Ядзя і Катруся

Хто не знає нашого розкішного Покутя у стіп Карпатських гір, що підносяться буйно, високо і гинуть в далекій синявій мраці облаків? Хто не знає тих швидких потоків, що шумно вискакують з похилин і крутяться жваво по широких зарінках? Десь серед зарінку стане, гейби наперекір жвавому потокові, збитий у купу густий луг, а потік гнівний, що мусить єго обходити, шумить і цоркае о великі ріняки. Де-не-де покажеся невеликий дубовий лісок, а дальше тягнеся незмірена оком рівна просторонь орного поля. Там бачиш широкі лани, вузькі з високими межами ниви, котрі аж ясніють золотавою пшеничкою і ячменем, срібним колосем жита та повійним гнучким візсом. Попри високі китиці кукурудзів підхоплюєся широколистий тютюн, а часом мигне шматок зеленої млаки з червоними, синіми та жовтими цвітами, мов коверець, перетиканий божою рукою.

Однак село, до котрого зближаємося, не визначалося особливою красою. Тут уже губилася ціха гірської околиці, і село набирало виду більше подільських сіл. Воно лежало у долині серед широкого поля, що по обох єго боках розтягалось на високих горбах, гейби спляча у кориті дитина. Самою серединою плив невеликий потік, а єго мутні води котились ліниво по осілім на дні намулі. Вічний єго супокій був нарушений хіба лиш тоді, коли топився зимовий сніг і болотними швидкими струями збігав до сумного потока. Жвавість маленьких ручаїв уділялася і потокові, і тоді він шумів ь виливався з берегів, забирав усе, що по дорозі попало, і ніс до свого багатого сусіда Прута. Восени, звичайно, сільські газдині мочили в мутній воді потока коноплі, і тоді він виглядав ще сумнійший, вода ще темнійша та мутнійша, а навкруг розходився немилий воздух, що було великою принадою для дітей з цілого села, котрі збиралися гурмами ловити дрібну затроєну коноплями рибку. Рівнобіжно з потоком тягнулась вузька сільська дорога, перекидалась через него невеличким мостом і пнулась далеко вгору. По другім боці моста стирчали голі горби, по-криті лиш низькою, подекуди перепаленою сонцем травою. Місцями земля розпадалася і шкірилася здалека глибокими жовтими ярами. Насупротив тих гір, де пропадала вже з виду дорога, котра на похилині значно взносилась над селом, стояв панський двір і гордо споглядав на сільце, лежаче в долині, на невеличку з трьома банями церковцю і на обросле садом попівство, що майже притулилось до церкви над мутним потоком. Ціле село ніби хильцем уходило гордого погляду панського двора, одна лиш коршма на противнім боці двора стояла чепурно і ніби всміхалася до него довгим рядом вікон з потрійними шибами.

Двір був великий, але добре удержаний, з високо підмурованим і на стовпах опертим ганком. На просторім подвір'ю перед ганком був невеликий газон, а дальше господарські будинки. До одної сторони дому припирав великий цвітник, а за ним тягнувся довгий сад. Город був уряджений на англійський лад: на зелених газонах виднілися клумби всіляких цвітів, маленькі заграничні в ріжних відмінах деревця і щеплені рожі, а на самій середині широко розкладалася американська сосна. Високий пліт заслоняв груболистий боз і інші спіреї, а кути огородженого городу притінювали соснові та грабові гаї.

Молода пара людей проходжувалась повільним ходом по кручених стежках городу. Гарне лице жінки було таке бліденьке, як перша весняна цвітка, а голубі очі гейби закривались хмарою. Мужчина сумно споглядав на свою бліду товаришку, котру краса природи не веселила, а свіжість воздуха переймала дрожю. Мовчки переходили вони попід тінисті дерева, штучні гаї та переповнені цвітами клумби. Під широко розложеними галузями сосни цвіли розкиненими громадами сині та білі фіалки, а солодкий їх запах приманював здалека. Молода жінка однако ж споглядала байдужно на сіяючі красою рослинки, як і на ціле окружене, повне житя і сили; зате мужчина, чвидко, не міг опертися красі природи, бо зігнувся і подав блідій своїй товаришці кілька зірваних фіалок. Вона машинально витягнула руку, взяла від него цвіти, а відтак обидвоє пішли дальше крутою стежкою. Маленька фіалка мала два пуплішки і молодий зав'язок насіня.

— Ох! — зітхнувши, відізвалася до свого товариша бліда жінка. — Така дробина, а вже буде тішитися новим житем, відродиться молодим поколінем. Боже мій! Се таке звичайне, право природи, лиш ми не маємо того щастя.

При тих словах молода жінка розплакалася. Мужчина пригорнув єї до грудей. Єго душили сльози, і він лиш насилу їх повздержувай.

Десять літ як вони жили з собою. Бог їм дав був двоє діточок, але і зараз забрав, скоро лиш уродилися, тож і тепер, коли знов надіялись нового гостя, боялися, що доля не дасть їм виховати і тоту дитину.

— Може би, ти поїхала до лікарів, — відозва вся вкінці несміливо мужчина.

— Та що з того? — відповіла з резигнацією жінка. — Чи я вже до них не їздила?

І знов вони переходили мовчки довгі стежки города.

— Знаєш що? — промовила по добрій хвильці жінка, підносячи сльозаві на мужа очі. — Я чула ще від моєї бабуні, що десь має бути між хлопами звичай, що як їм діти не ведуться, то вони беруть в куми послідніх жебраків, і се має помагати.

