Нарис
— Ха-ха-ха! — лунало довгою вулицею просторого села від срібного дівочого сміху.
Сонце заходило вже на ніч, лишаючи за собою червоні гори хмар з позолоченими вершками і глибокими, повирізуваними зубами. В червоній тіні немов купалося ціле село, довга вулиця й гурток дівчат, що йшли з кужілями в руках, голосно сміялися й весело перекидалися словами.
— Ото ти! Анна рада буде, що тільько дівок ще до неї на вечерниці.
— Чи то їй новина? У неї все багато дівок на вечерницях.
— Та-бо до неї й найбільше парубків сходиться.
— То правда: у нікого ніколи нема тілько парубків на вечерницях, що у неї.
— Певне, любисток варить та й дає їм пити.
— Ат говорите, якби справді парубки задля неї приходили! Не мали би за ким ходити, та за такою старою бабою! — сказала висока, білява дівка.
— А чому ж ходять?
— Ходять задля дівок, що до неї сходяться.
— Коли-бо не раз парубки волять ходити за бабами, а на дівок і дивитися не хотять.
— Є такі дівки, що за ними не ходять, а є й такі, що ходять.
Вона йшла рівно і сміливо, очі її весело блищали, а з-під червоної платини висіли довгі, русі, у червоних биндах коси.
Блакитні гори хмар укрилися як би сивим туманом диму. Сивий сумрак стелився селом і плив, гейби ріка, довгою вулицею.
На воротах стояли дві жінки.
— Ого! Вже десь біжить на вечерниці Лукіянова Марина, — завважала кума Михайлина до куми Процихи.
— Бабі ще ноги не застигли, а внука уже на танці жене!
— Або їй баба в голові? Їй коби парубки та гульки.
— А водить вона їх, водить! Ні одного, відай, нема в селі, аби за нею не ходив!
— Дай боже, аби їй то на добре вийшло!
— Як собі постелить, так ся виспить!
— Господоньку святий! та й маму має!
— Кажім, що кажім, а з такої мами шкіру дерти б!
— Говоріть ви, кумо, своє, а я вам кажу, що Лукіяниха ще гонориться, що таку полетущу доньку має. Якось мені самій казала, що якби її Марину ланцом прив'язав, то урвалася б та й пішла б на танці.
— Гей, гей!
* * *
Щось шепоче вулицею. То вітер жене низом, зриває китиці бодяків, розсіває їх легким пухом, перебирає попід плоти вершками кропиви і хитає довгим гілєм верб, що стоять по обох боках вулиці, ніби щось розмірковуючи у своїх великих головах. На темній блакиті блиснула звізда, як дівчина, що вибігла за ворота й виглядає милого.
Ось і він...
Тихо з-під гір скрадається ясний, веселий, виплив на чисту блакить, а з ним усе засяло, зраділо. Горби, дерева, хати, ніби прибралися у дорогі, сріблом шиті убори й весело сміялися.
Сиві, чорні хмари збилися в густі клуби і, як зависні баби, підслухували любу розмову закоханої пари. Заздрів то збиточний вітер, пігнав за ними легким посвистом і розбивав на кусні чорні боввани.
І знов спустився на землю, дунув довгою вулицею, потряс вербами, зашелестів бур'яном, і торгав, і підносив криси високих капелюхів та розгортав поли парубків, що йшли вулицею.
— Щось вітер нині розігрався, — сказав один парубок, придержуючи капелюха на голові.
— Справді розігрався, жене вулицею, аж порохом мете!
— Може, він де зговорився з якою дівчиною, та и квапиться на вечерниці.
— І спішно йому, нема що казати: усе наперед вириваєся.
— Відай, і між нами є такі, — завважав інший парубок.
Усі голосно засміялися. Не сміявся лиш один, що йшов на самім переді. Хмуро насупив брови і знехотя перекинув сердак з одного плеча на друге.
