У Святої Софії

– Спомин? Ну так, та ще й який спомин! Здається, до суду віку не забути мені його, хоч скільки їх, цих споминів, виринає в моїй уяві, як нагадаєш ці, здається, недавні часи з-перед двадцяти літ, коди в Україні ревіли наші гармати.

Якимсь немовби кошмарним привидом здаються ці часи, що усім своїм тягарем вагоніли над нашими душами, цим "учора" перед яким не було ніякого "завтра", а як і було, то страшнішим видавалося за оте "вчора!"

Карасевич замовк і задумливо дивився проти себе. Його слова падали у вечірній сутінок і немов губилися у ньому.

Сиділи втрійку. Три приятелі, з дитячих літ, яких доля то роз'єднувала, то

зводила разом, і нагадувала минуле. Сірий вечір огортав хату, а в такі хвилини думки снуються стежками давно минулих літ і повертаються споминами пережитого. Часом у такі, тихі вечори, вирине в уяві мелодія позабутої пісні, що мов порвана ниточка насотується знову, та доторкаючись незримих струн душі, вдаряючи тихо по них, вичаровує ними симфонію минулого позабутого давно... Кажуть, що в такі тихі вечори в душі поета родиться пісня, а в душах мрійників оформлюються задуми, великі й маленькі іскорки полум'ям великого вогню вибухають!..

І сьогодні, такий же нерозгаданий настрій тихого вечора огортав Степанюкову кімнату, куди, як звичайно, заходили Карасевич і Подолинський на товариську гутірку.

Степанюк підвівся з канали, підійшов до вікна, відхилив ще більше фіранку й важкою ходою вернувся на своє місце. Подолинський крутив папіроску й мовчки підсунув пушку з тютюном Карасевичеві, що все ще задумо вдивлявся проти себе.

– Так, так, спомин!.. – відозвався знов Карасевич. – Що ж, слухайте, розкажу! Було це в тих лютневих днях, коли то знову, вдруге, сунула зі сходу московська орда на нашу землю, коли знову курився тамерланський шлях, полишаючи тільки згарища, кров і сльози за собою. Коли знову довелося нам покидати нашу столицю, залишаючи її безборонну на поталу наїзника, що з червоним прапором у руках ніс нам загибель і неволю, котрій куди й рівнятися навіть до неволі Фараонів!

Вже три дні били московські гармати на Київ ген з-за Дніпра, десь від Дарниці, засипаючи місто важкими гранатами. Три дні вже косила смерть його останніх оборонців: галицький вартовий курінь, що охороняв відступаючі на захід частини й вдержував останні стійки, які розкинені були по місті.

Ще не народився маляр, що змалював би усю трагічну велич цієї руїни нашої столиці, що її несла московська орда, не народився ще поет, що виспівав би цей псалом розпуки, що виривався з грудей її оборонців...

Йшло з димом добро, що віками цілими збиралося невсипущою працею наших пращурів, руйнувалися святині, які вони будували, щоб у хвилинах смутку й радощів розраду у них знайти – гинув наш Київ, як колись давно, вісім століть тому, коли також зі Сходу сунула орда, прадіди наїзників сьогоднішніх...

Вже відійшли останні евакуаційні ешелони з головного двірця на захід, вже покинули місто останні частини охоронного корпусу, що відступали по Кадетському шосе...

Наш курінь останнім залишився, щоби, стягнувши розкинені по місті стійки, відійти із приходом ночі й, прямуючи по Кадетському шосе, десь біля Жулян сполучитися з відступаючими частинами.

Я дістав приказ стягнути наші стійки, що розкинені були в районі Володимирської вулиці та Софійського майдану, розглянути положення на Бібіковському бульварі й, діждавшись ночі на старокиївській дільниці, що недалеко Софійського Собору, приєднатися до відступаючих українських відділів. Я рушив Володимирською вдолину, збираючи по дорозі січових стрільців, що тут і там були на стійках, головно на перехресті вулиць та біля знатніших будинків, стоячи оце вже другий день без зміни у голоді, на морозі, тримаючи в закостенілих руках кріси.

Зі мною йшов десятник Балагурак з пробоєвої сотні та двоє стрільців. Окрім крісів, мали ми в руках і за поясом напоготові гранати, щоб на випадок нападу можна було боронитися, бо небезпечно вже було показуватися на вулицях, хоча місто, здавалось, мовби вимерло. Рідко де стрічалася відчинена брама, рідко де видко було перехожого, хоч вже від учора снували по місті гуртки узброєних людей з опасками на раменах, з закарлюченими носами й обличчями типових жуліків, як їх там називають, які поки що нас не зачіпали. Була це свого роду міліція, що самочинно виринула на київських вулицях, нібито для вдержання порядку, хоч ніхто його не заколочував, здебільша молоді жидки з галицького базару та всяка босячня, що в такі переломові для міста хвилі вилазить зі своїх нір, використовуючи нагоду до грабунку.

Йшли ми оттак Володимирською вулицею, стягаючи стійки й прислухаючись до тріскоту стрілен, що розривалися в різних сторонах міста. Часами доводилося хоронитися в брамах і переждати кілька хвилин, бо над Володимирською розривалися шрапнелі, засипаючи, мов горохом, дахи камениць та замерзлі пішоходи.

Важкі думки огорнули мою душу. Я помітив, що й кожний із моїх стрільців ішов з похнюпленою головою, мовчки ступаючи по обмерзлих хідниках.