— Га, суть річі, про котрі філософи не снили, — за-конклюдував муж. — Хто знає, може і в тім що є, — додав, задумуючись.

Ся розмова мала реальні наслідки, бо дійсно, як прийшла на світ дитина, маленька донечка, родителі не шукали кумів між панами. Вправді, не взяли вони послідніх жебраків, але порядних селян Василя і Василиху, найперших газдів у селі. Але то на одно виходило, бо як супротив якого хлопа був жебрак, так само против дідича хоч би найліпший газда. Інакше се вправді поняли Василь і Василиха. Вони хвалилися між своїми, що покумалися з панами і від часу до часу ходили до двора у гості. Борзо однак перестав ходити Василь: він зміркував, що то якось ані єму, ані панам до ладу не складаєся. Довше, хоч зате рідко, ходила Василиха і єї фіїна "Ядзя", котре то ім'я Василисі завсігди тяжко було виговорити, добре собі єї пригадувала, а будучи вже панночкою, не раз в товаристві з гумором розповідала, як-то до них, коли вона ще була мала, приходила єї кума, висока, чорна жінка. Мати просила єї сідати, а вона завсігди жалувалася, що єї щось під серцем болить, і, притискаючи руки до грудей, говорила стогнучим голосом: "Ох! слаба-м, слаба-м, кумко-любко", що заєдно наводило на устах матері ледви повздержуваний усміх. Пізніше і Василиха перестала приходити; може, подумала вона собі, так, як єї чоловік, що то якось не до ладу складаєся: що пани — то пани, а що мужики — то мужики.

Як не розбивалася молода пані над своєю дитиною, то все-таки сама єї не плекала: одне, що се єї дуже мучило, а друге — і для здоровля дитини ліпше було найняти здорову селянку за мамку. У селі знайшлися дві покритки, гідні молодиці, але пані боялася повірити їм дитину. "Неморальність жінки лежить уже в крові і може уділитися дитині", говорила мати до відвідуючих єї сусідок з поблизьких сіл, котрі цей погляд вельми похваляли. Знайшлася вкінці жінка, котру чоловік відумер з місячною дитиною. Бідна жінка радо ішла в мамки, хоть їй жаль було лишати на чужі руки своє мале писклятко, але що було робити: заробок трафлявся, а вона була дуже бідна, жила з зарібку, та й мала старшеньку дівчинку, на котру треба було також заробити. Дала, отже, обоїчко дітей до брата, що пристав був до жінки на грунт, а сама пішла в мамки. Недовго жила єї від грудей відлучена дитина; біднятко зниділо, мов поросло мохом, та й навіки заснуло. Зате панська дитина на чудо гарно розвивалася, а єї плекальниця, стративши свою дитину, перенесла свої чувства на сю, котра щоднини тулилась до єї грудей і усміхалась дрібними устоньками. Дитина також дуже до неї привикла і так прив'язалася, що коли уже перестала єї плекати, то мусила ще лишитися на кілька літ за няньку.

Ядзя довго плакала, коли няня вже відійшла, а натомість стала французька бонна, що шварготіла до неї незрозумілим язиком. Дитині так навтямилося з новою товаришкою, що мамі аж жаль ставало біднятка, і їй прийшло на думку, чи не кликати би яку дівчину з села, щоби деколи з нею побавилась. Казала, отже, закликати мамку, щоби вишукала таку дівчину.

— Таже моя може приходити, кілько треба буде, — казала мамка, рада, що знов буде ближче двора. Звичайно, бідно ся діє — добре що-то, добре, що дитині дадуть кусень хліба.

Другого дня мамка привела свою невеличку дочку, о два роки старшу від Ядзі дівчину. Згоди між ними не було. Катруся мала приходити тоді, коли Ядзя захоче з нею побавитись та надоїсть їй французька бонна. Катрусю привели до двора у грубій сорочці і уперезану маминою запаскою замість "горботки". Але що сей стрій не надавався до панських покоїв, то пані казала дати їй тоненьку з Ядзі сорочку і перешити стареньку спідничку.

— Но, тепер якось виглядає, — казала пані, коли припровадили до неї перебрану Катрусю. Катруся тішилася своїм новим убранєм і гордо споглядала на запинані гудзиками рукавці сорочки, котрі на ню були закороткі, та й на надточену майже від колін спідничку. Коли однако ж в сім убраню пішла до мами, то усі сусідські діти стали з неї сміятися. Катрусі зробилося стидно, скинула панську сорочку і спідницю і убралася назад у свою згрібну сорочину[1] і казала, що не піде вже більше до двора. Мама насилу відвела єї назад. Та все-таки Катруся не хотіла більше показуватись сільським дітям в новім перебраню, і коли була у мами, то зараз перебиралася у свою сорочку. Ядзя дійсно бавилася з Катрусею далеко ліпше, як з своєю бонною. Але зате пані мусила сама ті забави надзирати, позаяк, крім мужицької бесіди, мужицька дитина не завсігди знала забавлятися з панською і не раз вживала не конче гречних слів, чому бонна не могла запобігти, не розуміючи ані слова чужої для неї мови. Се бонні було на руку, позаяк улегшувало єї обов'язки. Найліпше, вона любила, коли діти ішли бавитись до огороду, а упевнившись, що панство чим іншим зайняті, давала собі тоді волю, лишала діти і йшла у сад проходжуватись. Коли раз пані пробудилась по обіднім сні, щось мовби шепнуло їй, щоби вона ішла подивитись, що роблять діти. Був се правдивий інстинкт ма-теринський, бо зараз здалека учула дитинний крик і плач.