— Не знати, чи буде у Анни Марина Лукіянова? — кинув знов по часі один з парубків, і знов усі зареготалися.
— Хто найдовше за нею ходив, той найліпше буде знати, — промовив, нарешті, хмурий парубок і зиркнув боком на невеличкого сухорлявого товариша, що йшов побіч него.
— Ходив, доки ходив, а тепер най чорт за нею ходить, я, певне, не буду такий дурний, — відгризався сухорлявий.
— Лиш не зарікайся, не зарікайся, бо ми й таких виділи, — кепкували парубки.
— Хто не хоче, то най не зарікаеся, а я можу заречися, мені вже доста того! Вона знає лиш кожного за ніс водити! Зразу прикидаєся, що ніби любить, а потому на сміх підоймає!
— Тепер так говориш, а що було, як Василь задля того хотів її з танцю виганяти? Чи не ти бився з ним?
— Бився, бо ще її тоді не був добре визнав, а тепер добре вже її знаю.
— Ти гадав, що будеш найліпший, а то ліпші найшлися, — посмішкувалися деякі, зиркаючи на парубка, що все з насупленими бровами йшов на самім переді, а хороше його лице ще більше насупилося.
Вулиця кінчилася. Хмурий парубок ненадійно обернувся до товаришів і затиснув кулаки.
— Слухайте, — сказав він придушеним голосом. — Нема тут між нами, відай, ні одного, аби за Лукіяновою Мариною не ходив та й аби вона його в дурні не пошила. Не шкодило би і їй притерти носа й показати, що ніхто не є її дурнем.
Парубки нащурили вуха.
— Зробім раз так, — говорив далі парубок, — щоби сегоднішнього вечера ні один з нас не говорив до неї і чинився, буцімто її нема між нами.
— Добре каже, — підхопив сухорлявий.
— Стрібуймо, ніщо не шкодить, — завважали інші
— Стрібуймо, а будемо видіти, що з того вийде, — притакувала решта парубків.
Вони доходили до хати, що стояла край дороги на самім кінці села. Хата була велика, з комином, побита гонтами, але гонти були місцями пообдирані, а стіни світили до місяця облупаною глиною. Стара, дуплява грушка широко розкладала довге гілє, а до неї тулилися купи розвіяного вітром лабузу.
Стодола стояла нарозтвір, двері від колешні упали на землю, а при воротах гойдав вітер відорваною латою. Був статок, лиш не було кому про него дбати. Газда вмер, а газдиня байдуже, не розшивалася. "Доста вже напрацювалася та світа божого не бачила", говорила не раз вдова. Чоловік був добрий газда, але лотока[1], держав її в руках. Коли вмер, удова гуляла, справляла вечерниці, поїла парубків, а про газдівство не дбала.
— Слава Ісусу Христу! Боже помагай! Добрий вечір! — вигукнули парубки, входячи до хати.
— Навіки слава, дякувать за слово добре! — відповідали весело дівки.
— Просимо ближче, — припрошувала газдиня.
— Не просіть так дуже, бо не знати, чи всі нам тут будуть раді!
— От, як згонорилися! Хотять, аби дівки самі їм на шию вішалися. Де є дівки, щоби не раді були парубкам.
— Гадаєте, що всі дівки так, як ви, Анно, — бризнула словом Марина.
Дівки засміялися, а парубки ніби не чули того.
— Або що: неправда? Скажіть, що неправда! А хто вам то повірить, — відгризалася Анна.
— От! Се раз Анна, от! Баба сім миль із-за пекла, все ріже в очі, — підлещувалися парубки.
— Як свій свого вихвалює, — вмішалася знов Марина. — Але що правда, то правда, — притакували дівки, сміючись. Але парубки знов чинилися так, буцімто й не чули.
— Не ваша правда, а моя, — обставала при своїм Анна вперто.
— Так і є, Аннина правда все наверху, — договорювали парубки.
— Се справді так є, але сідайте, чого стоїте, — припрошувала газдиня.
