Світе!
Хиткий самшите!
Гладжу тебе до себе й від себе, говорю тебе і до тебе
із Замкової гори у Вінниці.
На горі й нагорі
раніше можна було стояти, додолу дивитися
та вважати,
що можеш до світу схилитися,
ногою почовгати, волоссям полоскотати,
рукою порозкуйовдити –
суцільне дійство про велику людину.
А потім світ перевернувся
й, здається, висить тепер наді мною,
дихає,
ворушиться,
на чому тримається – навіть думать не хочеться.
Та ми й зараз розваг знайдемо:
наприклад,
облаштувати театр із воронами.
Світе!
Зелений самшите!
Запахи линуть, мов плавні річкові,
люди линуть камінцями гірськими,
а з того боку річки
в музеї висить
і, мабуть, мікроскопічно погойдується
така іграшкова, зворушлива
картина "Евакуація" Воувермана –
цілую її,
доки не бачать музейниці.
І ось ми, як чайки,
обганяємо течію,
квилимо про ціну назви своєї,
а при мостах ловимо хліб у повітрі,
невпіймані ж крихти
відносить надійний весняний дід-вітер.
За що хапатись?
Може, за те, як тіні невпинно і непереможно
їздять твоїми структурами,
світе, самшите?
Чи і не треба хапатись,
мовчазний, багатомовний світе, самшите?