Ще так недавно, здається, вчора, спішили на Софійський майдан юрби святочно прибраних людей, а з кожного дому маяли жовто-блакитні прапори, а сонце всміхалося весело своїм промінням. Ще, здається, тремтять у повітрі оклики "слава" над Софійським майданом, летять смушеві шапки угору, а над цим морем голів, прапорів, знамен, мов громом, рокотять величні слова: "од нині і до віку будеш вільна й неподільна!"

І ввижалися мені ті розсміяні веселі обличчя, які усією душею раділи з того, що Господь дозволив їм діждатися тієї хвилини, яка раз на століття тільки з'являється, а якої даремне покоління цілі очікували та із розпукою в серці лягали в могилу... Мов крізь імлу ввижався мені полк запорожців, що на баских конях вихором понісся таки тією Володимирською вулицею, тільки шликами маяли вгорі, тільки стукіт копит о вуличне каміння слався за ними й зливався з рефреном їхньої пісні дзвінкої в одно ціле...

Думалося мені...
І виринали перед очами моєї душі картини за картинами, що на них історія

землі нашої свій зміст нестертий розмальовувала. Та мало із них було таких, що на них із почуванням радості спинитися можна, а більш за все смутком проймали вони, жахом одчайним розпачі повним...

І в мозок впивалася думка, болюче питання: Чому? Завіщо? Чим гірші ми за інших? Чому для світу ближчі такі ось руді ірландські п'яниці й вірменські шахраї, чому дорожча для світу одна сльоза їхня за море сліз наших, чому до стогону за обірваним пейсом якогось паразита цілий світ прислухується зі схвильованим від обурення віддихом, а на крик мордованих сотень тисяч синів талановитої нації ніхто навіть словом не озветься?!

Чому на рятунок різних свинопасів півсвіту повстало, а чому жодне слово протесту не зірвалося тоді, коли дикуни зі степів надволжанських десятками розстрілювали синів мого народу – голодом їх заморювали на їхній таки землі?! А ось і тепер...

Чи хто хоч словом озвався із того синедріону, що там над Сеною радив над долею світу, одним одніським словом, не кажу протесту, а тільки таким буденним словом спочування, що не коштує нічого, не споможе й не пошкодить нікому, що отут на загибель мого народу суне орда, дика й жорстока, що пощади не знає, й хоч братом слов'янським іменує себе, але тавро улусів і кінського поту не зникло ще з її морд калмицьких. Чому? Чому?

Чим гірше слово наше, що в ньому "і сила й м'якість і потуга"? Чим гірша пісня наша, що рівної їй немає, яка красою піднебних висот досягає? Чим гірші сини й доні народу мого, що з диких піль і степу безкрайого своєю працею цвітучу країну вчинили, в якій садки вишневі з ланами золотої пшениці чергуються?

Бунтувала душа моя і не мала відповіді на це настирливе питання. А над Києвом рвалися московські гранати й орали нашу святу землю... І здавалося, що кожний тріск, кожний гук московської гранати громом промовляє до сумління синів землі нашої грізним: збудися!.. Збудися і бий московську наволоч, що твою землю руйнує, безчестить твої святині, соромить твоїх матерів і сестер твоїх, грабує добро твоє, топче те, що найсвятіше в тебе, з лиця землі стерти тебе хоче!..

Збудися і бий, чим можеш, чим маєш, скільки сили в тебе, рви, кусай, – бо знай, що ніхто, ніхто не поможе тобі, ніхто не стане за тебе, ніхто не скривиться із жалю за тобою...

І вчувалися в отому тріскоті пострілів гірка іронія, насміх гіркий над всіма тими сподіваннями, надіями нашими на братерське революційне єднання, самовизначення народів, апель до культури, поклик на право до життя, відклик до думки культурного світу!..

Ми йшли далі Володимирською й наближалися до Софійського майдану, де коло Старокиївської дільниці стояла наша стійка зі скорострілом.

Була, може, четверта година пополудні, та зимою день короткий і скоро сутеніє. Щораз важче було йти, бо вже поодинокі крісові кулі дзижчали понад вулицею – хто й звідки стріляв, не можна було розпізнати.

Ми підходили до Старокиївської дільниці. Тут довідався я, що вже перед полуднем місцева босячня, радіючи з того, що наближаються большевики, намагалася здобути дільницю, та скоростріл відбив наступ.

– Так, хлопці, – сказав я до стрільців, – звідсіля важко буде видобутися. Треба буде поодиноко, в певних відступах пробиватися попід доми, та якось дамо собі раду.

Залишалося ще простежити, що діється на Бібіковському бульварі. Це завдання треба було виконати самому.

Отже, стійки зі скорострілом я вирішив відправити, нехай бічними вуличками відступають на Кадетське шосе, а потім ще з яку годину прослідити по Бібіковському бульварі та його поперечницях, а відтак десь на опівніч встигнути до Жулян, де мала бути збірка всіх, якщо доведеться щасливо видістатись звідсіля!

– Слухайте, Балагурак, – звернувся я до десятника, – заберіть хлопців та скоростріл і відступайте до Кадетського шосе. Я обійду ще Бібіковський бульвар та наздогоню вас. За мене не бійтеся, буду берегтися. А уважайте! Не йти гурмою, а держатися здебільше мурів, тепер пройти можна. А гранати напоготові. На передмістях уважайте! Поодиноко перескакувати. Хай вас Бог береже!

– Приказ, пане поручнику! Видобудемось, коби тільки перейти головні вулиці, на передмістях ніхто не чіпатиме.