані в біле, яке мажеться, стіни, малесеньке вікно і сирість. Остання явно була розрахована на літо, а тепер вночі тут, мабуть, можна й змерзнути. Та й краєвид із вікна – якісь дерева, крани й кинуті іграшки, та жодного тобі моря, гори чи хоча б неба. Однак замінити цей нічліг на інший не було рішуче жодної можливості, ба навіть натяку на можливість, бо заради цього будинку та його мешканки він і приїхав сюди, долаючи небезпеку.

Але про недоліки свого житла і про чарівного кота Ярослав вирішив написати в інтернеті, та ще й пов'язати це з окупаційним режимом. Тільки от інтернету в кімнаті не виявилося. Коли Ярослав вирішив спитати Феліцію про природу такої інформаційної блокади, вона лише розсміялася:

– Я подумала, що краще не ризикувати. Бо ви можете не втриматись і щось там таке написати, а потім мало що, знаєте, люди з материка довго звикають до того, як воно в нас, до стриманості, це ми вже знаємо, що куди, за роки навчилися чи відновили забуті навички, то вже хто як, ой щось я забалакалася з вами, коротше, інтернету нема, та й однаково ж світло часто вирубають, – жінка усміхнулась і швидко пішла геть між білих стін і червоних ганчірок своєї квартири. У Феліції було пишне темне волосся, сірі очі й гармонійні рухи. У Ярослава, за великим рахунком, те саме.

Отже, новини почитати було годі. Російські передачі по телевізору спочатку смішили, та потім починала боліти голова.

– Ну й нічого, менше відволікатимуся від роботи, – чомусь уголос подумав Ярослав.

2.

– Так, саме так, наш рід віддавна займався саме цим, а що було раніше, ми й не знаємо, – казала Феліція, елегантно виставивши пальчик, поїдаючи шаурму. Шторм на набережній, де вони й сиділи, запускав мільярди бризок, але, на жаль, жодна з них так і не долітала до них, здавалося, якусь сущу дрібничку, кілька метрів.

– Так, – продовжила вона, – ми, висловлюючись фігурально, приймаємо смерть українських письменників.

– Це дивовижно, – відповів Ярослав, намалювавши на своєму обличчі подив ледь не мунківськими мазками.

– І це правда, хотілось би збрехати, але я не брешу, ось у чому річ. Ха-ха, кожне покоління вважало своє життя недаремним, коли вдавалося виконати цю місію. А були ж і програні ставки! Та сама Леся Українка, скільки разів уже вона була поруч, таж ні, їхала кудись далі й померла самі знаєте де, а могла б тут, серед рідних людей.

– Ну, зате її музей у вас тут гарний.

– Музей без могили і трупа – гроші на вітер.

– Ха-ха-ха, можна я це в статті своїй процитую потім?

– На здоров'я! Копірайту не ставлю. Так ось, я спинилася на чомусь. Нічого, що я так балакаю багато, вам не нудно?

– Мм, – відповів він, висмоктуючи останню часточку шаурми з целофанового пакета.

– Мм – це "ні" чи "так"?

– Я вже не пам'ятаю, мм – це "продовжуйте".

– Отже! Я про невдачі, провали розповідаю. Наприклад, коли до діда прибіг друг і розповів, що на якійсь там недалекій вулиці помирає український письменник. Той, звичайно, зібрався швидко, вибіг з дому, прибіг, той уже не при собі був, дід зробив усе, що в таких випадках робиться, коли – бац! – і вже ближче до похорону виявилося, що то не український, а білоруський письменник, Максим Богданович. А що вже поробиш? Назад не розімреш його. Все ці дурні кримчани, їм що українці, що білоруси. Або ще теж конфуз, Матчет чи Мачтет, чи як правильно, ви не знаєте?

– Ні, мені це ім'я якось не доводилося вимовляти.

– То про нього теж казали, що український письменник, а виявилося, що пише російською, та ще й улюбленець Леніна.