— Дякувать, най все добре сідає, постоїмо!
— Може, більші повиростаєте, — посміювалися дівки. — Уже кому-кому, а Петрові не шкодило б трохи підрости, — докинула знов Марина, зиркаючи з-під ока на сухорлявого парубка. Петро удав, що немовби не лише не чує, що вона говорить, але й не видить її.
Нарешті парубки розгостилися, позасідали коло дівок, сміються, жартують, а на Марину ні один ані оком не поведе. Почнеся яка бесіда, а Марина вмішаєся, то всі нараз затихнуть, зажартує, то дівки сміються, а парубок жаден і вусом не рушить.
"Що їм сталося? Поглухли чи який інший припадок на них вийшов", думала зневажена дівчина; з гнівом відвернула очі від цілої компанії і вдивилася в шиби вікна.
Надворі було темно, вітер заводив якусь сумну пісню, шелестів у купах лабузу, а стара грушка тужно поскрипувала.
Марина в одно дивилася в чорні шибки вікна, в серці кипіла злість, у голові крутилися якісь темні, пірвані думки, щуміли крильми диких птахів.
— Коби хоть чорт прийшов та й заговорив до мене! подумала вона з серцем.
"Коби хоч чорт", свиснув вітер, затряс вікнами, завив диким стогоном, загудів у комині і з лускотом отворив двері.
— Тьфу! пек тобі! — жахнулися майже всі в хаті
— Запирайте двері! — крикнула газдиня.
Але двері як отворилися, так самі з лускотом заперлися, лише щось по хаті зашуміло, а стара грушка жалібно застогнала...
* * *
Марина дивиться: коло неї станув такий гарний панич що аж очі забула. Високий, стрункий, у короткім кабатинку і маленькім з пером капелюшку. Волосе у него чорне, як у ворона, а очі гейби чорним огнем горіли.
Він сів коло неї, говорить, жартує. Вона й собі жартує, сміється, рада, що має з ким забавлятися.
— До кого ти говориш? До кого смієшся? — питала Анна.
Марина здвигнула плечима.
— Справді, до кого ти говориш? — питали дівки.
— Чи вам очі повилазили, що не видите панича? — відповіла сердито Марина.
— Панича? Якого панича?
Усі подивилися по собі.
Марина нічого вже більше не відповіла. Що вони всі її обходять. Панич гарний, веселий, чимраз ближче присувається, обіймає, сміється, і шепче до вуха любі, солодкі слова.
Кров переливається їй у жилах, б'є в висках, заливає невисказаною втіхою серце.
А він шепоче стиха:
— Будь моя а будеш панею, всі тобі кланятися будуть, у шовках будеш ходити, поїздом їздити, на пухах спати, у всякім добрі упливати, від золота-срібла блищати.
Вона ніби не слухає, соромиться, відвертаєся; він хапає її за руку й закладає на палець золотий перстінь.
Вона відвернула якось руку, а веретено упало на землю.
Зігнулася по веретено — аж глип! — і вся застигла... Глипнула ще раз, а у панича кінські копита.
— Ох! Я нещаслива! — крикнула не своїм голосом, схопилася та й просто у двері...
На воротах забігли їй парубки дорогу й хотіли задержати, але вирвалася насилу й бігом полетіла вулицею.
Хустка їй спала з голови, сорочка розчінькалася, а довгі коси розпліталися в бігу; а він летить за нею, тупотить кінськими копитами, та й питає роздираючим вуха свистом:
— Чому, чому не хочеш мене?
Вона була така легка, що не шукала дверей, а влетіла вікном до хати. Шибки за нею задзенькотіли, а з руки полилася кров.
З тяжким стогоном кинулася в кут хати і затулила вуха, аби не чути страшного свисту:
— Чому, чому не хочеш мене?
Якась темна, густа мрака обгорнула її непрозорим туманом, збивалася вгору, то повзала чорними, страшними бовванами.