Неподалік пакував свої пожитки портретист. Він ішов нарікати на свої малі прибутки до продавчині брелків у азійському стилі. Феліція та Ярослав теж залишали набережну в супроводі безсилих плювків шторму.

– Сподіваюся, сьогодні вимкнуть світло.

– Сподіваєтесь? Ви така романтична і любите сидіти при свічках?

– Ні, – всміхнулася Феліція. – Просто якщо не вимкнуть, то бабуся вирішить, що українська енергетична блокада закінчилась або просто не діє, і піде ламати яку-небудь трансформаторну будку чи щось у такому дусі (а вона на цих матеріях знається непогано). І спробуй її стримай! Тож краще хай світло вимкнеться саме.

– Я давно хотів вас спитати. У вас така добра українська мова, й у вашої бабусі так само. Невже це непомітно для ваших сусідів? Невже ніхто не намагався вас виказати з початком окупації? Я ж уявляю, які тут настрої у більшості людей…

Феліція сором'язливо помовчала якусь мить, а потім відказала:

– Ми тут за стільки поколінь привчилися жити. З ними говоримо лише російською, такою, знаєте, непоганою. Коли ж хто що почує, кажемо, що то білоруська, а її вони тут, як ви вже знаєте, від української не відрізняють. Тільки надійні друзі знають, як усе є.

– А кіт?

– Кіт?

– Він же українську радіотрансляцію веде. Пропаганду, фактично.

– Кіт розмовляє тільки зі своїми.

3.

Увечері Ялта таки поринула в блокадну темінь. Десь ідіотами гуділи генератори, щось поблимувало на набережній, котра була прапором захопленого півострова і згасати права не мала. Запах чогось, що видавалося кипарисом, не просто пахнув, але в'їздив великим нешвидким потягом у ніздрі. І вікнами цього потяга стікали дощові краплини. У великій кімнаті погідно вечеряла родина Фортуненків у складі двох осіб і їхнього гостя, котрий мав прізвище, що починалося й закінчувалося на ті самі літери.

Ярослав ковтав і нюхав ним же куплений (як йому здавалося, галантно куплений) херес та розпитував бабусю про давно минулі туманні дні.

А вона відповідала зі старечою вередливістю, але навдивовижу струнко й гідно:

– Щоб ви знали – а цього вам більш ніхто не розкаже – й розуміли – хоч тут уже все залежить не від мене, а від ваших розумових здібностей, сподіваюся, вони у вас достатні, щоб ви на такі слова не ображалися…

– Ба! – Феліція зробила обурений вигляд та закупорила на мить бабусин словесний потік.

– Не бакай! – зблиснула виделкою стара. – Що ти знаєш! Яйця курку не вчать, а ти навіть не яйце, а яйце яйця. Значиться, я хотіла сказати, що найпочеснішим і найкрасивішим випадком в історії нашої родини був випадок із романтичним поетом Амвросієм Метлинським.

Ярослав проковтнув останню калюжку хересу, підсунув до себе свічку, блокнот і ручку та наготувався нотувати.

– Поет, між нами кажучи, був паршивий. А ти як гадаєш, Феліціє? – вимогливо подивилися бабуся на онучку.

– Пффффф, – тільки й відповіла та.

– От і я загалом такої думки. Але як гарно він страждав! Ви собі просто не уявляєте! Мені розповідали, що було не розібрати, від чого він страждає краще. Чи від хвороби? Чи від творчої нереалізованості? Чи від смутку через долю простого народу? О, як він страждав через народ, очей було не відвести! І самотність теж, так, смачна самотність. Я вам чесно скажу, самотність – надто рідка гостя в українських письменників. Тому так приємно, коли вона їх таки відвідує. Іноді він зустрічався з моєю бабусею в бюветі, вони сиділи, й він прегарно нарікав їй на своє життя. А вона була людиною досвідченою – вміла і пожаліти його, і розпитати так, щоб його смуток розгорнувся і перед ним, і перед нею ще краще.